Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 8
- Предыдущая
- 8/104
- Следующая
Та все це дрібниці. Хоч як довго тривав винахід Каменя філософів, дивовижна річ — він усе—таки відбувся. Стверджувати з поважною міною, без найменшого сумніву, ніби пан Янек завдяки якимсь фантастичним лікам, приготовленим на деревному вугіллі з допомогою примітивних апаратів з не менш фантастичними назвами, такими, як «алембік», «атанор» чи «пелікан», що насправді являло собою всього—на—всього вигадливо з’єднані скляні реторти, успішно завершив процес перетворення олова на золото, нам здається недостойним поважної оповіді, якою хоче бути наша історія і якою вона таки є. І все ж не можна не наполягати на факті алхімікового успіху, коли надлюдська терплячість узяла перевагу над злиденністю засобів, які він мав у своєму розпорядженні; ми наполягаємо на цьому, хоч і передбачаємо всі ступені й форми недовір’я, що їх викликає наше твердження.
Ясна річ, пан Янек Кукань із Кукані спершу не йняв віри своїм очам, коли побачив, як грудка розтопленого олова після того, як він опустив у нього малесеньку дрібочку Каменя, поступово набуває мідно—зеленого, потім жовтявого й нарешті золотаво—золотистого відтінку щирого золота. Страшне хвилювання, яке призвело до смерті брата Августина, коли він побачив цю метаморфозу, — то інший прояв такої недовірливості; серце його, безперечно, не стало б, якби йшлося про щось цілком звичне і в повному розумінні цього слова сподіване, — скажімо, золотавий відтінок гуски, яку запікають на деку, або шкіри, підставленої сонцю. Багато ровесників пана Янека теж з недовірою й смішками ставилися до його неймовірного потягу; вчений міг би лишитись до цього цілком байдужим, якби серед тих скептиків не виявилося людини, найближчої його серцю — його одинака.
Бо Петр розчарував батька, зруйнувавши його природну, цілком очевидну певність, що син поділить його захоплення та ідеали, стане його помічником, а згодом — наступником; насправді ж боротьба з субстанцією, яку пан Янек вів разом зі своїм помічником, супроводжувалася сутичками й з рідним сином, з його відразою до батькової лабораторії, до його способу життя та праці, що Петр виказував ще дитиною. При цьому треба вчасно зазначити, що в цій другій, набагато важчій битві позиції пана Янека були ослаблені тим, що пані Афра, гірко розчарувавшись у своєму подружньому житті з гербовим дворянином та імпе—раторовим приятелем, не хотіла нічого навіть чути про те, щоб її єдиний син став алхіміком і до кінця життя був прикутий, як вона, не дуже вибираючи вирази, висловлювалася, до смердючих батькових печей, безглуздих ступок та колб.
Незважаючи на це, пан Янек свої задуми щодо синочко—вого майбутнього почав запроваджувати в життя дуже рано. Ледве—но Петр виріс із пелюшок, він виділив йому окрему посудину, щоб той тільки туди ходив пісяти, бо для виготовлення особливої солі, так званого армінію або амонію алхімікові потрібна була чиста дитяча сеча. Коли Петрові виповнилося шість років, пан Янек дочекався допомоги його дитячих ручок у збиранні крапельок роси з листочків таємничої рослини під назвою Alchemilla, або «росянка», по—народному «гусячі лапки», «калюжниця» або «плащ Діви Марії». Квіточка ця, дрібна, непримхлива, непоказна, росла в саду у Куканів де попало з червня по вересень.
Для шестирічного хлоп’яти було каторгою ще спросонку, рано—вранці повзати навкарачки у мокрій траві й крапелина за крапелиною струшувати в келишок ідіотську алхімічну росу, отож пан Янек, замість того щоб захопити сина, як він сподівався, й розбудити в ньому радісне відчуття важливості того, що він робить, і причетності до батькового діла, прищепив йому відразу й відштовхнув його, наскільки це було можливо. Потім, коли йому все вже набридло, як гірка редька, Петр запитав себе: «а навіщо?» — згодом це стало його найулюбленішим виразом, — і, покинувши росянки росянками, шмигав у сінник, де зберігався корм для двох корівок — вельми важливої складової частини куканського статку; досхочу там виспавшись, він наливав у келишок води з криниці й відносив її батькові до лабораторії; та обставина, що пан Янек нічого не запідозрив, похитнула Петрову повагу до його діла, якщо вона ще взагалі була у нього.
