Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 50

• Предыдущая
• 50/60
• Следующая

Ще одні двері, фіалкового кольору, немов самі розчахнулися мені назустріч. За ними була Земля. Земля? Лагідним і прекрасним був цей світ з ласкавим, зовсім земним сонцем, що сідало в світле лазурне море. Лани, озера, гаї — все, як на Землі, тільки… краще. Так буває лише в казковому сні. “Де заспокоїться душа твоя? Там, де ти був до народження…” Я вже був тут?

Тиха річка неквапливо несла свої води, кришталеве плесо затоки було вкрите листям водяних лілій і великих рожевих квітів, схожих на лотоси. Сади Альгамбри, мавританська казка… Земля. Але де на Землі лілії ростуть поряд з лотосами, де є куточок, залитий таким тихим щастям?

Співали птахи, проводжали сонце. Я ступив за поріг. Я пам’ятав, що ці двері впускають лише туди. Дарма. Знайду дорогу, а як ні — мене знайдуть. Не для того ж звали, щоб забути в раю? Вдихнув на повні груди, сів на шовкову траву, прихилився спиною до стовбура товстого дерева і незчувся, як заснув. Прокинувся раптово, наче від поштовху.

Малюнок сузір’їв над головою був чужим, і три місяці сяяли на небі. Виходить, не Земля. Шкода. Біля мене стояв господар замку і усміхався:

— Нам уже час.

Не хотілося повертатись. Так гарно дихалося тут. Мимохідь зірвав з куща ягоду. За формою і смаком — суниця, за розмірами — яблуко. Далі висіли інші плоди — золотаві, бурштинові, рожеві, зелені… Я нічого ще тут не бачив, а вже пора назад. У коридор ми потрапили без затримки — ще б пак, разом з господарем.

Знову сиділи за столом, і крізь прозору стелю мерехтіли зірки, і вогники свічок (добре, що не “денне світло”) відбивалися на келихах з рубіновим вином. Пили. Мовчали. Нарешті він струснув головою, немов відганяючи якісь думки:

— До справи. Гадаю, у вас є до мене запитання. Охоче відповім. На всі. Потім — моя пропозиція. Може, дійдемо згоди.

Запитань у мене було багато. З чого почати?

— З ким я грав у шахи? Він здивовано звів брови:

— В які шахи? Ах, шахи… З машиною.

— Як це з машиною? Що за машина?

— Та ось ви її хвалили вчора. Кухар, казали, добрий…

— То з кухарем чи з машиною я грав?

— З машиною. Вона ж — кухар. І охоронець. І служник. І камердинер. І пічник. І шахіст. Змінити програму неважко.

Кухар… Охоронець… Машина… Програма… Все одно не зрозуміти.

— Де ці світи, які я бачив?

— Далеко. Дуже далеко. Навіть до найближчих важко уявити відстань, хоч до них — один крок. І до близьких, і до далеких. Тут усе складно. І не піддається земним вимірам. Вам здається, що замок стоїть на Землі, але насправді це не так. Спробую пояснити. — Він узяв з полиці пергаментний сувій, розгорнув його на столі. Свинцевим олівцем поставив крапку з одного кінця, потім з іншого. — Далеко?

— Далеко.

Він швидко згорнув сувій. Крапки виявилися поряд.

— А тепер?

— Тепер близько. І що це доводить? До чого тут замок?

Далі слова полилися водоспадом: сувій, що є моделлю двомірного простору, можна звернути у третьому вимірі, то чому б тримірний не звернути в четвертому? А ще ж є багатомірний простір, розтягування вимірів, стискання вимірів, розкладання та складання векторів, викривлення простору, зміщення і синхронізація просторів…

Голова обертом… Зрозумів я небагато, лише те, що всі ці світи дуже далеко від Землі й один від одного, але в межах простору, освоєного спілкою людств. Освоєння простору здійснюється за допомогою космічних кораблів, що плавають у космосі, як земні кораблі в океані. Принципи їх руху відрізняються: деякі з них жене зоряний вітер, деякі підштовхують реактивні струмені. Коли корабель потрапляє до нового світу, з’являється можливість побудови спеціальних пристроїв, завдяки яким окремі ділянки освоєного простору з’єднуються тунелями миттєвих переходів. Одним з цих пристроїв і є Чорний Замок.

— Тому потрапити до нього можна не завжди і не всім? — спитав я.

— Так, невеликі локальні викривлення простору плюс деякі делікатні психогенні впливи, — підтвердив він. — Ви добре все зрозуміли.

Де там зрозумів. Здогадався. Але не це важливо.

— Ви народилися на іншій планеті, а так схожі на землянина. Випадковість?

— Не зовсім. Фізична тотожність значно спрощує контакт. Та не так уже ми й схожі в деталях. Просто наша здатність до зміни зовнішності значно більша, ніж у вас. Але ж ви не це хотіли спитати. Так?

— Так. Уже тисячі років ви на Землі. Навіщо? Що ви тут робите?

— Нічого. — Він невиразно махнув рукою. — Ми тільки спостерігали. Вивчали. Ні в що не втручалися. Потреба пізнання світу…

— І вітер мандрів! Вигадайте щось цікавіше.

— Даремно ви так. Зрозумійте, ми нічим не прагнемо у вас поживитися. Навпаки, ми можемо поділитись… Можемо дати…

— Чому ж не дали? Все це балачки. Якщо ви тисячі років тиняєтесь по Землі, у вас має бути мета. І вона у вас є. Яка?

— Гаразд, слухайте. Я вже казав, що будь-який розум становить величезну цінність. Цінність розуму планети Земля і зовсім унікальна. Йому, точніше, деяким його носіям, притаманні величезні можливості розвитку, якими мало хто може похвалитися з представників набагато цивілізованіших людств. Але самі земляни надзвичайно різні за своїми морально-етичними характеристиками, вдачею, темпераментом. Якби не ваша фізична схожість… За тим, як ви бачите світ, до чого прагнете і чого зрікаєтесь, ви часто відрізняєтесь набагато більше, ніж мешканці різних планет між собою. Це, мабуть, і зумовлює ті складності, які не дають нам можливості ввійти з вами в контакт.

— А ця розмова — хіба не контакт?

— Контакт. З окремим представником людства, а не з людством у цілому.

— Он як! Чим же ми вам не догодили?

— У нас є закон: “Ніяких контактів з тими, хто вбиває собі подібних!”

— Ви хочете сказати, що війни — наш винахід?

— Звісно, ні, — стенув він плечима. — Майже всі людства — і моє теж — знають історичну стадію, пов’язану з війнами. Але минають її швидко й безслідно. Не може справжній розум миритися з цим безглуздям! А земляни використовують можливості свого — унікального, повторюю, — розуму для вдосконалення знарядь та методів убивства. Звичайно, не лише для цього. Інакше вас давно б уже не було. Проте значною мірою. Подумати тільки — військова наука, військове мистецтво! Нечувано! Самознищення розуму — страхітлива перспектива!

— Невже?

— Даремно ви іронізуєте, — хитнув він головою. — Подивіться з іншого боку, киньте погляд на свою історію. За рахунок чого чи кого прогресує земний розум? Чим ви розпалюєте це вогнище? З якою залізною послідовністю земляни, незважаючи на раси, народи, релігії, знищують усіх, хто йде попереду, несе в собі можливість прогресу, прагне до знань, вчить добра, бореться за справедливість. Кожен свій крок уперед ви оплачуєте все більшою кров’ю найкращих своїх представників. А як ви ставитесь до своєї планети? Заради наживи гори перекидаєте, моря занапащаєте. Настане час, і планета помститься, й не спи? тає, хто винен, хто ні. Прогрес для вас — це шлях до загибелі, зупинка — виродження. Вибір невтішний — сон розуму чи смерть розуму.

— Страхітливо, — хотів усміхнутись я. — Навіть дуже.

Усмішки не вийшло. В його словах була правда. Ті, що стояли за ним, правильно підмітили деякі тенденції земного розуму, оцінили, проаналізували, зважили, зробили висновок. Страшний висновок. До нього вела логіка — неземна, безстороння логіка. Вона відштовхувала своєю безжальністю і водночас зачаровувала бездоганною системою доказів. Як їх спростувати? Як?..

— Отже, самі передумови, основні властивості еволюції нашого розуму прирекли нас? — тихо спитав я.

— Так, — твердо відповів він.

— То допоможіть нам, — голос у мене переривався. — Ви ж розумні, у вас спілка, не чекайте, немов стерв’ятники. Дайте ж нам знання…

— Кому саме? І що ви зробите з ними? Повернете проти своїх же землян? Та й учителів не обминете?

— Це так. Це можемо, — холодно посміхнувсь я. І додав зневажливо: — Невже… злякались?

— Уявіть собі. Це не так смішно, як здається. Земляни здібні, в деяких галузях занадто здібні. Військове мистецтво й наука… А на додачу наші знання, техніка. Та не в тім річ. Є закон…

• Предыдущая
• 50/60
• Следующая