Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/84
• Следующая

Підпису не було. Стояла дата: «49.10.15 р. А. е.»

Пізно! Ой, пізно! Айт ухопився за голову.

Саме в цей день до клініки професора Лайн-Еу прилетів вертоліт, щоб забрати дряхлого старика, на якого перетворився юнак Айт. Саме в цей день відбулася Нарада наймудріших, і тільки завдяки передбачливості мерзотника Свайна куля з Айтового пістолета не пробила груди коханій.

— Дурень! Ой, який ти дурень, друже Айт! Ти власноручно підписав смертний вирок своєму щастю!

Світлий, радісний день свята Весни став для Айта днем туги й скорботи. Поволі плентався Айт до екзотичного саду містера Кейз-Ола — туди, де гриміла музика, вирували вогні, лунали веселі голоси.

Він зупинився край горішньої площадки, глянув униз. Залитий першими променями Блакитного Сонця Дайлерстоун простягався в усі боки, немов велетенський, розкішно прибраний торт. Переповнена людом вулиця звідси здавалася неширокою кольоровою стрічкою.

Айт перевів погляд на золоті поручні. Досить перехилитися через них — і засвистить вітер у вухах свою останню пісеньку.

— Ні! — Айт рвучко повернувся і пішов до стола.

Кейз-Ол нічого не сказав, тільки нахмурився. А Мей суворо глянула на Айта і непомітним рухом показала на годинник.

Шістнадцятий рік Атомної ери почався п'ять хвилин тому.

— Щасти тобі, люба! — прошепотів Айт.

Кожна людина має свій календар знаменних дат. Це — ланцюжок, який пролягає з минулого в майбутнє через сьогоднішнє, невід'ємна частка людини з її мріями та спогадами.

Сам по собі дев'ятий день Першого місяця нового літочислення Пірейї означав лише певний відтинок року, сто пірейських годин. Проте для одного це буде день жалоби, для іншого — пам'ятка про найрадіснішу подію, а ще для когось — ні те ні се, сіра намистинка, яка прокотиться слідом за іншими та й зникне у вічності.

Дев'ятий день місяця Весни… Ще так недавно Айт боявся цього дня, як зустрічі з хижим, зажерливим лихварем, що разом з боргом хотів би забрати на проценти й душу. А сьогодні — все по-іншому. Сьогодні й дихається легше, і на серці світло й радісно. Айт готується привітати свою кохану з днем народження, з роковиною чудової подорожі до Синього водоспаду.

Дивне оте приготування! Звичайно закоханий прагне постати перед дівчиною молодим і красивим. А цей, вимкнувши всі автоматичні телепередавачі та кіноапарати, старанно знищує в собі всі ознаки молодості.

На голову, вкриту густим попелястим пушком, лягає тонкий шар жовтої пасти, і волоссячко зморщується, збивається в брудну купку, щоб оголити червону блискучу лисину. Айт зазирає в слоїк стурбовано: при таких темпах росту волосся — пасти вистачить ненадовго.

На шкіру обличчя, яка відпочила за ніч і після вмивання стала холодною й пружною, помазок натягає сіро-жовту неприємну плівку. Вона вмить застигає цупкими, грубими зморшками, які здатні перетворити навіть дитину на старика.

Ось і закінчено ранковий туалет. Тепер камердинер містера Кейз-Ола може з'явитись перед ким завгодно. От тільки що робити з очима та м'язами? Виблискують кляті очі так, ніби вони належать зовсім не старезному Псойсові, а інженерові Айту. І м'язи набубнявіли, сповнюються сили — вже просто важко тримати спину схиленою. А повнота?.. Пан Псойс повнішає з кожним днем. Що вдієш — у нього тепер чудовий апетит.

Любий професоре, ви пошкодували погубити Айтову молодість остаточно. Замість того, щоб зруйнувати сильнодіючими препаратами ендокринні залози, в яких ще жевріло життя, ви обмежилися нешкідливими мазями та пастами, які стільки ж допомагають зістаритись, як ножиці перукаря — помолодшати. Ну, що тепер має робити бідний старик?

Та Айт дорікає професорові Лайн-Еу лише для годиться. Насправді ж він нестямно радий. Хай молодшає Псойс — все можна звалити на бездоганну операцію. Справді, адже камердинер трильйонера і сам трильйонер — однолітки. Чому ж Кейз-Ол ще молодий і сильний, а Псойс зістарився так швидко?.. І що таке старість взагалі?

