Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 24

• Предыдущая
• 24/73
• Следующая

Другим стояв капрал Корба, чорноволосий як циган; козирок його кашкета геть засмальцювався в тому місці, до якого доторкаються, віддаючи честь. Із-під коміра виглядав краєчок хустини, яку Корба носив на шиї взимку й улітку, казали, навіть на ніч не знімав. Від ґудзика до кишені на грудях золотів товстий ланцюжок годинника. Довгостволий маузер у дерев’яній кобурі, теж трофейний, звисав аж до колін на по-матроськи довгій портупеї.

Далі стояли Цабе й Соб, різні, мов тичка й помідор, але нерозлучні, схожі своєю селянською покірністю долі. Тільки вони прийшли сюди з рюкзаками, й то, мабуть, нелегкими, бо ремені аж пов’їдалися в плечі. За спиною кожного був карабін, а важкі торби по боках — ущерть напхані гранатами. Обидва дістали за Колобжег бронзові медалі “Заслуженим на полі слави”, які вийняли з коробочок і начепили на мундири з нагоди прощальної врочистості.

Передостаннім стояв Граф, наймолодший у полку, йому ще й вісімнадцяти не минуло. Його обличчя, ніжне мов у дівчини, було задумливим і сумним. Він стояв струнко, трохи роззявивши рот, ніби хотів поскаржитись. Свій автомат, що висів у нього через груди, він стискав так міцно, що аж побіліли пальці.

Ну а обличчя сержанта Суворого було, як завжди, непроникне. Автомат із складним прикладом, вичищений і доглянутий, як лялечка, теж звисав у нього через груди, але руки — величезні лапища, в які пов’їдалося рушничне масло, — лежали на зброї спокійно й легко, ніби спочивали од трудів ратних. Над лівою кишенею на вилинялій стрічці висів Хрест Хоробрих — нагорода ще за Леніно. На коліна й лікті мундира він сам понашивав брезентові латки для міцності. З-поміж усіх лише він усміхався спокійно, проте слід було мати на увазі, що усміх той, якщо дивитись у профіль справа, здавався веселим, а зліва — дещо загадковим, бо шрам, що розтинав його брову та щоку, стягав шкіру, й око примружувалося чи то хитро, чи то глузливо.

Усі шестеро вишикувалися перед капітаном, який зачитував наказ.

— Поіменовані вище відбувають до штабу дивізії, здають зброю, як непотрібну їм надалі, іншу військову амуніцію, а тоді отримують цивільні документи…

На якусь хвилю запала тиша, наш капітан, який командував розвідкою ще за Бугом, почувався ніяково, без звичайної рішучості, хотів був щось іще сказати, але стримався й, склавши папірець з наказом учетверо, сунув його в кишеню.

— Вільно… Розійдись!

Стрій зламався, ніхто ще не міг збагнути, як то воно буде тепер, коли капітан уже не їхній командир. Так довго були гуртом, не раз чули, як смерть видзвонює косою, тож тепер усім стислося серце, бо то вже був кінець, бо вже ніхто більше ніколи…

В ту мить хтось біля штабу почав насвистувати мелодію пісні про піхоту. Пісні, в якій ішлося про те, що хай там дощ чи сніг, пісок чи болото, а тебе завжди кличе сигнал тривоги. Слів, звичайно, не було, але всі розуміли, що це насвистування — для отих шістьох. Своєрідний гімн полкової розвідки.

Всі з полегшенням сприйняли слова каштана, котрі сполошили задуму, перервали мелодію:

— Ну, їдьте. Спокійніше буде на серці, коли не бачитиму вас.

Капрал Корба роблено засміявся, вийняв з кишені трофейний годинник — старомодну цибулину на золотому ланцюжку — й подивився, котра година.

— Невже ми справді цивільні? — спитав він, розстібаючи кітель, і поправив на шиї ту барвисту шовкову хустину, невідомо де доп’яту, мабуть, ще на Празі.[4] — І козиряти не треба…

— Хіба що добровільно, громадяни, — відповів, усміхаючись, капітан…

— Нічого? — підходячи ближче, запитав капітана Граф.

— Нічого. Але в списку загиблих теж немає.

— Третій тиждень… — сумовито промовив хлопець.

— Сам кажеш — сестра не любить писати, а мати, може, захворіла. Як утікали, то ні паперу, ні олівчика… — пробував утішити його Суворий.

— Ваші наміри без змін? — звернувся капітан до тих двох з рюкзаками, що й досі нерухомо чекали команди, якої вже не мало бути.

