Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/44
• Следующая

Втім, лиха додав ще й раптовий шквал, що налетів нізвідки: хвилі розгойдали судно, палубні вантажі почали «гуляти», поперемінно тиснучи то на один, то на другий трос. А з слабини — нетуго натягнутих канатів — виникли петлі та кільця, в одне з яких і встромив руку наш невдаха-підводник.

— Дитячий садок! — знову буркнув боцман і пішов, пригнічений, на місток пояснювати начальству причину аварії.

— А я скажу, чому так трапилося! — вислухавши Степановича, відрубав капітан. — Тому, що матроси у вас безпорадні, як немовлята. Жалієте ви їх, а треба навпаки: суворість і жорстокий режим. Від вимогливості ще ніхто не вмирав.

— Ясно! — погодився боцман.

— Тож дійте! — наказав Гордій Гордійович.

Для нас у бригаді настали чорні дні. Степанович сповна виконував настанови капітана, кожного завантажуючи роботою по зав'язку.

— Схопив він нас, чортяка, — гомоніли хлопці, — шкотовим вузлом.

— А цей вузол надійний тільки тоді, якщо трос добре натягнутий.

— Та ми, да Гама, і так, як струни на бандурі, туго підкручені. Ніякої тобі слабини.

Як та бандура, ми рокочем,

Та покорятися не хочем!

— Тринадцята пісня Чайльд Гарольда, написана сучасним Байроном — Оканем, — докинув хтось із матросів.

Але, нарікаючи на запроваджений боцманом драконівський режим, все ж узялися до роботи.

Ми втрьох — Кукса, Окань і я — спочатку були в Степановича на підхваті, коли він, наляканий пригодою з підводником, заходився перевіряти надійність тросів.

— Гаразд, орли, — змилувався нарешті, — відпускаю вас від себе — на дрібні такелажні роботи. Виготовте… кра… кра… кранці та кілька швабр. Сором! Дожилися до того, що палубу нічим протерти! — по-господарськи забідкався він (щоправда, на «Садку» досить і швабр, і кранців). Але ж боцман є боцман — йому, бач, усього мало!

В'язання кранців, виготовлення стропів, шкентелів, швабр та шторм-трапів — оце і є ті дрібні такелажні роботи, на які ми, волею боцмана, потрапили. Вони привабливі для нас тим, що ніхто не стоїть над душею: працюєш собі спокійно, примостившись десь у закуті.

Я з Куксою трудився над кранцем — величезною грушоподібною прокладкою, яку опускають за борт, щоб пом'якшити удари судна під час швартовки та на стоянці біля пірса.

— Мені б такий кранець, — засміявся Сашко. — Може б, менше було синців…

Що правда, то правда: Куксі дістається як нікому. А все через його витівки. От він, бідолаха, і мріє про амортизатор для своєї норовистої Душі.

— Я тебе, Сашку, влаштую в пожежну команду, — пообіцяв Антрекот Антрекотович. — Робота там переважно спокійна: лежи та дивися з каланчі, чи не спалахнула де-небудь хата.

Антрекот раніше працював пожежником. Якщо йому вірити, то він нібито дослужився до «бранд-майора» — начальника над пожежниками. Але через приписки «погорів».

Щомісяця він давав звіти в район із своїх Трилісів, невеличкого села під Білою Церквою, про кількість погашених пожеж. Івана Пророченка, тобто нашого Антрекота, тоді знаменитого пожежника, збиралися висувати на керівну роботу в столицю. Але інспекція, яка виїхала на місце численних пожеж — у Триліси, з'ясувала, що якби ті пожежі, про які звітував «бранд-майор», сталися, Триліси давно згоріли б дотла.

Слава великого пожежника, «бранд-майора» Пророченка, погасла. Тоді-то він і перекваліфікувався на кухаря; працював у районній чайній «Лілея», згодом переїхав на Далекий Схід і влаштувався в пароплавство.

І тепер годує нас (гасить, як сказав Окань, голодну пожежу шлунків) своїми незмінними коклетами-антрекотами та ріденьким пійлом із цикорію і ячменю — какавою.

— Тримай, Сашо, ось це пасмо, — прошу я Куксу, подаючи йому в'язку линви.

Ми після сніданку заходилися майструвати, а дивись, уже скільки зробили: шість швабр і зараз доплітаємо другий кранець.

