Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/55
• Следующая

Директор підвівся, вставив “Свідоцтво життя” в щілину Інспектора. Ту ж мить спалахнули індикатори на табло. Пролунав приємний голос:

— Я готовий.

— Дай відповідь, на якій підставі Валентині Гармаш було надано “Атестат Прометея”, яким нагороджуються тільки юнаки?

— Підстава перша: Валентина Гармаш — юнак, який досяг вісімнадцятиліття. Підстава друга: хоч Валентина Гармаш має загалом недорозвинену систему м’язів, його успіхи…

— Стривай! Обгрунтуй, чому ти вважаєш, що Валентина Гармаш — юнак.

— Обгрунтуванню не підлягає. В “Свідоцтві життя” записано: “стать”-чоловіча. А людина чоловічої статі віком…

— Сто чортів! — Директор гримнув кулаком по пульту машини, вимикаючи її, сів до столу, затулив обличчя руками. В ньому все клекотіло від обурення й сорому. Адже чверть століття тому, кінчаючи педагогічний факультет, він відбував практику на машині Служби Життя в родильному будинку й досі пам’ятає: ЄДИНЕ, що йому доводилося робити, — натиснути на рожеву чи голубу кнопку, тобто зафіксувати СТАТЬ дитини! Та ще потім звірити тотожність особистих індексів… Ну, що він тепер скаже цій дівчині?!

Вона сиділа бліда як смерть. Потім прошепотіла:

— Я хочу знати, яка професія судилася мені НАСПРАВДІ.

Це було найстрашніше.

Треба дати їй хоча б день чи два для заспокоєння, бо інакше справа може кінчитися погано.

— Гаразд, Валю. Я завтра надішлю твоє “Свідоцтво життя” для перекодування.

— Прошу, зробіть це зараз. Негайно. Я маю на це право.

Так, зволікати — марно. Дівчина не заспокоїться, доки не взнає правду, навіть передчуваючи, що вона для неї — жахлива.

Директор набрав по відео номер Головного Координатора Служби Життя. І оскільки це було в День Прометея, оскільки дзвонив сам Директор Учбового центру, його колишній учень, а нині Головний Координатор стривожився:

— Добридень, Іване Харитоновичу. Сталося щось лихе?

— Сталося дуже страшне, Федю. Перевірте, прошу, оцю ось, — він показав індекс свідоцтва, — “Історію життя”. У графі “стать” проставлено: “чоловік”. А треба — “жінка”.

— Не може бути! Не може бути!

— На жаль — є… Прошу видати початковий прогноз щодо професії. Чи багато це забере часу?

Він у душі сподівався на відповідь: “кілька днів”. Але Головний Координатор поквапно захитав головою:

— Дуже швидко, дуже швидко. Щонайбільше чверть години.

— Гм, гм… Ну, гаразд… — Директор нишком позирнув на Валю. А та ніби чекала його погляду.

— Прошу, хай також повідомлять індекс мого Друга Серця.

Вона промовила це так спокійно, що в Директора аж морозом сипнуло по спині.

— Гм, так… Прошу також, Федю: повідомте і гіпотетичний індекс Друга Серця. Якщо такий є, звісно… Якщо є… — бідолашний Директор і наголосив оте “якщо”, і навіть легенько моргнув: немає, мовляв!

Але Головний Координатор його не зрозумів.

— Гаразд, Іване Харитоновичу. Зроблю все, і якнайшвидше. Чекайте на мій виклик.

Запала пауза. Страшна пауза, кожна секунда якої здавалась годиною. Обоє сиділи, схиливши голови. Та й що скажеш? Лишалося тільки чекати отих безглуздих “прогнозів на вчора”. Тільки ні, ще страшнішого: “прогнозів НА НЕЗДІЙСНЕННЕ”. Прогнозів на ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ! Адже минулого — не повернеш…

Та ось і збігли вони, оті п’ятнадцять хвилин.

Дзенькнув сигнал виклику, спалахнув екран відео. Почувся схвильований голос Головного Координатора:

— Жах, Іване Харитоновичу! Я місця собі не знаходжу! Уявіть, початковий фаховий прогноз — абсолютно інший. Валентина Гармаш мала всі підстави стати балериною найвищого класу…

Валя зойкнула. Підхопилася. Підбігла до екранчика відео. Стиснула кулаки. Закричала:

— Індекс Друга Серця! Кажіть! Негайно!

Молодий мужчина на тому кінці лінії сахнувся, збентежився:

— Перепрошую, я не знав, що… Даруйте, але…

— Та не тягніть же! — простогнала вона. — Не треба індексу, назвіть ім’я!

