Село не люди - Дашвар Люко - Страница 41
- Предыдущая
- 41/54
- Следующая
– Прошу? – не зрозуміла Жанночка.
– Одним Романом… – відповіла Катерина і сумно всміхнулася. – Він – у серці…
Крупка сіпнув Катерину – ходімо! І пішли.
Жанночка двері зачинила, хитро посміхнулася й полізла шукати мобільний. За хвилину вже розмовляла.
Тася начепила на носа окуляри – усе розглядала Катерину. Професор розпочав допит.
– Откуда явилась? – Із Шанівки я…
– Почему тут?
– Так мама веліла… – І Катерина розповіла б усю правду, та Ігор утрутився:
– Я Катерину добре знаю. Як були в експедиції з Денисом, то зупинялися в її батьків. Дуже порядна і привітна родина.
Повесні Катя до села повернеться, а зиму у вас поживе. Допоможе, чим зможе. Так?
– Звичайно, поможу, – усміхнулася дівчина, і Крупка-молодший потяг її оглядати кімнату – аби тільки припинити розпити.
– У мене буде своя кімната? – зашарілася Катерина.
– Ну, не всю ж зиму тобі на кухні спати, – зітхнув Крупка-молодший і вкотре пожалів, що дав свою візитку не якомусь дядькові у степу, а оцій дитині, яка наївно приїхала із села до столиці.
– Який же ви добрий! – вихопилося в дівчини.
– Та досить уже, – махнув рукою Крупка-молодший і застеріг: – Ти моїм батькам нічого про свої проблеми не розповідай. Зайве. Старі люди, ще щось не так зрозуміють. Просто кажи, що навесні додому поїдеш. І все. І додав:
– Гляди ж, допомагай їм.
– Та ви що, сумніваєтеся?
– Ні, – відповів Крупка-молодший.
Мить покрутився і каже:
– Чуєш, Катерино… Жанночка помилково тобі одну свою спідницю поклала. Оце щойно телефонувала… Каже, якщо Катя віддасть…
– Та хіба б не віддала?..
Катерина вивалила одежину з пакету на ліжко. Крупка-молодший порився та знайшов спідницю від Armani.
– Візьму, якщо ти не проти…
– Будь ласочка…
Крупка-молодший вийшов із батьківської оселі, озирнувся.
Онде і баки для сміття. Підійшов. Роздер спідницю навпіл. Укинув у бак.
– Пастка… пастка… – шепотів…
А ноги все одно несли до Жанночки.
Перші два тижні Тася і Богдан Крупки обережно придивлялися: що за особу підкинув синочок? А що як вона крадійка? Чи просто нехлюйка?..
Катерина вставала вдосвіта, водила мопсика у парк під кущі. У професорській оселі перестало тхнути собачим лайном – і знову запахло розмовами про національну свідомість. Особливо під час обідів, які справно і смачно готувала дівчина.
– Тася, я удивлен бескрайно! – нечітко, з переповненим ротом починав професор. – Украинское село совершенно деградирует! Ты посмотри на Катерину! Ей бы в школе учиться, книги читать… В университет готовиться, чтоб вернуться в свое село… И нести…
– Что ты несешь, Богданчик? – не зовсім розуміла професорська дружина. – В Украине – демократия. Каждый выбирает тот путь, который… – Тасі дуже кортіло сказати «хочет», але вона була реалісткою, – который может. Девочка прекрасно готовит. Из нее получится хорошая повариха.
– А-а-а-а! Ты мечтаешь, чтоб моя Украина, моя родина… погибла! – кричав професор, проковтнувши котлету.
– Боже сохрани! – лякалася Тася професорської активності.
– А как иначе понять твои ужасающие заявления?! Село должно сеять и пахать! Повариха… Завтра все селяне станут поварами… Да?
– Ну? – обережно запитувала Тася.
– А что они будут готовить? А? Где продукты? Откуда? Из супермаркетов? Нет, дорогая моя! Село должно сидеть в… селе! Нечего им в городе делать! Дармоеды! Ты посмотри на нашу Катерину! Она же просто на всем готовом!
– Она нам помогает. И с мопсом твоим гуляет. И обеды готовит. И стирает. И гладит. И даже навела порядок в твоих архивах. Очень хорошая девочка…
– Девочка, девочка… Эта девочка – предательница! Она – яркий пример деградации и растления села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого не переживу! – поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився. А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування ківі й виховання мопсів.
За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.
Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на ліжко – і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко… Це був найкращий час доби.
– Чуєте мене, дядьку Романе? – шепотіла у темряву, і кімната наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. – Погано мені тут. До вас ближче хочу… До мамки з татком. І до кургану хочу. Сісти собі під курганом… Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під курганом – наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й відчувала: тут ви, зі мною поряд… Дядьку Романе! Чуєте? От дуже сумнівалася… Думала, згоріли ви – і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час про вас думаю, про любов нашу. І нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще хтось буде мене так, як ви, любити?..
Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі, бідолахо, до ранку.
Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова геніальна ідея.
– Катя, сегодня прибери все побыстрее!
– Чого?
– «Чого, чого»… – роздратувався професор. – От село! Я буду обучать тебя грамоте…
– А я грамотна, – Катерина йому. – У школі майже відмінницею була. Тільки віршів чужих не любила вчити.
– Почему?
– Я свої вірші складала…
– От село… – повторив професор. – Вірші вона складала… Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя сам профессор обучать будет. Поняла?
Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив відігратися на дівчині.
– Как же тебя снова вернуть к растениям? – ламала голову Тася.
А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із психологічними тестами відкрив. Кашлянув.
– Ну! Начнем с тестирования…
– З чого? – Катерина йому.
– С тестирования, дура! – закричав професор. – Живо отвечай на мои вопросы!
– Та добре…
А тут і Тася:
– Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими лекциями…
Професор розцвів:
– Садись, Тася! Будешь вольным слушателем…
Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:
– Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.
– Зачем? – спитала Тася.
– По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, – пояснив професор. І до Катерини:
– Пиши!
Дівчина глянула на професора з подивом:
– Не можу…
– Почему?
– Таж нема в мене мрій…
– Як? – професор вухам своїм не повірив – аж на українську перейшов.
– Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія – вона одна.
– То напиши одну.
– Не можу.
– Та чому ж, дурна ти дівко?!
– Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.
– Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!
Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?
– Катенька, – обережно запитала Тася, – расскажи… Какая у тебя была мечта?
– У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше – то не мрії… То примхи.
– Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! – роздратувався професор не на жарт.
– Скоро чотирнадцять буде… – І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! – кричав професор.
– Роман… мій… згорів.
Професор зайшовся деренькучим сміхом.
– Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это – будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!
– Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.
- Предыдущая
- 41/54
- Следующая
