Село не люди - Дашвар Люко - Страница 52

• Предыдущая
• 52/54
• Следующая

– Та зможу, – сама собі.

А Алці ж працювати – не звикати. Піч гарна вийшла. Дах був. Стіни – як залізо. Шибки у вікнах плівкою целофановою позакривала.

– Щоб я здохла, як не перезимую… А зими ж – березень на носі.

Куток собі виборола, за подвір'я взялася.

– Курчат куплю… Порося… Та не пропаду. А там і люди повернуться. Хай і чужі… Із ранку до вечора поралася. На вулицю Імені Леніна не заглядала. А нащо? Тільки відволікатися. Як ніч падала, Алка – разом із нею.

Якось довгу дошку шукала, пішла по шанівських кинутих подвір'ях. Бачить, хтось біля Льонькового ворушиться. Придивилася – Катерина. Підійшла.

– Доброго дня… – І вам доброго, – Катерина їй.

– А що робиш?

– Мамин із татом наказ…

– А… де… – І замовкла Алка.

– Тут вони, – Катерина їй. – Під горою. А під хрестом Ничипориха сидить…

– Сидить?

– Так сталося… – Катерина їй.

– Так це ти геть усе каміння з вулиці зібрала?

– Я… – і пішла далі гору укріплювати.

– Мо', допомоги треба? – Алка їй.

– Дякую дуже… Сама…

– То до побачення.

– Сил вам…

– Дякую… І розійшлися.

Катерина каміння наскладала і до мазанки пішла. Поряд пси скачуть.

Алка – до свого кутка. Аж – гостя в неї.

– Ну, здрастуй, сусідко, – Алка на Расу глянула. – Ти з добром у серці повернулася чи, може, щось дурне задумала?

– Можна, поживу в тебе? – Раїса з клунків підвелася.

Худа, чорна. І всміхається так, ніби соромиться.

– Поживи трохи, але ж свою хату роби.

– Робитиму…

– Катерина тут, – Алка їй.

– Знаю, – відповіла Раїса. – Не бійся… Зло вітром розвіяло.

– От і добре, сусідко, – Алка чайника на пічку поставила. – Зараз я тебе нагодую.

На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка – насторожена. То на Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.

Раїса повітря набрала:

– Знаю… Романа мого любила.

– Чого ж – «любила»,.. І зараз люблю. І любитиму, аж поки на небесах не стрінемося.

Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.

Раїса всміхнулася сумно. А Катерина – далі:

– Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним, він усе просить: «Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити… Хороша вона». Із небес Катерині татків голос: «От яка ти, доню! Хіба Роман так казав?.. Казав – «хороша вона, та не моя», а ти перекрутила».

Раїса щось мовити хотіла, та Катерина – голову догори:

– Не можна всього казати. Бог розсердиться. І пішла далі каміння збирати. Обернулася:

– Могла б вам допомогти, якщо треба?

– Раїсі хату тре' допомогти злампічити, – сказала Алка.

– Добре. Допоможу.

Наприкінці теплого березня Ігор Богданович Крупка став сіпати Дениса – поїхали на курган та й поїхали!

– Хай земля прогріється, – Денис йому. – Так рвешся, ніби там загін археологів уже копирсається.

– А ти, брате, розслабився! – нервував Ігор. – Що знають двоє, то знають усі.

Зібралися.

– Хоч би людей не було, – Денис.

– Хоч би… – Ігор.

До батька перед експедицією забіг:

– Тату, відкриваю тобі таємницю.

– Какую? – байдужим голосом запитав професор.

– Я знайшов унікальний курган… Це тобі не манго!

– Да как ты смеешь! – вилупив очі професор. – Ты – не патриот! Тебя испоганила твоя московская юность… – І дитинство, – нагадав Ігор. – То про курган розказати?

– Расскажи своей матери, – відрубав професор.

Крупка-молодший почухав лисину і пішов.

До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.

– Отже, нікого не лишилося? – спитав. – Померло село…

– Чого? Є люди…

– Невже? – вразився Ігор.

– Так. Дві жіночки й дівчинка. – І що ж вони там утрьох роблять? Це ж… ані даху над головою, ні світла… Узагалі нічого.

– Земля під ногами є? Є, – сказав Степан. – А решта – наживне.

– Я так і знав! Так і знав! – нервував Крупка-молодший, коли наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.

– Та чого ти переймаєшся? – дивувався Денис. – Це навіть добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок… Та й зупинитися десь треба…

Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Ігором вийшли.

– Твою мать… – прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих подвір'ях… – Яка ж це сила – природа! Яке ж божественне, яке ж неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце… Симфонія… Царина забуття… Долина монстрів…

– Техніка розриву! – нагадав Ігор і показав на двох жінок, що разом тягли вулицею Імені Леніна важкий мішок. Одна – велика, мов гора, друга – худа і чорна, мов те згарище.

– А ось і аборигени! – плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.

– Доброго дня, – привітався. – А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.

– Та пам'ятаємо ми вас, – Алка. – Восени були. А хат цілих нема.

– У вас велика машина, – підказала Раїса. – У ній можете ночувати…

– Та якось… – Денис плечима знизав.

– «Якось» краще, ніж «ніяк»… – Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.

– А он хата ціла…

– Мазанка? – перепитала Алка. – Ні, панове, вам туди не можна.

– Чому?

– Катерина там живе.

– Катерина? – Ігор пожвавішав. – Чи не Льонькина з Дариною донька?

– Вона…

– От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…

Тепер її черга.

– Ну, ну… – сказала Алка. – Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.

Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:

– Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.

– У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, – Раїса.

– А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.

– Гарне, – усміхнулася й Раїса.

Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:

– Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…

Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:

– Ану, ти поклич… Може, спить чи…

– Невдячні люди, – скривився Ігор. – Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…

– У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:

– Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!

Двері рипнули.

– От зараза! Удома була! – Денис тихо.

Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.

– Вийти можна? – запитав Денис і на псів показує.

– Виходьте… – і псам: – Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила – так і стояла на порозі, як укопана.

– Та ти гостям не рада? Га, Катерина? – обережно запитав Ігор.

Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.

– Та ви ж не в гості, – мовила врешті. Чоловіки знітилися.

– Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас – ритм, напруга, – Денис спробував приховати роздратування. -У нас тут справа важлива. Державна.

– Нема у вас тут справ, – спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:

– Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?

Дівчина – ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:

– Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.

– А ти… – Денис очима – кліп, кліп… – Звідки?

– Чекай, – Ігор Катерининого плеча торкнувся. – Катя… ти все не так зрозуміла. Курган – то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?

• Предыдущая
• 52/54
• Следующая