— Прошу, прошу… Ось — індекс. Дуже хороший суджений. Космонавт Віталій Бондарчук…

— Роботи!.. Всі ви — роботи!.. — Валя впала на стіл, ридаючи, і тільки одне шепотіла зненависно: — Роботи!.. Роботи!.. Роботи!..

Збігло, мабуть, зовсім небагато часу — кілька днів чи кілька тижнів, — а Валентина Гармаш змінилася — не впізнати. Сухо виблискують її очі, в напруженні кожен м’яз стрункого, ідеально розвинутого тіла. Вдягнута вона в бездоганно припасований чоловічий костюм, коротко підстрижена.

Дівчина стоїть перед величезним столом у залі Вищої Ради системи Служби Життя. За столом — двадцять п’ять членів Ради: чоловіки й жінки, старі й молоді, — найвидатніші вчені планети. В цьому залі збираються для того, щоб обміркувати питання глобального масштабу, від яких кінець кінцем залежатиме доля всього людства. Ще ніколи досі тут розмова не йшла про окрему людину. А зараз — ітиме. І вперше за весь час існування Служби Життя її Вища Рада виступатиме не як непогрішимий законодавець, а як обвинувачений. Нічого не вдієш: за ту прикру історію, яка сталася, треба відповідати. Доведеться переглянути систему виховання, яка дозволяє допустити бодай одну-єдину помилку на тисячі правильних прогнозів… і цим зіпсувати людині все життя.

Голова Ради подав легенький знак: починайте, мовляв.

Ані здригнувся Валин голос. Холодно й чітко карбує вона слова:

— Я говоритиму не про себе. Не нарікаю на помилку, яка сталася: вона дасть мені змогу бути космонавткою і відчувати себе щасливою з цього. Я говоритиму про мільйони й мільйони тих юнаків і дівчат, яких ви, наші дбайливі опікуни, позбавили найдорожчих прав юності: права на радість шукання — і знаходження! — власного шляху та права на вистраждане, завойоване кохання. Ви запевняєте, посилаючись на статистичні дані: після запровадження системи прогнозування за емоіндексами в кілька разів зменшилося число розлучень і вже майже ніхто не нарікає на обраний фах. Але чи замислились ви, наскільки зубожіло емоційне життя сучасних юнаків і дівчат?! Уже ніхто не говорить “коханий”. Кажуть— Друг Серця, бо так називає судженого Служба Життя. Збіжить ще якийсь час, і забудеться навіть слово “любов”, бо навіщо воно, коли “позитронна сваха” заздалегідь зіставила відповідні емоіндекси?.. Уже ніхто й не згадує про можливість ВИБОРУ професії, бо її визначено кожному заздалегідь, чи не з моменту народження… Та схаменіться ж, люди добрі, схаменіться, високовчені члени Вищої Ради! Я знаю: всіма вами керує найгуманніше прагнення зробити всім нам добро. Я знаю: ціною неймовірно напруженої праці доведено з абсолютною достовірністю, що виховання і навчання на основі фізіологічних та психічних індексів дає надзвичайно високу ефективність. Але в ім’я чого? Навіщо ви хочете перетворити нас на заздалегідь запрограмовані живі автомати, яких не хвилює жодна турбота, жоден сумнів?! Та й де гарантія, що ваша, здавалося б, така досконала система прогнозування за індексами не ховає в своїх глибинах якоїсь принципової, катастрофічної за своїми подальшими наслідками помилки? Ось перед вами я. Тільки ЧЕРЕЗ ПОМИЛКУ я стану космонавткою, а не балериною. Але ж — СТАНУ? То ж хто з вас набереться хоробрості засвідчити, що з незліченної кількості “законних” кандидаток у лікарі чи інженери не знайдуться СОТНІ, а то й ТИСЯЧІ таких, що стали б чудесними балеринами, космонавтками, письменницями; стали б… якби не ота проклята “магія індексів”!.. Тож відкиньте їх! Може, не повністю. Може, вони справді потрібні в перші дитячі роки. А потім хай людина шукає свій шлях сама. Ви, Служба Життя, повинні забезпечити кожному з нас здоров’я і гармонійний всебічний розвиток. Та й годі. Лишіть нам право на тривогу, право на сумніви, право на шукання, право на любов. Право на боротьбу, кінець кінцем, бо тільки в боротьбі й постає людина!.. Я сказала все!

Валя замовкла, обвела поглядом членів Вищої Ради. Ніхто не зустрівся з нею очима. Сиділи похнюплені й похмурі. Власне, кожен з них неодноразово замислювався над доцільністю початого чверть століття тому масового експерименту. Однак засліплювали блискучі статистичні дані. Та ще те, що досі не траплялося жодного випадку помилкового, хибного прогнозу. А може, їх була сила-силенна, та тільки ніхто не помічав?.. Що можна відповісти зараз оцій дівчині?

• Предыдущая
• 29/55
• Следующая