Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/44
• Следующая

— Не те й не інше.

— То що ж?

— Не що, а хто, — твоя Моніка, — схитрував я.

Не міг же я розказати йому про своє видіння — він неодмінно почав би глузувати!

— Е, ні! — відчеканив Кукса. — Після останньої радіограми, в якій було заявлено, що, коли я не відповідатиму на її послання, вона кинеться в море, — з нею раз і назавжди покінчено. Як писав Окань — пророцтво його, як бачиш, збулося! —

Прощай навіки, муміє смаглява! —

Ми розійшлись, як в морі кораблі…

— Сашко, Сашко — нерозумна твоя голова! — пальцем посваривсь я, все ще під враженням дивного сновидіння.

Сон… У ньому переплелося фантастичне й дійсне — нереальні комбінації реальних подій — те, чим ми живемо і про що думаємо.

З-поміж вражень нашого довготривалого плавання навіть нам, чорноробам-матросам, найбільше в душу запало — будь воно неладне! — все, що пов'язано з Гондваною. Її шукають і не знаходять. Щодня підводний апарат вирушає в подорож, а повертається з якимись лише камінцями та кришивом коралів.

Звичайно, вченим і ця мізерія — радість, а тільки не нам. Ми з Куксою мріємо, щоб дослідники знайшли цілий материк, про який так багато наслухалися від Ступи й Зайця.

Але зниклий материк не попадається та й взагалі хтозна, чи коли-небудь попадеться. Вчора, наприклад, із флагманського корабля, на якому плаває адмірал сер Д'Юк, повідомили, що біля континентального шельфу, тобто покритої незначною товщею води материкової окраїни, дослідники натрапили на велетенські земляні вали.

— Це можуть бути… е-е-е, — сказав наш сердитий геолог, — захисні стіни… е-е-е… довкруг якогось… е-е-е… гондванівського міста.

— Та ні, колего, — м'яко заперечив йому Гліб Семенович. — Найвірогідніше, що то результат суспензійних потоків, мулисті наноси річок. Своєю конфігурацією вони справді схожі на фортечні стіни.

— Гм… е-е… — затнувся геолог.

Нічого цікавого не відкрили і ті, чиї кораблі стояли біля Африки. Власне, то були звичайні спостереження над рельєфом дна і над тим, як розгалужуються підводні хребти та чи можна їх вважати рештками легендарного материка.

Відповіді на поставлене ними ж таки запитання — чи то залишки Гондвани? — дослідники не дали.

Єдине, що вони довели («Уже задля цього варто було споряджати міжнародну експедицію!»— заявив Заєць): Аравійський півострів і Африканський континент відходять один від одного зі швидкістю близько сантиметра на рік, і що піднята драгою з океанського дна кістка лівої ноги орангутана свідчить: дуже давно людиноподібні мавпи суходільним мостом — Лемурією — з Африки перебігали на острови. Інакше, звідки серед океану з'явилася мавпяча нога?

— Її міг кинути з корабля такий же дотепник, як наш Кукса, — подав голос мовчазний Юрко Ступа.

— Це не аргумент, глибокошановний колего! — тряснувши цапиною борідкою, сказав начальник експедиції. — Океанологія, як і математика, наука точна. Втім, я не наполягаю, що мавпи на різних материках адекватні. А місце виникнення гомо сапієнс узагалі не відоме, дарма що популяризатор науки Абракодабренко твердить: колиска вселюдської цивілізації — месопотамське Дворіччя, або Лемурія. Мавпи є мавпи — вони завжди були комунікабельні й рухливі.

Особисто я давно помітив: на «Садку» мавпі створено справжній культ.

На столі в капітанській каюті стоїть фото так званої мавпочки-гусара. Різноколірна, довгохвоста, вона тікає від переслідування леопарда.

Цю унікальну сценку Гордій Гордійович сфотографував серед африканської савани, куди возив експедицію природознавців.

Стецько Мегерович теж збирає мавпячі знімки, найдрібніших мавпочок-мармозеток, які живуть у верховітті південноамериканських лісів і на землю не спускаються.

А над ліжком у Гліба Семеновича висить невідомо ким вишита шовком картина: зграйка юних макак лапундерів під наглядом старого макаки весело купається в морі. Внизу на полотнищі ієрогліфами напис: «Спасибі таткові Лапундеру за наше мавпяче дитинство!»

Матроси теж захопилися мавпами, з сухих кокосових горіхів вирізаючи фігурки чотириногих витівниць.