Перша лекція з алхімії, коли пан Янек продемонстрував Петрові захоплюючий, як він сам простодушно гадав, але при цьому вищою мірою наочний дослід з так званим Філософським батогом, була нітрохи не успішніша.
Усі або майже всі докази існування Філософського каменя та його властивостей облагороджувати малоцінні метали, які дійшли до нас із глибини чотирьох тисячоліть, тобто з доби, приблизно обмеженої життям єгипетського царя і чудотворця Гермеса Трісмегістоса, легендарного батька алхімії, одноголосно стверджують, що для проведення подібного досліду потрібна лише незначна кількість такої речовини. Із цього багато разів повторюваного й підкреслюваного твердження неминуче випливає висновок, що Камінь філософів, який ми вважаємо джерелом ядерної енергії, виробленої домашнім способом, уживався алхіміками як могутній каталізатор, точніше, ядерний каталізатор. А щойно згаданий нами Філософський батіг — не що інше, як стародавнє алхімічне позначення каталізатора, тієї таємничої субстанції, котра прискорює і цим самим дає змогу успішно проходити хімічній реакції без участі в ній самої субстанції.
Сказати, що малий Петр Кукань із Кукані не любив батькової лабораторії, означає сказати дуже мало: він її ненавидів. Вона викликала в нього огиду, бо була темна, холодна і в ній нестерпно смерділо; він боявся змії, намальованої на її єдиному вікні, і язиків полум’я, які виривалися з печі; нагонила на нього страх і зовнішність брата Августина з його єдиним, кольору зеленого моху зубом, що блискав у темному проваллі рота, зарослого густою брудною бородою і вусами, обпаленими вогнем, коли чернець щось говорив або всміхався; брат Августин відплачував Петрові за неприховану огиду відвертою антипатією, бо не забував, що Велике творіння, яке перебувало вже в останній фазі, зіпсувалося саме в день Петрового народження, коли пан Янек, тішачи себе мріями про долю свого сина, навіть не помітив, як заснув. «О Боже, — думав іноді Петр, — чому в мого тата таке нікчемне заняття? Бути алхіміком — та це ж найгірше, що може бути, навіть ковалеві Неруді ведеться краще, бо хоч у нього в кузні теж є піч, проте він підковує коня на сонечку в дворі; і кравець живе краще, бо хоч він теж сидьма сидить у своїй майстерні, але там принаймні нічого не смердить; і волоцюзі краще, і возному, і корчмареві з «Трьох шалапутів», і перевізникові, і воякові, і взагалі всім людям, тільки алхімікові доводиться найсутужніше».
Так думав шестирічний Петр, у якому батько бачив свого наступника, котрий винайде еліксир вічного життя і створить гомункула; син уникав батькової лабораторії, як тільки міг, а коли одного разу пан Янек, забажавши показати йому дослід з Філософським батогом, запопав його саме в ту хвилину, коли хлопець мився біля криниці, й, затягнувши його до своєї страхітливої лабораторії, посадовив у парадне крісло для замовців вищого гатунку, Петр трохи не розплакався від приниження й люті. Природа наділила його даром напрочуд чисто, по—людському зворушливо всміхатися; цим він, коли хотів, здобував симпатії всіх людей доброї волі; але коли він сидів, наморщивши лобика й похмуро встромивши в підлогу погляд своїх оксамитових чорних очей, розташування яких — вони були розставлені трохи задалеко одне від одного — вже тоді, коли його смагляве личко було кругле й ніжне, надавало йому виразу підкресленої гордовитої зневаги, він мав гірший, ніж відворотний вигляд, і ми не можемо не подивуватись лагідності і терплячості пана Янека, який зумів пробачити своєму синові цю дику, дражливу усмішку. (До цього слід додати, що чорні, широко розставлені Петрові очі були відтінені ще довгими, шовковистими й чарівно вигнутими віями, які дуже рідко трапляються в чоловічої статі, а якщо вже раптом виявляються в такій красі, то пробуджують у жінок гірку думку, чому Сотворитель обдарував такою розкішшю істоту, котра не здатна того оцінити і кому цей дар ні до чого).
- Предыдущая
- 8/104
- Следующая
