Вінні-Пух та його друзі - Милн Алан Александр - Страница 58

– Саме я?

– Ти, Пуше.

– А ти теж будеш тут?

– Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.

– Це добре,– сказав Пух.

– Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав:

– А скільки тоді буде мені?

– Дев'яносто дев'ять.

Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:

– Обіцяю,– сказав він.

Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:

– Пуше, – серйозно сказав він,– якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...

Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:

– Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?

– Що зрозумію?

– Та нічого.

Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:

– Ходімо!

– Куди? – спитав Вінні-Пух.

– Куди завгодно, – сказав Крістофер Робін.

І вони пішли.

Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі – там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.