Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 68

• Предыдущая
• 68/118
• Следующая

Розповідь наша закінчується. Ми вже згадували, що знаємо про цей кінець далеко не все, та й те, що нам відомо, швидше схоже на легенду, ніж на історичне повідомлення. Мусимо цим і вдовольнитися. Але тим приємніше для нас, що ми можемо доповнити цей передостанній розділ Кнехтового життєпису справжнім документом, великою заявою, в якій Магістр Гри в бісер сам пояснює Колегії, що спонукало його просити звільнення від цієї посади.

Хоч треба зазначити, що Йозеф Кнехт, як ми вже давно знаємо, не тільки перестав вірити в успіх цієї заяви, так старанно підготовленої, а й що він, коли прохання було вже в основному готове, ладен був не переписувати його й не посилати. З Кнехтом сталося те, що й з усіма людьми, які мають природжену і спочатку неусвідомлену владу над іншими: ця влада не минається без наслідків для того, хто нею користується, і якщо Магістр спершу радів, що намовив Тегуляріуса служити своїй меті, зробив його своїм однодумцем і помічником, то тепер, коли все дійшло кінця, обставини виявились сильнішими за його плани і бажання. Він спонукав чи звабив Фріца до праці, в доцільність якої сам уже не вірив, хоч був її ініціатором; коли Тегуляріус нарешті подав ту працю, він не міг ні скасувати її, ні відкласти чи лишити невикористаною, бо цим дуже образив і розчарував би друга, — адже вона була й затіяна саме для того, щоб полегшити йому розлуку. Наскільки нам відомо, десь на той час Кнехт дійшов висновку, що краще було б просто скласти з себе повноваження й оголосити про свій вихід з Ордену, а не йти кружним шляхом, компонувати цю заяву, що вже почала йому здаватися мало не комедією. Але, пам’ятаючи про Фріца, він вирішив ще на якийсь час набратися терпіння.

Мабуть, було б цікаво познайомитися з рукописом працьовитого Тегуляріуса. Загалом він складався з історичного матеріалу, зібраного Для доказів і для ілюстрації, проте ми навряд чи помилимося, коли висловимо здогад, що там було й чимало гострих, дотепно сформульованих критичних зауважень, спрямованих не лише проти ієрархії, а й проти світу та світової історії. Та якби навіть цей рукопис, наслідок кількамісячної пильної праці, зберігся й досі, що цілком можливе, і якби він потрапив нам до рук, ми однаково не змогли б навести його тут, бо наша книжка — не місце для таких публікацій.

Для нас важливо тільки довідатись, як скористався Magister Ludi З праці свого друга. Коли Тегуляріус урочисто віддав Кнехтові рукопис, той тепло подякував, похвалив його за сумлінну працю й попросив прочитати свій твір уголос, знаючи, що це для нього буде велика радість. Відтоді Тегуляріус щодня просиджував півгодини в магістерському садку, бо це було влітку, й задоволено читав йому по кілька сторінок свого рукопису, і не раз те читання уривав гучний сміх обох друзів. Для Тегуляріуса то були чудові дні. Та потім Кнехт замкнувся й написав, використавши деякі місця з Фріцового твору, заяву Виховній Колегії, яку ми й наводимо тут слово в слово і яка не потребує ніяких коментарів.

Заява Магістра Гри Виховній Колегії Різні міркування спонукають мене, Магістра Гри, викласти своє незвичайне прохання в цій окремій, до певної міри приватній заяві Виховній Колегії, замість того, щоб ввести його в річний звіт. Хоч я й додаю цю заяву до чергового офіційного звіту й чекаю її офіційного розгляду, а проте вважаю її швидше посланням до всіх своїх колег Магістрів.

