Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/84
• Следующая

— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!

Айт рвучко простягнув руку.

— Дайте!

— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.

Аж тепер, мабуть, Свайн сказав усе. І сказане повинно було мати неабияку силу, бо цей мерзотник зовсім знахабнів.

— Так, Псойс, непогану ти тоді встругнув штуку! То була справжня Цариця краси, не те що нинішні вертихвістки!

Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найсокровенніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.

Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймах жінку такої краси, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.

— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!

Що ж, фотографія була справді красномовною і недвозначно характеризувала взаємини сфотографованих.

— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але зловтіха Свайна мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!

— Ні, це ти мерзотник, Псойс! — аж засичав Свайн. — Я міг би погубити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!

«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.

Невідомо, як викрутився б Айт, коли б, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.

— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!

Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.

Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.

Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом Цариць краси стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син? І чого прагне Свайн?

У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.

Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.

«Середньовіччя… — тоскно подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».

Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.

З такою тоскною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.

То плакала Мей.

Самі собою стиснулись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза Цариці краси вплинула на нього, немов відро холодної води.

— Ну, скажіть… Скажіть одверто: чи не допомогла я вам на нараді?

Мей схопилася з канапи, підбігла до Кейз-Ола.

— Ну, визнайте ж, що наймудріші спіймались на гачок з отими векселями!.. Так, я не мала права втручатись у ваші фінансові комбінації, але ж я вам допомогла, правда ж?

Кейз-Ол, сидячи у фотелі, байдуже пахкав димом сигари і дивився кудись в куток. Коли б не скептична посмішка, що зміїлася на його устах, можна було б подумати, що він зовсім не слухає Царицю краси.

— Це — нечесно! — схлипувала Мей. — Ви бачите, що я вас люблю, і…

— Честь?!. Любов?!. — Кейз-Ол поклав сигару і глузливо похитав головою. — Не ви перша торочите мені про це. Не вірю. Як і всі, ви теж прагнете продати свою честь і любов, але набиваєте собі ціну. Ви чудово знаєте, що одержані вами два мільйони дайлерів — завдаток за право володіти вами, однак морочите мені голову цілий рік. Досить.

— Завдаток?! — зойкнула Мей. — Ви хотіли мою любов купити?!. Гаразд!.. — вона випросталась, зблідла. — Я збиралась віддати її вам за єдине лагідне, по-справжньому людське слово. Ви хочете іншого? Що ж — прошу! Я продам свою любов тільки за золотий вензель з ініціалами «місіс Кейз»!

— Місіс Кейз?.. — ледве чутно прошепотів Айт. В цю мить він збагнув усе. І — дивна річ — не спалахнули в грудях ненависть і гнів, тільки заповзла в серце жаліслива зневага.

Що ж — у кожного своя мета.

— Місіс Кейз?! — з притиском перепитав Кейз-Ол. — Ні, моя люба, ви не оригінальні. Я чую таку пропозицію не знати скільки разів. Ви заправили надто високу ціну. Я зможу одружитись лише з такою жінкою, яка виявиться розумнішою за мене… і любитиме мене, а не мої гроші.

Він посміхнувся нищівно і замовк, чекаючи, що відповість Цариця краси. А та — мовчала. І тільки сльози — справжні гарячі сльози — текли по її щоках, тоскно капали на шумовиння білої сукні.

«Акторка! — з глухою ворожістю думав Айт. — Неперевершена акторка!»

Він ні на мить не припускав, що Мей справді покохала Кейз-Ола. Мабуть, і трильйонер був такої самісінької думки, бо стежив за обличчям Цариці краси спокійно і навіть з зацікавленням, немов сподіваючись помітити бодай відтінок фальшу в грі. Його темні очі виблискували зовсім молодо, в них перебігали вогники задоволення самим собою.

— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!

Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:

— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!

Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.

Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє видерти в неї любов силоміць.

— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.

Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до столу і клацнув вимикачем.

Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася Цариця краси.

Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, вона закрила обличчя руками й застогнала.

— Боже, який він дурний!.. Невже він не помічає, що я його кохаю справді?.. Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, що не вірить нікому. Як це образливо! Як гидко!

«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — тільки гра, талановита гра!»

Але коли це й була гра, то вона заходила надто далеко.

Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.

Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому з'являлись слова. Айт мимоволі читав їх уголос:

— Прощайте. Гадаю, що тепер ви повірите.

Впав золотий олівчик. Упала золота голова на руки.

— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.

Кейз-Ол мовчав. Тільки очі його блищали зацікавлено. Це видовисько, певно, збуджувало його нерви, приємно лоскотало їх.

Мей підвела голову. Тепер її очі були страшними. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом вп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.

— Гм, цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?

• Предыдущая
• 22/84
• Следующая