— Без змін, — потвердив курдупель Соб, задираючи підборіддя й намагаючись утягти живіт по команді “струнко”.

— Нам аби разом, звичайно, — почав пояснювати довготелесий Цабе, схиляючись над командиром. — Та Дві хатки муровані, та млиночок такий-сякий, бо дітям хліба настачити нелегко.

— Жінок ще не маєте, а вже про дітей…

— Будуть, — запевнив Соб, випинаючи шию.

Хотів був козирнути, але Цабе притримав його за руку, і вони один за одним, уже по-цивільному, по-селянськи вклонилися.

— Я звелів покласти в кузов ящик з-під набоїв, — звернувся командир до Шефа. — Там кілька бляшанок консервів, трохи сала, самогон. Одразу за перевалом, у містечку, передайте. Вже не в службу, а в дружбу. Номера будинку не пам’ятаю, але там кожен знає.

— Догодила якась? — поцікавився Шеф.

— Зовсім інша річ. Поручика Зелінського знали? Він з партизанів. Прибув до дивізії наприкінці сорок четвертого. Дістав легке поранення в Колобжегу, а важке в Берліні. Мусили б чути: Зелінський…

— Не чув. Але передам, — перервав розмову Шеф, кинувши погляд на полуторку, що стояла неподалік.

— Мало не забув — коли питатимете, то не Зелінського, а Березу. Прізвисько таке.

— Слухаю, громадянине капітан.

Коло автомобіля метушилися, ладнались у дорогу. Соб і Цабе розгойдали напхом напханий брезентовий мішок і — гей-гоп! — кинули його через борт, аж загуркотіло.

— Тепер уже без команд… — Капітан знов усміхнувся й зробив такий рух, ніби поривавсь обняти старшого сержанта. Шефа налякала така непередбачена військовим статутом вільність. Він відступив на півкроку, й вийшло так, що вони навіть не потисли один одному руки.

— Так точно, ясно, що тепер уже все буде без команд… — пробурмотів він собі під ніс і подався до грузовика.

Вагався, як тепер усе буде. Хто, наприклад, подасть, команду від’їжджати, адже командувати нікому… Граф, якого Корба посадив у кабіну, хотів був поступитися місцем, але капрал заперечливо махнув рукою.

— Сиди, як тобі зручно, — так і напрошувався на конфлікт Корба. — Навіщо мені з якимось унтером теревенити, коли я можу порозмовляти з інтелігентним чоловіком, який не військовий статут, а вірші напам’ять читатиме чи фільм переповість, щоб не нудно було в дорозі.

Слухаючи цю балаканину, Шеф одшпилив з грудей свої відзнаки, загорнув їх у шматину і сховав у торбинку, а торбинку — до кишені. Не мовлячи й слова, заліз у кузов.

Корбу, в якому нуртувало бажання над кимось познущатися, розгнівала сержантова покірливість. Оскільки Цабе стояв найближче, він зігнав злість на ньому:

— А ти, здоровило, чого балухи витріщив? Бери ручку й крути!

Поки демобілізовані ладналися в дорогу й пробували завести мотор полуторки, капітан стояв і дивився. Не почув і не помітив поручика із штабної канцелярії, коли той підійшов збоку, віддав честь і щось проказав.

Полуторка врешті завелась, вистрілила з вихлопної труби чорні клуби диму, і це збудило капітана від спогадів.

— Люди зі скаргами не приходитимуть, молодих легше буде дисципліни навчати, — вів далі поручик, — а то дивилися на тих розбишак, брали з них поганий приклад…

Капітан нетерплячим порухом перервав його слова й доти вдивлявся в полуторку, аж поки зникла за деревами. І знову стало чути пісню роти, яка поверталась із стройових занять — та сама мелодія, але зовсім інші слова, бо новобранці співали вже не по команді, а від душі:

Анельцю, як довго мені ти листів не писала,

Анельцю, ти вірність свою зберегти обіцяла.

Анельцю, у серці моєму надія остання -

твоя врода, як ружа, твоє вічне кохання.

— Дозори треба було на полонину вислати, якщо хочемо спокійно ніч переспати, — сказав каштан.

— Нездорова місцевість. — Поручик скривився. — Необстріляних пошлеш, то їх переб’ють.

Кого б це послати?..

— От тобі маєш. Пометикуй… Отих розбишак позбулися, то нікого здатного для патрулювання не залишилось? — зігнавши злість на молодшому за званням, капітан рушив до будинку, де квартирував.

• Предыдущая
• 24/73
• Следующая