Ніби й немудра робота, а треба докласти немало зусиль і вміння… Спочатку з цупкої парусини пошили круглий лантух, наповнили його кришеним корком. Потім лантух просмолили живицею. Вийшов чорний, схожий на тулуб негра, обрубок.

Розсотавши на пасма та зв'язавши попарно напіввузлом просмолений конопляний канат, почали обплітати «негрячий тулуб».

Ну, та це не така вже й складна наука — її може освоїти кожен.

Той, кого цікавить, як це робиться, нехай звернеться до підручника з морської практики («Морська практика» за редакцією І. Л. Кирдана, яку ми, матроси, вивчили назубок!), а ще краще, прийде до нас на «Садко» — Степанович — кра… кра!.. — відразу втовкмачить, що до чого.

— Молодчини! — похвалив боцман, у кінці дня приймаючи наші вироби. — Виходить, ви дещо вмієте.

Виходить, виходить! — подумав я. Мені було приємно чути з уст прискіпливого морського вовка похвалу. Непомітна робота, а, бач, потрібна!

Такими ось трудами і днями наповнене наше життя.

— Кра… кра… — хотів було щось іще сказати Степанович, але передумав (похвала людей псує) — пішов геть.

— Шабаш! Кінець роботі.

Після того як боцман забрав сплетені нами кранці, ми були вільні аж до ранку.

— Ходімо до Роскошного, — запропонував Кукса. — Може, хто-небудь здогадався надіслати радіограму. Серце моє сповнене якимсь передчуттям.

— Не розумію тебе, Сашку. Ти — непослідовний. Дав відставку Моніці і все одно ждеш од неї вістей.

— Се ля ві, як каже Окань. Що в перекладі з… — хтозна, з якої! — означає: таке життя.

І він майнув у радіорубку. А я лишився на Дерібасівській.

Ступа й Заєць давно не дають мені спокою.

— Зроби й нам, — прохають, — по такій масці, як штурману.

Крім кокосових мавпочок, я спробував вирізувати маски — червоного дерева набрав на островах, скальпель виготовили машиністи.

Вироби мої трохи грубуваті — «під дикуна». Однак популярні: всі йдуть дивитися на ці дерев'яні страховиська — вождів войовничих племен Африки й Меланезії.

По старій «дружбі» одну з перших масок я подарував Стецьку Мегеровичу. Згодом вирізав акванавтам — Кімові й Данилу. А ось тепер треба Ступі й Зайцю.

І я, вмостившись на трюмі, заходився майструвати.

Той, хто бував у далекому плаванні, знає: розлуку з рідною землею легше переносити, якщо завантажуєш себе роботою. І не лише службовими обов'язками, а й просто яким-небудь заняттям, щоб менше залишалося вільного часу, коли ти сам на сам з непроханими думками.

Мені здається: кожен, хто збирається в мандри, повинен виховати в собі до чогось схильність. Не обов'язково, щоб то було велике обдаровання — досить палкого захоплення улюбленою справою. Це завжди пом'якшить причепливу до моряцької душі тугу за Батьківщиною — ностальгію, як вона зветься по-іноземному.

Може, тому серед моряків так поширені всілякі любительські ремесла. Одні теслярують, інші, як-от я, пробують себе в різьбярстві.

Наш кок, наприклад, вдосконалює майстерність гри на гітарі й балалайці. Ну і, звісно, бавиться малярством.

— Рєпін, — каже він, — теж починав з цього.

— І з балалайки? — поцікавивсь я.

— Ти, Гайовий, буваєш украй банальним, — огризнувся Антрекот Антрекотович. — А того не розумієш, що особистість, — якщо вона, звичайно, обдарована, — це комплекс різнобічного хисту.

Себе він, безперечно, прилучає до різнобічно обдарованих. Ніби між іншим, похвалився, що вміє грати на акордеоні.

— Але ж на нашій лайбі цього благородного інструмента, як, до речі, й фортепіано, немає — продемонструвати тобі своє вміння не можу.

І, остаточно втративши скромність, ні в тин ні в ворота додав:

— Візьми хоч би Моцарта. Свою Двадцять четверту сі-бемоль мажорну симфонію Вольфганг Амадей написав для невеликого складу оркестру — для струнних, валторни, гобоя й флейти, — тому що при дворі єпископа Зальцбурзького, від якого залежав композитор, великого оркестру взагалі не було.

Що ж, Антрекот музику, навіть класичну, таки знає, проте не настільки, як нас запевняє.

• Предыдущая
• 21/44
• Следующая