Село не люди - Дашвар Люко - Страница 42
- Предыдущая
- 42/54
- Следующая
– Господи! Спаси и сохрани! – перехрестилася Тася.
До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.
А дівча ж без мамки – другий місяць… Як розревлося!.. І все життячко – перед очима. І він… дядько Роман… Чорний увесь… А очі – сині. І світ навкруги – синій.
Професор перелякався:
– Тася! Что она говорит?
– Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб… И я ей верю.
– Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все знаю. Я там был…
– Когда? – не змогла пригадати дружина.
– Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и… дальше пахать. Тоже мне Джульетта!
– Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, – Тася гладила Катерину по спині, а дівча все не могло вгамуватися. – Смерть – вообще ужасная трагедия, а смерть юноши…
– Та він не юнак… Дядько дорослий… У нього син був старший за мене. Теж загинув… – крізь сльози.
Тася витріщила очі й завмерла.
– Что? – пошепки запитав у неї професор.
Жінка знизала плечима. Катерині:
– Так ты любила взрослого мужчину, Катя? І – нотки крижані пробиваються.
– Дорослого…
– По… взрослому?
– Так, так… І буду любити його до кінця життя.
Голову підвела. Глянула. Чужі люди… Чужі. І – собі: «Що ж це я? Розпатякала язиком, мов помелом.
Нащо? Хіба воно їм треба?»
– Вибачайте… Можна, я піду?..
– Куда? – Тася суворішала на очах.
– Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно мені…
– Мопса возьми!
– Добре… Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.
– Ему нужен свежий воздух, – вирішила Тася, і Катерина мовчки пішла збиратися.
На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до себе тремтячого мопсика.
– Хоч би вони тобі ім'я якесь дали…
Мопсик пискнув – мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.
– Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене… – Задумалася. – Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву тебе Чудний. Добре?
Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.
– Погодився? От і добре… Можу тобі таке сказати, чого нікому не казала… Я гроші мамині зберегла… Майже всі. Додому їхати буду… усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни так далеко… Як до Місяця…
Зупинилася. Мопса перед собою виставила:
– Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно тявкнув.
– Ото ж бо й воно, – зітхнула Катерина і повернула до професорської оселі.
Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.
– Гнать! – вимагала Тася. – Кого Игорек нам подсунул? Развратница!
– Гнать! Гнать! – кипів професор. – Ее место в селе! Ишь придумали… Чуть что – все в город бегут!
– Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина может привести сюда бог знает кого!
– Гнать! Сегодня же! – постановив професор.
– Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в доме приберет, обед приготовит, а потом уже…
– Хорошо, но я этого не переживу!
– Что ты хочешь сказать? – не зрозуміла Тася.
– Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже нет мечты! Нет, я этого не переживу!
– Кстати! – Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені халату невеличку книжку. – Я нашла руководство… по разведению манго в условиях средне-континентального климата.
– Не может быть! – зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.
Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.
– Щось робити треба? – спитала дівчина.
– Вот кастрюли бы почистить, – на ходу придумала Тася, і Катя попхалася на кухню.
– Мо', завтра? Ніч уже…
– Завтра будет завтра, – відрізала Тася й пішла до спальні. Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув. Як схаменувся – друга ночі. І щось на кухні – шкряб, шкряб… Пішов на звук.
– А… Джульєтта! – чи то похвалив, чи то образив.
– А чого не спите? – Катерина йому. Професор суворо брови звів:
– Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько вопросов.
– Добре, добре… Оце тільки каструлю дошкребу…
– Немедленно! – професор тупнув ногою і пішов.
– Як знаєте… – Катерина покинула посуд і попленталася до професорського кабінету.
Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:
– Роздягайся…
– Нащо? – Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.
– Покажеш, як ти любити вмієш… – у відповідь тим же суворим тоном.
– Та нащо воно вам?
– А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?
– Нічого я не думаю…
– Роздягайся й ходи до мене.
– Та ні за що!
Професор із крісла зліз, до дівки підскочив – та як лясне по щоці!
– Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…
Катерина в куток забилася:
– Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…
– От я й хочу, щоб ти все поскидала!
Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю – та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…
– Пустіть мене, пустіть… – губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.
– Давай, давай… – белькоче.
Уже долоню між ніг дівчачих запустив – і раптом як зойкне!
– Животное!.. – і вхопив себе рукою за жопу.
Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться – мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.
– Ах ты ж тварь неблагодарная!.. – заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.
– Что случилось?
Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.
Тася й розбиратися не стала:
– Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..
А Катерина й не виправдовувалася.
– Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. – сказала тільки.
За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула – аж серце стислося: ніч, сніг мете…
– Ладно, можешь до утра остаться…
– Не лишуся. Погано мені у вас, – і до дверей.
Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.
– До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…
А у професорській квартирі – гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить – жити не дає.
– Господи! Как я ненавижу собак! – взяло зло Тасю. – Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.
Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…
– Никуда я не пойду, – буркнув професор.
– Тогда пусть сам гуляет… – І Тася відчинила двері.
Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня – у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.
– От ти чудний… – усміхнулася. – Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.
– А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару – бозна куди.
Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу, усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз Ігорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула на плічки блакитну норку:
- Предыдущая
- 42/54
- Следующая