Обов» язок кожного Магістра — звертати увагу Колегії на все, що заважає чи загрожує правильному виконанню його службових функцій. І ось тепер моїй службовій діяльності, хоч я намагаюся віддавати їй усю свою силу, загрожує (чи, може, мені лише так здається) небезпека, що гніздиться в мені самому, але й не тільки в мені. Принаймні я вважаю, що ця морального плану небезпека, яка робить мене мало придатним до ролі Магістра Гри, існує об’єктивно, незалежно від моєї особи. Скажу коротко: я почав сумніватися в своїй здатності повноцінно виконувати доручені мені обов’язки, бо не можу позбутися думки, що самій дисципліні, самій Грі в бісер, про яку я маю дбати, загрожує небезпека. Мета мого послання — показати Колегії, що ця небезпека справді існує і що саме вона, коли я її усвідомив, викликала в моїй душі наполегливе бажання залишити місце, яке я займаю. Дозволю собі пояснити становище таким порівнянням: хтось сидить у мансарді над хитромудрою вченою працею і раптом помічає, що внизу в будинку спалахнула пожежа. Він не думатиме, чи йому треба бігти туди, де горить, чи краще сидіти далі над своїми таблицями, а кинеться вниз і спробує врятувати будинок. Так і я сиджу на одному з найвищих поверхів нашої касталійської будівлі, вдосконалюю Гру в бісер, орудую тонкими, чутливими інструментами, і мій інстинкт, мій нюх підказує мені, що десь унизу горить, що вся наша будівля перебуває під загрозою і що мені тепер треба не аналізувати музику чи уточнювати правила Гри, а поспішати туди, звідки валує дим. Сама Касталія, наш Орден, наша наукова та педагогічна діяльність разом з Грою і всім іншим здаються більшості членів Ордену такою ж звичайною річчю, як кожній людині — повітря, яким вона дихає, і земля, на якій вона стоїть. Навряд чи хтось із них замислюється над тим, що це повітря й ця земля теж даровані нам не на віки вічні, що повітря колись може забракнути, а земля може вислизнути у нас ізпід ніг. Нам випало щастя безпечно жити в маленькому, чистому, ясному світі, і величезна більшість нас, хоч як це дивно, має хибне уявлення, що цей світ існував вічно й що ми в ньому народилися. Я теж прожив свою молодість у цій незвичайно приємній самооблуді, хоч, певна річ. дуже добре знав правду, а саме: що я не народився в Касталії, а що мене взяли сюди зі світу й виховали тут, що Касталія, Орден, навчальні заклади, архіви, Гра в бісер не існують вічно, що вони — не продукт природи, а пізній, благородний витвір людської волі, минущий, як кожен штучний витвір. Усе це я знав, але не вкладав у нього реального змісту, просто не думав про нього, відводив від нього очі, і мені відомо, що більше як три чверті з нас ціле життя, до самої смерті, не позбудуться цієї дивної, приємної облуди.

Але так само як сотні й тисячі років світ існував без Ордену і без Касталії, так він колись знов існуватиме без них. І якщо я сьогодні нагадую своїм колегам і керівництву Ордену про цей факт, про цю прописну істину і закликаю їх звернути нарешті увагу на небезпеку, що нам загрожує, якщо я таким чином на певний час беру на себе не дуже приємну роль пророка, напутника й проповідника, роль, яка дуже легко може наразити мене на глум, то я готовий прийняти й той глум, але все ж таки сподіваюся, що більшість вас дочитає мого листа до кінця і що дехто в окремих пунктах навіть погодиться зі мною. А це вже було б багато.

