Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 33

• Предыдущая
• 33/48
• Следующая

— Та не можу я чекати, батьку! — рвонув Михал комір камзола, немов той душив його. — Над силу мені це терпіти й вдавати, ніби нічого не помічаю! Дай мені нюху, щоб Злодіїв відшукувати — я всіх сам підготую! Хіба ж я не розумію, що задумав?! У самого душа не на місці, а по-іншому все одно не зможу! Нічого в Беатиних засіках не чіпатиму, тільки пирій цей проклятий вирву! І помічникам суворо накажу, щоб навіть Стражів не калічили, тільки притримали! Хіба ж я не розумію… Люблю я її, люблю смертно! Допоможи, батьку!..

— Замовкни! — жаб’ячі Самуїлові очі спалахнули гнівом. — Воєводою став, а тями ні на гріш не додалося! Порозумнішаєш — збагнеш сам; а мене на гріх не підбивай! Мабуть, не дуже жінку свою любиш, якщо на капость таку зважився!

Уже не тямлячи, що робить, захлинувшись від обурення, Михал схопив батька за барки, ривком підняв, шалено блисув очима — і, немов на шпагу, наразився на такий же скажений, лютий погляд батькових очей; дві не менш міцні руки вчепилися в нього, і в цю мить ніхто не зміг би назвати Михала ПРИЙОМНИМ сином Самуїла-баци — такі схожі були їхні спотворені гнівом обличчя, старе й молоде…

А потім страшно захрипів старий Самуїл, ще міцніше вчепилися у Михалів камзол зведені смертною судомою пальці — стислися, здригнулися, ослабли, і — осів на землю, безпомічно щось шукаючи на грудях, батько-Самуїл, смикнувся раз-другий і закляк, утупивши в небо зупинений погляд.

Ще не ймучи віри тому, що скоїлося, Михал присів над батьком і взяв у долоні холодне лице.

…Це було жахливо — те, що він зробив. Помираючому, вважай, уже мертвому Самуїлові несила було відгородитися, захиститися від Михала, котрий увірвався в його остигаючу душу. Син відштовхнув безпорадних у смертну годину Стражів, удерся в схованки батькової душі, безпомилково знайшов те, що шукав, і втік назовні — у себе, як тікають геть із палаючого будинку, обпаленими невидимими руками притискаючи до себе здобич — ні до чого той дар мертвому, а от йому, воєводі…

Далі все відбувалося, як у тумані: крики «Убивця! Батька вбив!», і люди, які намагаються заспокоїти несамовитого хлопчину перед Михалом — люди встигли відібрати в нього і ніж, і кремінну рушницю — подалі від гріха; видно, затьмарення найшло на молодого Мардулу — хто ж не знає Михала, Самуїлового сина; ось несе ж на руках батька — помер старий, шкода, та тільки років йому вже під вісімдесят було, от і помер, ніхто його не вбивав, ти охолонь, хлопче… І обпікав спину воєводі ненависний, чіпкий, пам’яткий погляд молодого Мардули.

— Он воно як, — спроквола мовив абат Ян, намагаючись отямитися від почутого. — Бог тобі суддя, Михалеку, а я не візьмуся вирок виголошувати. Шкода, що відразу не сказав… Тільки відчуваю: так, як ти сам себе краєш, жоден кат тебе покарати вже не зможе.

Михал мовчки відвернувся.

— Ти їдеш із нами? — Марта ледь доторкнулася до братового плеча — здригалося.

- Їду. Сама знаєш — до сороковин часу майже не залишилося, та й Мардула на мене там чекає. А в нього — моя дружина.

— Отже, що має бути, того не минути, — кивнув Ян.

Через дві години, коли сонце вже позолотило верхівки столітніх дубів Гарклівського лісу, абатський візок, двоє верхівців і собака покинули млин.

Вони поспішали до Шафляр, і похмурими були думки кожного з них.

Можливо, це називається передчуттям?

5

…За два з половиною тижні страшна звістка пролетіла над Опіллям, і довго по тому плескали язиком холопи в панських маєтках та чорштинські бровари [17], перемовлялися між собою працівники Хохоловської гути [18] й купці з Тиньця, а в корчмі Рудого Базлая вже відверто патякали про те без угаву — із ранку і до вечора.

Гайдуки Лентовського дощенту спалили Сокириного млина!

Сам старий князь прибув на чолі трьох дюжин своїх людей і дивився єдиним оком, налитим дурною кров’ю, на бурхливе полум’я, у якому сипав прокльони помираючий мірошник Стах та мовчки гинула безрука мірошничиха, яка навіть не спробувала вибігти надвір; та що там князь — провінціал [19] Гембицький у фіолетовій мантії особисто супроводжував розлюченого Лентовського, і нещадна слава борця з єрессю бігла попереду суворого домініканця, змушуючи здригатися уві сні навіть тих бабусь, кого сусідка з дурного розуму при свідках обізвала відьмою!

Тільки один син мірошника Стаха, сивий коротун, помер гідно, зустрівши гайдуків дерев’яними вилами, — уже смертельно поранений, він прорвався крізь стрій, перехопив зубами горлянку того, хто намагався його зв’язати, і гайнув у ліс.

Перешіптувалися гайдуки — як вовк пішов, проклятий, через те й не дістали кулею… такого сріблом треба!..

Три дні й три ночі вила з тієї години Гарклівська хаща, де конав у гнилому барлозі сивий вовкулака; і двоє ченців із супроводу провінціала Гембицького пропали невідь-де — той, котрий першим кинувся зі смолоскипом до Сокириного млина, і той, який реготав голосніше за інших на прокльони палаючого старого та гукав йому: «Туди тобі й дорога, клятий чаклуне!»

Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину — вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари.

Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем.

Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.

Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе.

Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.

Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути я теж не можу.

Люди називають мене дияволом.

Це правильно.

«Це правильно, — як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника-місяця, — це правильно, правильно… правильно це!»

Вони не вірять.

Від певного часу — не вірять.

Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.

Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.

Не знав, що таке можливо.

Не знав…

Люди називають мене Князь Тьми.

Я не князь.

Я — невільник Тьми.

Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.

Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ — колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!

По суті, це те саме.

Для мене.

Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.

Я вмію тільки брати й складати.

Ще я вмію сміятися.

Хочете реготати так, як я, ваші милості?

Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки — тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!

Брати й складати, ваші милості, брати й складати!

Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде — другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче — сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший!

• Предыдущая
• 33/48
• Следующая