Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 49

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая

— Які вже там жарти, — лицемірно зітхнув я.

— Ну а якби за океаном не виявилось материка? Якби не було кого грабувати? — він майже умовляв мене. — Все було зовсім не так. Вітер далеких мандрів напинав ваші вітрила і гнав вас у невідоме…

— Отже, вітер… — мугикнув я. — Вас теж… вітром пригнало?

Він глянув на мене скоса, сердито, але схвально.

— Про мету наших візитів, якщо дозволите, трохи згодом. Ні, в намірах наших нема нічого поганого, навпаки… Але для вас самого буде краще, якщо ми повернемось до цього згодом.

Щось він не договорює. Щось дуже важливе. А сказати треба. І часу нема. Це йому заважає.

— Гаразд. Повернемось. А поки що розкажіть мені… про вітер.

— В’їдлива ж ви особа! В мене знайдеться що розповісти й без вітру. Розумієте, зірок у Всесвіті неймовірна кількість. Проте планети є не в кожної, життя взагалі феномен рідкісний, а вже розум… найдорогоцінніший скарб Всесвіту, розумне життя — величезна рідкість. До нашої Спілки Розумних входить лише кілька десятків людств.

— Людств?

— Як ви гадаєте, навіщо я розповідав про спільність розумних рослин? Ось ви, представник людства Землі — а ви нас цікавите саме в цій якості, — скажіть, чи визнає земне людство братами інших мислячих, не схожих на вас? Чи зможете ви подати руку мислячій рослині?

Я думав довго й тяжко. Крутив у руках важкий візерунчатий кришталевий келих. Що він хоче від мене?

— Так. Ні. Не знаю. Та й ще за все людство… Нема критеріїв.

— Є. Розум — єдиний критерій і передумова співіснування. Розумне — людяне, справедливе, корисне. Взаємоповага і взаємодопомога — основа Спілки Розумних. Мета спілки — пізнання світу і формування розумного Космосу, що протистоїть Хаосу. Кожен розум унікальний, становить величезну цінність і може розвиватися самостійно. Мораль, етика, філософія можуть бути найрізноманіт-ні й захищені від будь-яких втручань. Решта — живе й неживе — має право на існування, якщо воно корисне для розуму, становить для нього інтерес і не є небезпечним.

— І всі розумні, звісно, тільки й мріють потрапити до вашої спілки.

— Не всі. Уявіть собі розум, що практично нездатний до співробітництва хоча б через гіпертрофований розвиток цілком природної якості — егоцентризму. Такий розум, попри всі наявні чи потенційні риси, звичайно, обмежений, схиляється до заперечень будь-яких чужих норм та еталонів етики й моралі, що переходить в інтелектуальну, а іноді й не тільки інтелектуальну агресивність, прагнення будь-що нав’язати іншим свої погляди. Інколи ці бар’єри щастить ліквідувати. Інколи — ні. В такому разі…

— Що в такому разі? — зацікавлено спитав я.

— Та ні, зовсім не те, що ви подумали. Ви все чекаєте чогось такого, все по собі міряєте. В такому разі цей розум доводиться ізолювати від загалу, внаслідок чого він, хоч би який могутній був сам по собі, розвивається повільніше й не може становити небезпеки для Спілки Розумних. Ізоляція тимчасова, через певний проміжок часу спробу можна повторити.

— Так чи інакше свої норми ви нав’язуєте. Розумне — корисне, нерозумне — ні, спілкування — добре, втручання — ні…

— Своєю системою цінностей ми користуємось, але нікому її не нав’язуємо. На відміну від вас. Звернімось до земних прикладів. Адже є на Землі народи, звичаї яких, на вашу думку, геть неприйнятні. Канібалізм, приміром, людські жертви. Хоча… для вас це не чуже.

— Для нас?

— А хіба ні? Спалення єретиків — типове принесення в жертву собі подібних. Тільки жорстокості більше, ніж у звичайних дикунів.

— Не подобається?

— Не в тім річ, подобається воно мені чи ні. До речі, якщо вже про мої погляди, — не бачу ніякої різниці між тим, щоб спалити людину чи підсмажити і з’їсти. Нічим ви не кращі від людожерів.

— І ми погані, і людожери погані… Всі земляни вам не до вподоби?

— Всі. Причин багато. Ви, земляни, дуже різні, але…

— Що “але”? Летіть собі далі за вітром, якщо не до вподоби!

— Не можна. На це є причина. Летіти не можна, втручатись не можна. Річ у тім, що історія розвитку зумовила особливості кожного, і якщо вони збігаються з магістральним шляхом Розуму, то є корисними, якщо ні — все одно відімруть. А розумні — справді розумні — можуть і повинні співробітничати в пізнанні, в освоєнні та перебудові Всесвіту. Переконав?