Спочатку в мене мавпи не виходили: то хвіст короткий, то мордочка загострена, як у лисиці, або ж вуха довгі. Нарешті і я навчився різьбити своїх далеких родичів.

Ось одна моя робота: невеличка замріяна мавпа, з очима, повними смутку, сидить, обхопивши голову лапами.

Хотів я того чи ні, одначе втілив у цей витвір свою океанську журбу, якої так багато накопичилося в душі…

— Я ніколи не думав, — угледівши витесану мною мавпочку, сказав Антрекот, — що в тебе, Васько, здібності скульптора. Роден! — вигукнув він. — Твоя остання мавпа схожа на роденівську скульптуру «Мислитель».

Ат, нехай базікає! Бо, що б він не говорив, я все-таки добре вишколив руку на мавпячому промислі — до мене тепер по науку ходять навіть машиністи.

— Показуй, да Гама, — прохають вони, — як ти вирізуєш очі, ніс, вуха.

І я беру скальпель, кокосовий горіх і починаю майструвати.

— Ох і здорово ж! — захоплено вигукують маслопупики. — Як би й нам так навчитися?

— Підростете — научитесь, — кажу я і великодушно дарую їм фігурку мавпи.

Різець у моїх руках вправний. Я можу передати ним риси майже будь-чийого обличчя.

Маслопупикам я, наприклад, подарував макаку, виразом обличчя схожу на їхнього старшого механіка. От уже він позлиться, коли гляне на свій прообраз! Але, подумайте самі, чого злитися? Це ж незлобливий жарт. Он і Кукса має свого двійника — кокосову горилу, і Отецько Мегерович — шимпанзе.

На моє переконання, кожен зовні на когось схожий, тим паче — на своїх прародичів.

Наш капітан, людина розумна й дотепна, навіть попросив:

— Зроби мені, Ваську, пару капуцинів. Та щоб були… сам розумієш… схожі на мене.

Капуцини, як розповідали по телебаченню, одні з найкмітливіших мавп, що мають гучний голос і добре володіють знаряддям праці — каменюкою, розбивають нею горіхи та виколупують із землі їстівне коріння. Ватажок капуцинів опікає все мавпяче стадо. Його воля для кожного закон.

Мабуть же, недаремно наш кеп замовив собі аж двох із цього племені!

Отже, ні «Садко», ні інші кораблі на слід Гондвани не напали.

— Кра… кра!.. — прокаркав боцман, переступаючи поріг їдальні для команди, де ми, матроси робочої бригади, щойно посідали снідати.

— Суши весла! — наказав він.

Всі як один (така команда, між іншим, дається веслярам на спочинок) поклали ложки перед собою.

— Що трапилося, Степановичу?

— Адже ми ще й весел не замочили.

— Трюми порожні, — поплескав по животу Кукса.

— Недоречні жарти! — обурився Степанович. І до Оканя — Це ти, віршомазе, кріпив праву відтяжку і трос над батискафом?

— Ну… я… — не розуміючи, до чого той хилить, з ваганням відповів Василь. — А що таке?

— А таке —…кра… крабові душі! — що молодший підводник, який сьогодні збирався спускатися в глибини, покалічив руку.

— Я тут при чому?

— При тому, що не вибрав слабину, і линва зазміїлася.

— Треба ж було тому дурневі, — вилаявсь він, — пхати руку в петлю! Вона затисла і пом'яла кисть. Тепер — морока: спуск батискафа відкладається. Ану, мерщій на палубу і як слід закріпіть кінці! Кра… кра… — кинув він, виходячи з їдальні для команди.

— Серед ясного неба і грім? — здивувався Антрекот, помітивши, як ми підводимося з стільців. — Аврал, чи що? Ви ж бо, мої товстопузики, не завантажились і по ватерлінію. Мабуть, коклети не сподобались.

— Ні, Іване. Дякуємо за хліб-сіль, — заспокоїв я його. — У нас там свої справи.

— Ро-зу-мі-ію!.. — хитро підморгнув кухар, висунувши голову з камбузного ілюмінатора. — А я-то думав: чого кеп сильніше звичного дав крен своїм поповнілим корпусом на лівий борт. Не допивши навіть какави, нордовим курсом — через бокові двері — пошкутильгав із кают-компанії.

Ми уважно перевірили всі канати.

Окань таки був винуватий. Треба було йому кріпити кінець не просто зашморгом, а зі шлагом, не лишаючи слабини між вузлом і напівштиком. Тоді б ця зав'язка була надійною.

• Предыдущая
• 20/44
• Следующая