Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 69
- Предыдущая
- 69/118
- Следующая
Обмежуся вказівкою на ці внутрішні вади й небезпеки, вони не такі й малі, хоч за спокійних часів ще довго не загрожували б нашому існуванню. Проте ми, касталійці, залежимо не тільки від своєї моралі і свого розуму, а й великою мірою від становища в країні і від волі народу. Ми їмо свій хліб, працюємо в своїх бібліотеках, розбудовуємо свої школи й архіви, та якщо народ більше не захоче давати нам на це кошти чи не зможе через зубожіння, війну абощо, то наше життя і наші студії швидко скінчаться. Може статися, що одного дня країна почне вважати Касталію та її культуру за розкіш, на яку вона вже не має права, і, замість добродушно пишатися нами, як досі, колись погляне на нас іншими очима, назве нас трутнями і шкідниками, лжевчителями й ворогами, — ось які небезпеки загрожують нам ззовні.
Якби я спробував показати ці небезпеки пересічному касталійцеві, то мені, мабуть, довелося б звернутися насамперед до прикладів з історії, і тоді б я наштовхнувся на певний пасивний опір, на певну байдужість і нерозуміння, я б сказав, майже дитяче, інакше його важко назвати. Ми, касталійці, як ви знаєте, дуже мало цікавимось історією, а більшості з нас бракує не тільки цікавості до історії, а навіть, я б сказав, справедливого ставлення, пошани до неї. Така нехіть до вивчення світової історії, породжена байдужістю й почуттям зверхності, часто викликала в мене бажання дослідити причини цього явища, і я дійшов висновку, що їх є дві. Поперше, історичні факти здаються нам чимось не вартим особливої уваги — я, звичайно, кажу не про історію духовного поступу й культури, її ми ставимо дуже високо; ми собі уявляємо світову історію як суцільну, брутальну боротьбу за владу, багатство, землі, сировину, гроші, — одне слово, за речі матеріальні й кількісні, які, на нашу думку, треба швидше зневажати, ніж шанувати. Для нас сімнадцяте сторіччя — це епоха Декарта, Паскаля, Фробергера, Шютца, а не Кромвеля чи Людовіка XIV. Друга причина того, що ми відсахуємось від світової історії, полягає в нашому традиційному і, як мені здається, здебільшого виправданому недовір’ї до певного способу розглядати й тлумачити історичні факти, який був дуже поширений у добу занепаду і до якого ми з самого початку ставились дуже недовірливо, а саме: до так званої філософії історії, що досягла таких інтелектуальних вершин і набула такого небезпечного впливу в Гегеля, але в наступному сторіччі призвела до найгіршого фальшування історії і до виродження почуття істини. Любов до так званої філософії історії ми вважаємо однією з головних прикмет епохи духовного занепаду й посиленої боротьби за владу, тієї епохи, яку ми інколи звемо войовничою, а найчастіше — фейлетонною добою. На руїнах тієї епохи, з боротьби за подолання її духовності — чи, швидше, бездушності, — й виникла наша сучасна культура, виникли Орден і Касталія. Тепер ми у своїй Духовній гордині ставимося до світової історії, особливо до нової, майже Так, як, скажімо, аскет і пустельник з часів раннього християнства ставився до світової марноти. Історія здається нам ареною, де діють інстинкти й моди, хтивість, захланність і жадоба влади, кровожерність і насильство, руїнництво й війни, шанолюбні міністри й продажні генерали на тлі знищених міст, і ми надто легко забуваємо, що це тільки один із її багатьох аспектів. А насамперед забуваємо, що Касталія — також частка історії, те, що свого часу виникло, а отже, й має зникнути, коли втратить здатність до подальшого становлення й перетворення. Ми самі — історія, і ми відповідаємо за світову історію і за своє становище в ній. І якраз усвідомлення цієї відповідальності нам дуже бракує. Якщо ми кинемо погляд на нашу власну історію, на ту добу, коли з’явилися теперішні педагогічні провінції в нашій країні і в деяких інших, на виникнення різних орденів та ієрархій, а серед них і нашого Ордену, то зразу ж переконаємося, що нашу ієрархію і нашу рідну домівку, нашу любу Касталію заснували зовсім не ті, хто ставився до світової історії так розчаровано й бундючно, як ми. Наші попередники, засновники Касталії, почали свою справу наприкінці войовничої доби, коли світ лежав у руїнах. Ми звикли однобічно пояснювати становище, яке склалося в світі після першої з так званих світових воєн, тим, що саме тоді духовність перестали цінувати й могутні володарі користувалися нею тільки як другорядним, принагідним засобом боротьби; ми вбачаємо в цьому наслідки фейлетоністської корупції. Звичайно, дуже легко побачити, якими бездуховними й брутальними методами провадили тоді боротьбу за владу. Я кажу про бездуховність не тому, що не бачу великих досягнень у сфері інтелекту й методики за тих часів, а тому, що ми звикли незмінно розглядати духовність у першу чергу як волю до істини, а в тодішніх битвах її використовували в такий спосіб, що про якусь волю до істини не могло бути й мови. Великим лихом тієї доби було те, що неспокій і динаміку — наслідок незвичайно швидкого збільшення населення — не врівноважували хоч більшменш тверді моральні засади; те, що лишилося від них, витіснили пекучі гасла, і, стежачи за перебігом тих битв, ми натрапляємо на дивні, страхітливі факти. Так само як під час розколу церкви, який Лютер викликав за чотири сторіччя до того, цілий світ раптом охопив жахливий неспокій, усюди виникали сутички, всюди зненацька спалахувала жорстока, смертельна ворожнеча між старим і молодим, між вітчизною і людством, між червоним і білим, і ми тепер уже взагалі не можемо відтворити в своїй уяві потугу і внутрішню динаміку того «червоного» й «білого», справжній зміст і значення всіх тих девізів і бойових гасел, а тим більше зрозуміти й відчути їх серцем; так само, як у добу Лютера, ми бачимо, як у всій Європі, навіть більше — на половині земної кулі віруючі і єретики, старі й молоді, поборники минулого й поборники майбутнього в запалі чи в розпачі винищують одні одних. Фронти часто перетинали карти країн, народи й сім’ї, і ми не маємо права сумніватися в тому, що для більшості учасників боротьби чи принаймні для їхніх проводарів усе це мало найвищий сенс, а також не можемо заперечити, що багатьом керівникам та ідеологам тих змагань властива була простолінійна віра в свою справу, відданість своїм ідеям, як тоді казали; всюди змагалися, вбивали й руйнували, і всюди кожен із супротивників вірив, що змагається в ім’я боже з дияволом.
Та доба високого захвату, дикої ненависті й невимовних страждань начебто зовсім випала з нашої пам’яті. Важко збагнути, як це могло статися, адже вона так тісно пов’язана з виникненням усіх наших інституцій і, власне, була їхньою передумовою і причиною. Сатирик сказав би, що ми її забули так, як авантюрист, придбавши дворянський титул і досягши успіху, забуває про своє походження і про своїх батьків. Затримаймо ще трохи свою увагу на тій войовничій добі. Я прочитав деякі документи з тих часів, причому цікавився не стільки підкореними народами і зруйнованими містами, скільки тим, як поводилися тоді люди, що мали плекати дух. Їм доводилося тяжко, більшість їх не вистояли. Були серед них мученики — і серед учених, і серед членів релігійних орденів, і їхнє мучеництво й приклад, навіть у ту звиклу до всього добу, на когось впливали. І все ж таки більшість носіїв духовності не витримали гніту тієї доби насильства. Одні скорилися й віддали свій хист, знання й методи до послуг можновладців; до нас дійшов вислів одного тодішнього професора вищої школи в республіці масагетів: «Скільки буде двічі по два, вирішує не факультет, а наш пан генерал». Інші ставали в опозицію, поки таке становище було більшменш безпечне, й виступали з протестами. Один всесвітньовідомий письменник нібито за один тільки рік — про це можна прочитати в Цігенгальса — підписав понад двісті таких протестів, застережень і закликів до людського глузду, мабуть, більше, ніж він сам насправді міг прочитати. Проте більшість навчились мовчати, навчились терпіти голод і холод, жебрати й ховатися від поліції, вони передчасно помирали, а ті, хто лишався живий, заздрили померлим. Силасиленна їх наклали на себе руки. Дійсно, становище вченого чи письменника не було вже ані приємним, ані почесним; той, хто йшов служити можновладцям та їхнім лозунгам, щоправда, мав роботу й шматок хліба, але його зневажали найкращі з колег і мучило сумління, а тому, хто відмовлявся від такої служби, доводилось голодувати, жити поза законом і помирати у вигнанні і в злиднях. Відбувався жорстокий, нечувано суворий добір. Швидко занепадала не тільки наука, якщо вона не служила боротьбі за владу й війні, а й освіта. Особливо потерпіла світова історія, яку провідні на той час нації пристосовували тільки для своїх потреб, без кінця спрощували й переробляли; всюди, навіть у школі, панували філософія історії та фейлетон.
- Предыдущая
- 69/118
- Следующая