— Не знаю. Треба подумати.

— Думайте. Я вас залишу поки що. До завтра. До головної розмови. Я розповім вам, для чого ми на Землі, чого бажаємо й до чого прагнемо. Може, й домовимось. Відпочивайте. І ще… Тут коридор є, у ньому двері. Без замків і відчиняються дуже просто. За ними — інші світи. Виходити не варто, все може трапитись. Але подивитися раджу, якщо сміливості стане. Там дуже різні світи. Раптом щось припаде до смаку.

Знову “страх порадником не може бути…” Схоже, що він знайшов у мені слабину й користується цим — примітивно, але дієво. Даремно. Хто ж відмовиться подивитись інші світи? Але головне не це. “Домовимось…” Про що? Якийсь із цих світів має припасти мені до смаку. Навіщо?

Я попрямував до дверей, але зупинився, бо побачив масивний стіл, а на ньому — шахівницю з фігурами, майстерно зробленими із золота й срібла. Крісло було лише одне — перед срібними. Я сів, посунув пішака вперед. І відразу у відповідь рушив золотий. Отакої! Я пішов конем, на що золоті фігури відповіли ходом слона. Програв я майже зразу. А гравцем я вважався непоганим! Про все забувши, сердито розставив фігури знову. Цього разу гру почали золоті. Програв я ще швидше. Чортівня якась! Може, срібні тут взагалі не виграють? Хитро всміхнувшись, я переставив фігури. І програв знову. Спересердя плюнувши, вдарив по столу ногою. Про щось подібне я читав у легендах про лицарів Круглого стола часів короля Артура. Один з його улюбленців — Парсіфаль, здається, — теж грав у шахи невідомо з ким у таємничому замку Карбонек. Але ж це було давно, та й чи було взагалі? А в наш освічений вік… Ще одна загадка, хоч і дрібна. Час дивитись невідомі світи.

Ось і коридор. Мертве молочне світло, яке він чомусь називав денним, хоч на денне воно схоже не більше, ніж мул на коня. Чи він інакше бачить?

Довгий коридор, багато дверей. Кожні двері іншого кольору, і на кожних тьмяним сріблом накреслено якісь знаки, літери чи цифри.

Що, наприклад, за жовтими? Жовто-сірий пісок, сіро-жовте небо. Пустеля, бархани, безлисті брунатні кущі, монотонний посвист вітру, сіруватий серпанок. Цей світ можеш забрати собі.

Ясно-червоні двері. За ними сельва, тропічний праліс. Тільки кольори інші. Рослинність сяє всіма відтінками червоного кольору — від перлисто-рожевого до вогненно-гарячого. Дерева, ліани, очерети по берегах малахітових озер. На обрії — гірський хребет, вулкани курять сизим димом, тече вогненна лава, на густо-волошковому небі — сліпуче біле сонце, а поряд — блакитне. Гейзери розсипаються алмазним пилом, веселки — одна, друга, третя… На березі найближчої водойми сидять величезні, мов слони, жаби, вилискуючи ліловими й мідними барвами. Крізь червоний ліс до берега хтось торував собі дорогу — тріщали, ламались дерева. О господи! І в страшному сні не побачиш таку химеру! Рогата ящірка з гострим гребенем на хребті в лісі, як у траві. В повітрі — птахи не птахи, метелики не метелики, слюдою вилискують крила, а там, у безмежній височині — літаючий змій з гривастою головою і міцними пазуристими лапами. Веселенький світ, яскравий. Не мій. Колір дверей пов’язаний з тим, що за ними. Не прямо, звісно. Натяк.

Що можуть обіцяти ці, блакитні? Прочинив — і мимоволі сахнувся. За дверима стояла вода. Ні землі, ні неба— рівний зріз води, немов кришталева стіна, а там водорості, риби плавають, медузи. Зверху пробивалося сонячне проміння, донизу вода швидко темніла, і скелі, що піднімалися з далекого дна, були ледь помітними.

Скільки дверей, стільки світів! За темно-зеленими — похмурий ліс, бурелом у тумані, сіруватий мох і золотистий лишайник на корі, гриби, буйна папороть, трухляві пеньки.

За чорними — безмежна снігова рівнина; чорним тут було небо, глибоке і всіяне зорями. Світ правічної ночі… Зорі віддзеркалювалися на снігу кольоровими вогниками, їх сяйво відбивалося в крижаних горах, а на рівнині тяглися до неба величезні сріблясті квіти…

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая