Село не люди - Дашвар Люко - Страница 51

• Предыдущая
• 51/54
• Следующая

– Суки! – прошепотів Залусківський. – Я їм землю просто так не віддам.

– Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…

– Я за землю сам кого хоч спалю! – зайшовся люттю Залусківський. – До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!

– Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.

Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.

Скільки так сидів – хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася – валіза, пакунки, пакуночки.

– Куди? – люто.

– Додому. До Шанівки.

– Та хоч під три чорти! – зметнувся, до Алки сіпається. – Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?

– Твою?! – розсміялася Алка. – Ех ти, чума ходяча!

– Звідки? – аж затрясся.

– Катя сказала…

– Яка ще Катя, дурна ти корово! – Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка – лясь! Аж перекинувся.

Підскочив, та знову до Алки:

– Яка ще Катя?!

– Льонькина та Даринкина.

– А ця ще звідки…

– У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.

– Придушу малу гадюку! – заверещав.

Алка його за грудки вхопила:

– Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш – уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!

– Та що ж вона тобі такого зробила?

– Виплакатися дала… І чаю.

– Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! – затрясся Залусківський. – Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!

– Подивимося, – відповіла Алка.

Розсміялася.

Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.

Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та – до Тамарки.

– Тамара! А ходи-но сюди, голубко, – двері ногою відчинив.

Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.

– Тобі треба, ти й ходи, – незвично різко відказала Тамарка.

– Поговорити тре'… – знизив оберти Залусківський.

– Тут говори, – Тамарка йому. – У мене від сім'ї таємниць немає.

– Невже?! – аж підскочив Залусківський. – А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?

– Знає, що тягалася. Знає, що від біди…

– Це ж від якої біди? – зовсім ошаленів Залусківський.

– Ти чого прийшов? – встав із-за столу Федько.

Залусківський ледь утримав лють.

– Оце прийшов у твоєї сучки запитати… – Залусківський нахилився над Тамаркою. – А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї брала, то вже знала, що є люди…

– Ваня! – усміхнулася Тамарка. – Я на цих людей працюю.

– Що?! – Залусківський аж сів. – Що ти кажеш?! Значить, ти вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?

– Чого там «спробують», – хмикнула Тамарка. – Відберуть. Люди серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй тепер – хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під таким захистом, що тобі й не снилося…

– Гроші віддай, – прохрипів Залусківський.

– Чи ти здурів? – розсміялася Тамарка. – Іди, Ваня… Їй-бо, іди від біди.

Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Івана по голові кулаком – той і поплив.

Федька Залусківського надвір і вивів. – Іди, Іване. Як будеш проти нас із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш лишити Тарасика без мамки й батька?

– Щоб ви усі повиздихали! – крикнув Залусківський. – Іди, Іване… – повторив Федька і повернув до хати.

Того вечора непохитний Іван Залусківський повернувся до порожньої хати в райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не спорожніла.

Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..

– Та це ж просто сміх! – казали.

– У це повірити неможливо! – додавали. – І чого це неможливо? – обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці – хоч плач.

– Бо тільки старі – мудрі, а вона мала і дурна! – казали килимівські.

– Тре' сходити, провідати, – Людка їм.

– А не боїшся? Кажуть, собак розвела – отару!

– Ага! – сміялася Людка. – А дві кози ту отару стережуть…

Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. – І я піду…

– Е-е-е, – Людка йому. – Ти що в Катерини забув? Чи, мо', закохався?

– От дурна… – Сергій почервонів. Удвох пішли.

Людка – хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.

– Катя! Це я, Люда… Чуєш? Чого ти там сховалася?

Катерина на поріг вийшла:

– Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе…

– Що?.. – настрахалася Людка.

– Налякають, – відказала Катерина. – Заходь… Людка вскочила, озирається:

– Ух ти! Та тут… – і, як звикла, руками – до книжок, до трав, до свічок. Катерина двері відчинила: – Іди, Люда…

– Та ти що? – Людка розгубилася. На подругу дивиться – впізнати не може. – Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… – Іди, Люда… – повторила Катерина.

– А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? – Людка до дверей – задки, задки, а язика не втримає.

– Прощавай, мабуть… – сказала Катерина.

– Та ти що?! – Людці на голову не налазить. – Ми ж подруги… Хіба ні?

– Зайнята я… – Катерина їй. – А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?

– Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… – І так знаю.

– Звідки?

– Прощавай… – і Катерина зачинила двері перед самісіньким Людчиним носом.

За розваленою фермою на Людку чекав Сергій.

– Ну що? – запитав. – Справді, Катька?

– Катька, – відповіла геть спантеличена Людка. – У неї щось із головою… не теє. Сказала «прощавай» і вигнала мене.

– Як хочеш, почекай, – Сергій підвівся.

– Ти куди?

– Та до Катьки сходжу…

– Тебе вона взагалі втришия вижене.

– Хай, – відповів і пішов до мазанки.

Псів не було. Де ділися? Двері мазанки тихо відчинилися. Катерина вийшла на поріг. Гукнула:

– Де ти, Сергій?

«Людка сказала», – подумав. Із-за дерева вийшов.

– Привіт…

– Заходь, – І пішла у мазанку.

Сергій сів на край довгої лави біля столу. Катерина у чашку гарячого чаю налила.

– Випий…

Сергій насупився, чашку відсунув.

– Катька… Знаєш, я Сашкові заздрю… Промовчала. Чайник поставила. Сіла напроти. -…Він хоч заради тебе на ту дурню пішов, а я так… для понту.

Насупився ще дужче, на Катерину глянув – мовчить. І лице таке спокійне… Аж страх. Розсміявся.

– А я тепер дівок трахати не можу!

– А любити? – прошепотіла.

– Я ж кажу – не можу! Член не піднімається…

– А ти серцем спробуй…

– Трахати?

– Кохати…

– А-а-а, знущаєшся…

– Ні…

– Кажуть, допомогти можеш. Правда?

– Тобі – ні.

– Бо це я, чи просто не можеш?

– Ти не хочеш допомоги…

– Катька, ти мене ненавидиш?

– Ні… Ти випий цей чай. Я його для тебе приготувала. Знала, що прийдеш. – І що мені од того чаю буде?

– Добро…

– Нащо мені добро? Мені – аби член стирчав. Допоможи… Я тобі багато заплатити можу. Мамка оце Залусківському шанівські паї продала, а я в неї трохи грошиків стьобнув…

– Сергій, – Катерина подивилася хлопцеві в очі, – Сашкові привіт од тебе передати?

– Та ти здуріла?!

Підхопився, чашку з чаєм перекинув – і до дверей:

– Катька! Ти відьма…

Промовчала. Сергій – за двері, Катерина голову до небес підняла.

– Сам бачиш… – мовила. Зверху – ледь відчутний вітерець.

Алка Залусківська на тиждень раніше за Раїсу в Шанівку повернулася. Перші три дні горілкою грілася і все пічку лампічила у покинутому будинку край балки.

• Предыдущая
• 51/54
• Следующая