Тільки тепер Айт зрозумів, що старість — це хвороба, яку можна лікувати. Пухлина в мозку Псойса тиснула на життєво важливі центри, порушуючи їхню злагоджену взаємодію, виділяла отруту, якої було замало, щоб убити організм, але цілком достатньо, щоб поступово зруйнувати нервову систему. А нервова система для людини — найголовніше.

Коли б у Псойса вирізали пухлину хоч рік тому, він одужав би і помолодшав. А тепер, коли в його тіло вселився новий мозок, повний сили й енергії, процес омолодження почав розвиватися просто-таки блискавично. Звісно, він не триватиме безперервно. Настане якась рівновага сил, і Псойсове тіло почне свій нормальний життєвий шлях уже в стадії зрілості.

«Ми всі помираємо передчасно, — говорив професор Лайн-Еу. — Тривалість життя кожного монійця вдвічі-втричі менша за нормальну».

Якщо виходити з цього твердження, то Псойс прожив хіба що четверту частину можливого терміну. Отже, сумувати нема чого. Життя ще попереду!

Одягнутий у золотавий комбінезон, з теплою хусткою на шиї, Айт стоїть перед дзеркалами і пильно вдивляється в своє зображення. Бридкий Псойс починає симпатичнішати, людянішати.

Айт дістає з шухляди сімейний альбом Псойса. Довго й старанно порівнює своє зображення з різними фотокартками. Схожість є, але така, як у двох однакових келихів, один з яких наповнений іскристим вином, а другий — мутною водою. Очі Псойса дивляться по-айтовому, губи Псойса посміхаються так, як колись посміхався Айт.

— Неймовірно! Це галюцинація! — шепоче старик перед дзеркалом.

Він сам знає, що не помиляється, але тамує в собі буйну радість.

В новому організмі досі панував Псойс. Айт дістав у спадщину немічні м'язи, амортизовані органи і навіть деякі зі звичок трильйонерового лакузи.

І ось тепер це тіло само починає змінюватися. Воно вже підлягає іншому нервовому центру, по-іншому відбудовує клітини організму. І саме тому, що клітини безперервно руйнуються й одразу ж відновлюються, кожна з них незабаром стане схожою на клітинку колишнього тіла Айта…

Айтові аж моторошно стає. Моторошно й радісно. Отже, вороття буває! Отже, молодість повертається! Він не старий, ні. Він тільки хворий на старість і тепер починає повільно одужувати!

Рік тому Айт поглузував би, коли б хтось розповів йому про таку хворобу і про можливість вилікуватися від неї. Рік тому, в ту ніч біля Синього водоспаду, йому здавалось, що він взагалі ніколи не зістариться і буде вічно юний так само, як і Мей. І ось сьогодні кохана справляє своє десятиліття. Десять років — це повноліття. Його справляють пишно, урочисто. Але Мей відсвятковує його мовчки, одна-однісінька серед ворогів.

Зухвала думка зародилася в Айта: в день свого десятиліття Мей повинна одержати від нього листа.

Ні, він не хотів розкривати себе. Мей не полюбить його таким нізащо. Вона кохає ладного, чорноокого юнака, щирого, трохи наївного, занадто м'якого, не знаючи Айта-месника. Може, колись у майбутньому всі три Айти зіллються для неї воєдино. Але зараз хай з нею розмовляє той Айт, що лишився в її пам'яті, несправедливо ображений нею.

Він кинувся до стола. Схопив перо. Написав: «Моя люба…» Перекреслив і написав те саме знову.

Рука не скорялась. Замість чітких, твердих літер з-під пера виповзали карлючки, кволі довгохвості черв'ячки.

Ще і ще силкувався Айт зламати в собі Псойса і, зрештою, поборов судомне тремтіння пальців, та й тільки. Навряд чи Мей повірить цьому почерку. І все ж він вирішив зважитись на риск, бо це єдиний шанс завоювати довір'я Мей, показати їй, що вона може розраховувати на підтримку зовсім незнайомої, навіть ворожої людини.

Було списано, зібгано й спалено ще кільканадцять аркушів паперу, аж доки на світ божий з'явились сухі, лаконічні рядки: «Щиро вітаю з десятиліттям. Про мене не турбуйся».

Зовсім по-іншому хотілося б написати Айтові. На папір самі просилися слова тоскноти й суму, любові й співчуття. Він розкрив би коханій усю душу, поділився б сумнівами й сподіваннями. Адже вони тепер спільники в боротьбі. Свідомість цього мала знищити дощенту ті крихти недовіри, які заважали їм зблизитись. І коли б Айт лишився колишнім Айтом, він написав би цього листа кров'ю серця.

• Предыдущая
• 25/84
• Следующая