Село не люди - Дашвар Люко - Страница 40
- Предыдущая
- 40/54
- Следующая
Потім прокинулася Жанночка та запитала: – Ігорчику! Ти підеш до університету й покинеш мене саму з цією…
– Це всього на кілька годин, сонечко, – відповів Крупка. – У мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.
– Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом…
– Сонечко! Ніякого «раптом» не станеться. Катерина – дуже чемна дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.
Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком, млинці й гарячий чай.
– Я скоро… – і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав дві лекції – і мерщій до батька-професора та матінки. Аж – сюрприз! Навіть холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу. Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А довелося.
Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.
– За що мені оце все?!
Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. – Ігорчику? Чого так рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш вареники?
– Сонечко! Розумієш, – тихо пояснював, – я планував Катю до своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні надвечір повернуться. Та можуть і затриматися…
– То що? – ще лагідніше всміхнулася Жанночка. – Хай Катя поки в нас поживе. Я не проти.
– Сонечко, ти – свята! – видихнув Крупка-молодший. І тільки тепер до нього дійшло:
– Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це… – Крупка згадав усі розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено займатися домашнім господарством.
– Заради тебе я… – Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на кухню.
– Катя! – почув Крупка з кухні. – Чому ти ліпиш такі великі вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово – село…
– Та село ж і є, – почулося у відповідь.
Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові ямки.
Катерина побачила Крупку, всміхнулася:
– Доброго дня! Їсти хочете?
– Вареників – із задоволенням! – відповіла замість Крупки його виразка.
– То ж скоро…
– Добре, добре…
Крупка пішов до вітальні. Упав на диван. Дивні дива почали відбуватися… Жанночка – на кухні. І не проти, щоби Катя трохи пожила у Крупки. Де пастка? У чому каверза? Крупка крутився, крутився, та відповіді так і не знайшов.
А тут і вареники та столі. Апетит витіснив думки, і Крупка-молодший так смачно прицмокував, спустошуючи тарілку, що навіть Жанночка здивувалася. – Ігорчику! Ти ніби три дні не їв…
Професор Богдан Крупка з дружиною, «клятою москалькою» Анастасією, повернувся до міста за три дні. Він був у розпачі.
Манго повсихали. Замість дерев із землі стирчали сухі стовбурки сантиметрів із сорок заввишки.
– Это поражение, Тася! – тремтів професор. – Это крах! Я этого не переживу!
– У меня есть валидол, Богданчик, – відповіла завбачлива дружина і вже полізла була до аптечки, аж тут професора сяйнула думка:
– Тася! Мы купим на рынке росток киви. Хорошо?
– Хоть баобаб, Богданчик, – погодилася Тася, аби тільки чоловік не рвав серце.
Професор попхався на Куренівський базар того ж дня. Ківі не знайшов, натомість завмер перед тіткою, яка продавала цуценят мопса. І чогось такими бідолашними та пригнобленими здалися професору ті цуценята…
– Как моя Украйна! – патетично вигукнув професор, коли припер додому рудувате собача.
– Богданчик… – урвався терпець професорській дружині. – Это живое существо, а не игрушка. Его кормить нужно, выгуливать… Кто это будет делать? У меня ноги болят. Ты тоже едва ходишь…
– Тася! Ты бессердечная… – Професор хотів сказати «женщина», але протест дружини надто вже роздратував, і він вирішив Тасю не жаліти: – Ты бессердечная… старуха!..
Мопсеня у дискусії участі не брало, але й часу не гаяло.
Поки професор проводив паралелі між цуценячою долею та долею занедбаної України, мопсеня вчепилося у професорський черевик і встигло відгризти чималий шмат шкіри.
– Тася! Тася! – заволав професор, побачивши скривджений черевик, але дружина образилася на «старуху» і зачинилася у спальні.
Професор Богдан Крупка лишився наодинці із «занедбаною Україною». І невідомо, чим би усе скінчилося, та до батьків нарешті добувся Ігор Крупка.
Професор довгу годину плакався синові на Тасю, яка «совсем – вот парадокс! – обмоскалилась в Украине и теперь изуверскими методами хочет свести меня в могилу». Потім показав Ігорові цуценя, яке ховалося серед професорських архівів.
– Сын! Твоя мать не имеет жалости! Она не христианка! Бусурманка! Требовала, чтобы я избавился от этого милого создания! Я этого не переживу…
– Батьку, ви вже немолоді. Вам важко, – завів своє Ігор. – Вам треба помічницю… Щоб куховарила, прала… І з твоїм песиком гуляла. – І де мені взяти таку помічницю? – професор так розчулився, що перейшов на рідну мову, що з ним бувало вкрай рідко.
– Я вже знайшов її для вас, – обрадував Ігор професора. – Зараз маму гукну і все вам розкажу.
«Клята москалька» Тася вислухала сина і знизала плечима:
– А где она будет жить?
– Мамо, у вас чотири кімнати…
– Столовая исключается, наша спальня – тоже, остается рабочий кабинет отца и твоя комната, Игоречек! – перерахувала Тася.
– От свою кімнату я й пропоную виділити Катерині, – відповів Ігор.
– А как же ты? – розхвилювався неспокійний професор, притискаючи до грудей мопсеня.
– Тату, в мене є квартира, і я не збираюся повертатися під ваш дах, – нагадав Ігор.
– Как возмужал мальчик! – захитав головою професор.
Вони з Тасею ще б довго товкли воду в ступі, та втрутилося мопсеня. Нахабно надзюрило професору на коліна і побігло гризти усе, що втрапить ув око.
– Я согласна, – аж підскочила Тася.
Професор поспішно приєднався до дружини, і Крупка-молодший метнувся до дверей.
– За півгодини помічниця буде у вас!
– А откуда она взялась? У нее есть рекомендации? – вигукнув професор синові услід.
– Найкращі рекомендації, тату, – відказав Ігор. – Мої!
Жанночка знову здивувала Ігоря.
– Наша Катя переселяється? – запитала спокійно. – Ну що ж…
– Може… – завагався скоріше не Крупка-молодший, а його виразка. Дуже вже смачні сніданки з обідами готувала Катерина, та й вечері незгірші.
– Як знаєш, Ігорчику! – ще покірніше відповіла Жанночка.
– Ну, тоді… Я вже батькам пообіцяв.
Катерина зібралася за п'ять хвилин. Потім іще півгодини пішло на акцію милосердя: Жанночка раптом забажала віддячити дівчині за добре товариство та лагідну вдачу. Розкрила шафу й почала перебирати своє далеко не дешеве лахміття.
У результаті несподіваної ревізії величезний поліетиленовий пакет наповнився старими Жанноччиними кофтинами, сукнями, спідницями й іже з ними. Катерині аж дух забило: таке багатство летіло простісінько у пакет, а пакет – для неї.
– Яка ж ви добра, Жанночко! – ледь вимовила.
– Пусте. Мені воно вже не потрібно, – розкрила таємницю Жанночка.
Крупці-молодшому – метелики перед очима. Устиг помітити: скажено дорога спідниця від Armani теж опинилася в пакеті. «Я цього не переживу!» – завив подумки – точнісінько, як батько-професор.
– Сонечко, не хочеш піти з нами? – прохрипів від порогу, коли врешті збори закінчилися. – Ігорчику! Я купила книгу з кулінарії. Буду вивчати, – відкараскалася Жанночка. – Після Катиних сніданків я почуваюся неповноцінною! Треба надолужувати.
– На все вам добре, – попрощалася Катерина. – Хай ваша краса радує людям серця… Дуже дякую за подарунки.
Жанночка розсміялася.
– От село! Такого нагородила… Може, жіночими романами захоплюєшся?
– Одним…
- Предыдущая
- 40/54
- Следующая