Такій інституції, як наша Касталія, маленькій державі духу, загрожують і зовнішні, і внутрішні небезпеки. Про внутрішні небезпеки, принаймні про деякі з них, ми знаємо, стежимо за ними і вміємо з ними боротися. Ми раз по раз вилучаємо з елітарних шкіл окремих учнів, виявивши в них невитравні риси й нахили, що роблять їх непридатними й небезпечними для нашої громади. Ми сподіваємося, що для більшості тих учнів це ще зовсім не доказ їхньої неповноцінності, вони тільки не пристосовані до касталійського способу життя і, повернувшись у світ, можуть знайти життєві умови, що більше відповідають їхній натурі, й стати корисними людьми. З цього погляду наша практика виправдала себе, і в загальному про нашу громаду можна сказати, що вона береже свою гідність та самодисципліну й цілком відповідає своєму призначенню — бути найвищим прошарком, аристократичною верствою духу й весь час відроджуватися, плекати собі все нову зміну. Серед нас, мабуть, трапляється не більше негідних і ледачих людей, ніж це природно й припустимо. Трохи гірше стоїть у нас справа з орденською зарозумілістю, з тією становою пихою, до якої призводить усякий аристократизм, усяке привілейоване становище і яку справедливо чи несправедливо закидають кожній аристократії. Для історії суспільного розвитку завжди були характерні спроби виплекати аристократію, яка стояла б на чолі суспільства, увінчувала б його; утворення своєрідної аристократії, влада найвищих, мабуть, завжди була і є ідеалом, справжньою метою всіх творчих потуг кожного суспільства, хоч про це й не завжди відверто мовиться. Завжди влада, чи то монархічна, чи анонімна, готова підтримувати нову аристократію, обдаровуючи її протекцією і привілеями, байдуже, яка то аристократія — політична чи якась інша, аристократія за походженням чи така, що виникла внаслідок добору й виховання. Підтримувана владою, аристократія набирається сили під благодатним сонячним промінням, але таке життя на осонні, таке привілейоване становище на певному ступені розвитку завжди ставало спокусою і призводило до розкладу. Якщо глянути на наш Орден як на аристократію духу і з цього погляду спробувати перевірити, наскільки наше ставлен2ня до народу й до світу в цілому виправдує наше особливе становище, наскільки нас уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок, — у нас уже можуть виникнути деякі сумніви. Хай навіть теперішній касталієць покірний законам Ордену, старанний, духовно витончений, але чи завжди він уміє визначити своє місце в структурі народу, в світі, у світовій історії? Чи він усвідомлює, на чому грунтується його існування, чи знає, що він — тільки листок, квітка, гілка або корінець живого організму, чи здогадується, які жертви приносить йому народ, годуючи й одягаючи його, даючи йому змогу навчатись і провадити різноманітні наукові студії? І чи замислюється він про сенс нашого існування й нашого особливого становища, чи має він правильне уявлення про мету нашого Ордену й нашого життя? Припускаючи, що є й винятки, чимало приємних винятків, я схильний відповісти на ці питання негативно. Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі. Він гадає, що мета його життя — плекати науку задля самої науки або ж просто гуляти в садку освіти, яка любить удавати з себе універсальну, хоч насправді вона зовсім не така. Словом, касталійська освіта, безперечно, глибока й благородна освіта, якій я безмірно вдячний, для більшості тих, хто нею володіє і репрезентує її, перестала бути органом, інструментом, втратила свою активність, втратила мету, не ставить свідомо перед собою якихось вищих чи глибших завдань, а потроху схиляється до самонасолоди й самовихваляння, до утворення і плекання нових інтелектуальних дисциплін. Я знаю, що є багато й бездоганних, гідних найбільшої пошани касталійців, які хочуть тільки одного: служити своїй справі; це вчителі, яких ми виховали, особливо ті, що самовіддано виконують свої надзвичайно важливі обов’язки за межами Касталії, в світських школах, далеко від м’якого клімату й духовної розніженості нашої Провінції. Якщо дивитись на речі суворо, то ці чесні вчителі, що працюють поза Касталією, — чи не єдині з нас, що дійсно виправдують існування Касталії, і лише їхньою працею ми віддячуємо країні й народові за все те добро, яке вона для нас робить. Наше найвище й найсвященніше завдання — берегти для країни і для світу підвалину їхнього духовного життя, що виявилось також надзвичайно дійовим етичним чинником, а саме: дух істини, на якому, між іншим, грунтується і поняття справедливості. Це, певна річ, добре знає кожен член Ордену, але, зазирнувши собі в душу, більшість нас змушена буде визнати, що добробут світу, збереження чесності й чистоти духу поза нашою Провінцією, яку ми тримаємо в такій зразковій чистоті, — не найважливіша для нас справа, навіть зовсім не важлива, і що ми з легким серцем доручили тим мужнім учителям поза Касталією своєю самовідданою працею сплачувати наш борг світові і хоч якось виправдувати привілей наших гравців у бісер, астрономів, музикантів і математиків утішатися чистими науками й мистецтвами. Через ту пиху й той кастовий дух, про які вже була мова, нас не дуже турбує думка, чи ми заробили цей привілей своєю працею, чимало касталійців навіть вважають, що коли вони дотримуються певних матеріальних обмежень, узвичаєних у нашому Ордені, то це вже якась чеснота, і вони плекають її тільки задля себе самих, а насправді це лише найменша віддяка за те, що країна забезпечує Касталію всім потрібним до життя.

• Предыдущая
• 68/118
• Следующая