Село не люди - Дашвар Люко - Страница 53

• Предыдущая
• 53/54
• Следующая

– Померли, – все так само спокійно відповіла дівчина.

– Померли? – Крупка-молодший розгубився.

– Померли. І село ледь не померло… Утрьох здравицю складаємо, як можемо…

Денисові ті розмови – пусте:

– То пустиш? Чи зовсім невдячною тебе батьки виховали? – втрутився. – Їдьте… Однаково курган для вас неприступний тепер, – повторила.

Ігор занервував.

– Я тобі, Катя, вірю, ти ж дівчинка місцева. Усе тут знаєш. Скажи, приїжджали люди? Уже копали курган? Так?

Катерина на Ігора подивилася. Потім на Дениса очі перевела. Зітхнула. Денисові:

– Така у вас печінка… скривджена.

– Що?! – Денис уторопати не може.

– Вам би до лікарні треба… – Катерина йому. – Оце ще трохи позволікаєте, і пізно буде. Ви б не барилися…

– Гей, дівчино! Нащо лякаєш?! – ошаленів Денис.

– Не лякаю. Бачу… Ігор напружився.

– Катя, Катя…

Вона до Крупки-молодшого обернулася:

– Мотузку шукали… Соколом стати хтіли… Нащо дурне вигадуєте? Холодно вам. Скарби серця не зігріють. Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти…

Крупка-молодший аж сів на колоду біля мазанки.

Катерина брови звела.

– Вибачайте. Час мені. Прощавайте… – і двері зачинила.

– Ні хера собі, – прошепотів Денис. – Що це було?

– Поїхали на курган, – відшепотів Ігор. Голос геть пропав. – Треба спробувати. На місці подивимося, хто там нас не прийме…

– Та нам, здається, тут ніхто не радий. Бач, які падлючі селяни! Як восени ми приїхали, то вони ладні були останню курку зарубати, щоб людей зі столиці пригостити. А тепер?

Що сталося? Як подуріли!

– Поїхали на курган, – Ігор його сіпає. – Не можу тут бути. Моторошно…

Курган – веселий. Травою зеленою вкритий. Від згорілої восени копи – й сліду нема.

– Добре, що я лопати прихопив, – процідив Денис. – Оце така лярва, мать її… Щоб поважним людям притулку не дати?! А ще кажуть, село… таке відкрите, доброзичливе… – та до Ігора: – Брате, а чому ми тим тіткам не веліли, щоб копати приходили?

– Не знаю, – буркнув Ігор. – Давай уже самі…

– Брате! Я помічник народного депутата! Та й ти – кандидат історичних наук…

– А під курганом – скарби. Справжні скарби! Нащо нам чужі очі? Давай уже копати!

– Ти починай… Я зараз, – Денис пішов до джипа, витяг пляшку коньяку, відкоркував. – Мені потрібен тонус. Ця дівка мене геть спантеличила. А ти будеш?

– Ти б не пив… – Ігор йому.

– А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну, тоді копай, а я… – І Денис приклався до пляшки.

Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий знак, під яким – він точно знав – лежали дивовижні срібні статуетки, яким ціни не скласти. Лопату в руки – і ну копати.

Махав, махав, аж зопрів. А – порожньо.

– Що ж ти, Катя, наворожила?! – прошепотів. І – далі.

Аж – дзелень під лопатою!

Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» – про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.

– От сука! Мо', сама й підклала! – і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.

– Що знайшов? – до Ігора доліз уже п'яний Денис.

– Кришку… Від закрутки… – відповів Ігор роздратовано.

Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!

– Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!

Курган раптом – як трусоне! Ігор відскочив – аж перечепився. У траву під курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший прокопав. Денис розсміявся:

– О! Я вже тверезий!

– Божевілля! Це просто якесь божевілля… – Ігор підхопився. – Поїхали!

– Куди? – Денис йому.

– До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!

– Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! – відповів Денис. – Принципово!

– То й сиди тут! – Ігор лишив Дениса біля кургану, поплентався до мазанки.

Катерина надворі стояла.

– Що відбувається?! – Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. – Що ти зробила? Чому курган валиться?

– Час йому… – відказала Катерина.

– Що ти кажеш?

– Новий курган росте… А старому- час умирати. І все своє із собою забрати.

– Зупини це!

– Хіба я Бог? – посміхнулася. – Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…

– Та що це за місце прокляте!

– Шанівка… – сказала. – Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла.

Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!

– А ваза ж! – не могла нарадуватися Алка.

– Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, – тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.

– Отакі дурні люди були у райраді, – озвалася Алка. – Нащо комбайнерові ваза?

– У сараї й простояла, – усміхнулася Раїса. – А куди її ще? Для хати завелика, викинути – шкода.

– От і згодилася, – сказала Алка. – Люди повернуться, а ми їх – квітами… Гарно?

– Гарно…

До жінок підійшла Катерина.

Алка запитала:

– Пустила?

– Поїхали… – відповіла Катерина.

– А ти куди?

– Каміння збирати…

– Хіба що за хатами, – сказала Раїса. – Вулиця вже геть чиста…

– Ще багато розкиданого, – Катерина їй. – Піду…

– Чуєш, Катя! – Алка гукнула. – А мо', й собі хату на вулиці лаштуй. Повернуться люди… Заживемо…

– Ні, – усміхнулася. – Мені мазанка випала.

– Незчуєшся, як Килиною станеш, – застерегла Алка.

– Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати… Душу… А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?

Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Із небес тільки один вогник і видно – з віконця мазанки ллється.

– Яка ж Катя неекономна, – бурчить Ничипориха.

– Та відчепіться вже, бабо! – Сашко їй.

– Овва! Мале буде мені рота затуляти! – образилася Ничипориха.

– Годі вам! Дайте дитині поспати, – мамка просить.

– А я їм зараз… – татко.

– Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все базікаєте! – Ничипориха.

– Ну, подивилися… Час нам, – татко постановив.

– Я ще хвилинку, – Сашко каже.

– Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде… Вшиваймося! Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, – татко йому.

– Та добре вже… – Сашко. – Я тільки щоки її торкнуся.

– Сашко! – татко, а мамка йому:

– Льончику! Та хай…

Аж звідкись – ніби вітерець.

– Гайда вже! – гукнула Ничипориха і першою розтанула.

Катерина розплющила очі.

– Дядьку Романе? Це ви? – І чого ти мене, Русалонько, дядьком звеш? – сумно всміхнувся Роман.

– А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту…

Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?

– Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш… – Іще є…

– Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. – Іще є… – І доки збиратимеш?

– Поки люди в село не повернуться…

– То відпочинь зараз… Свічку загасити?

– Загасіть…

Дмухнуло, понесло. Ніжний повів – по волоссі русявому:

– Спи, Русалонько…

Оченята заплющила, зашепотіла:

І заснула.

– Вона ще й співає! – буркнула Ничипориха.

– То ви підслуховували? – сіпнувся Роман.

– А ти, Ромчик, не гарячкуй! Не на Землі, їй-богу! Тут геть усе чисто чути. Сам знаєш… – Ничипориха йому.

– То вуха затуліть, – Роман їй.

Катерина всміхнулася вві сні, повернулася на бік, приклала до грудей вимучені камінням долоньки.

• Предыдущая
• 53/54
• Следующая