Щаспобут - Лем Станислав - Страница 12

• Предыдущая
• 12/12

— Ні! Та ні ж, ні! — закричав Трурль.

— От бачиш, ти, каліч розумова! Як же так, сам не хочеш, щоб тебе запещували до смерті, доводили до екстазу й блаженства, і, вважаючи так, насмілюєшся нав’язувати усьому Космосові те, від чого сам відвертаєшся і що тебе самого сповнює відразою? Трурлю! Померлі — ясновидці! Ти не можеш бути аж таким закінченим негідником! Ні, ти просто негативний геній — геній кретинізму! Послухай, що я тобі скажу. Колись наші предки нічого так не прагнули, як вічного безсмертя. А проте, як тільки винайшли й випробували його модель, зрозуміли, що їм не про це йшлося! Розумна істота повинна мати перед собою не тільки те, що можливе, а й те, що неможливе! Адже тепер, кожен може жити, скільки захоче, і вся мудрість і краса нашого буття в тому, що коли хтось, хто вже ситий життям і його незгодами, вважає, що виконав те, на що його вистачило, він відходить на вічний спочинок, як це зробив я. Раніше смерть приходила несподівано через дурний дефект, перериваючи на середині не одну роботу, не дозволяючи закінчити не одну працю — і в цьому полягав стародавній фаталізм. Але тепер вартості змінилися, і ось я, наприклад, не прагну нічого більше, тільки небуття, яке подібні до тебе розумові задрипанці весь час у мене відбирають, добиваючись до моєї труни, стягаючи її з мене, як ковдру. А ти собі запланував напхати Космос щастям, заклепати, закоркувати на амінь з почетвірним абцугом, мовляв, щоб допестити в ньому кожну істоту, а насправді — через твоє лінивство. Ти хотів позбутися всіх завдань, проблем, клопотів, але воістину, що б ти, власне, в такому світі мав робити далі? Або повісився б з нудьги, або почав би приробляти до такого щастя якісь засмучувальні додатки. Отже, через лінощі хотів ощасливити, через лінощі зіпхнув проблему машинам, тобто виявився найвинахідливішим з-поміж усіх моїх тупих учнів, яких я виховав за тисячу сімсот дев’яносто років академічної кар’єри! Якби я не розумів, що то марна річ, то відвалив би зараз цю плиту й луснув би тебе по лобі! Ти прийшов до могили за порадою, але перед тобою не чудотворець, а я не можу відпустити тобі навіть найменшого з безлічі твоїх бездумних гріхів, величина яких сягає пра-Канторової алеф-нескінченності! Повернешся додому, розбудиш кібербрата, і зробиш те, що я сказав.

— Але, Пане…

— Закрий пащеку. А як зробиш усе, візьмеш тоді відро розчину, лопату, прийдеш на цвинтар і гарненько позамазуєш в обмурівку всі шпарини, крізь які затікає до труни і ллється мені на голову. Уважно слухаєш?

— Так, Пане Ма…

— Зробиш те, що я казав?

— Обіцяю, що зроблю, Пане й Магістре, але я хотів би ще знати…

— А я, — промовив гучним, справді громовим голосом небіжчик, — хотів би знати тільки одне, — коли ти, нарешті, заберешся звідси?! Спробуй-но іще раз постукати до моєї могили, обіцяю тобі, що так тебе здивую… Зрештою, нічого конкретного не обіцяю — сам тоді побачиш. Можеш передати від мене вітання своєму Кляпавцієві й сказати йому те саме. Останнього разу, коли я давав йому настанови, він так поспішав, що навіть не потрудився висловити мені належної подяки. Ох, манери, манери у цих здібних конструкторів, у цих геніїв, у цих талантів, яким від пихи замакітрилося у головах!

— Пане… — почав був Трурль, але в могилі щось затріщало, засичало, втиснута в глиб оправи кнопка підскочила вгору, і глуха тиша обійняла весь цвинтар, тільки здалека долинало тихе шелестіння гілок.

Отож Трурль зітхнув, почухав голову, подумав, усміхнувся, згадавши Кляпавція, і, вже наперед утішаючись тим, як при найближчій зустрічі приголомшить і збентежить приятеля, вклонився величному склепові, а тоді, крутнувшись на п’яті, веселий, як щиголь, і страшенно задоволений з себе помчав додому, наче за ним хто гнався.

• Предыдущая
• 12/12