Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 25

• Предыдущая
• 25/73
• Следующая

Тим часом і ті, що зібралися коло штабу, теж почали розходитись.

Путівець був геть роз’їжджений військом, машину кидало, як у пропасниці. Мусили чимдуж триматися, щоб не вилетіти за борт.

Корба поспішав, щосили тиснув на педалі, інакше загруз би по самі ступиці. Пригальмував лише перед містком — дивізійні сапери поміняли спалені балки на свіжі, ледь окоровані слизькі кругляки. Зовсім не закріплені, вони роз’їжджалися під колесами.

За містком наганяв страху закіптюжений кістяк “студебекера”. Під ним вибухнула бандитська міна, не дуже сильна, бо саморобна, але її вистачило, аби підірвати й підпалити машину.

По той бік річки грязюка була така сама, але вибоїни менші, видно, постаралися сапери. Капрал знову натискував на педалі і, де дорога була важча, бензину не шкодував.

У задньому кутку кузова кидало найдужче, але й вільного місця було найбільше, отож Цабе та Соб поклали тут рюкзаки, брезентовий мішок, якісь ящики, а самі вляглися на тому добрі, оберігаючи його, як собака кістку.

Цабе поліз до кишені, добув кусень хліба і шмат копченого сала, але Соб притримав його за руку:

— Сховай.

— Я голодний.

— Потерпи.

Більший меншого не без вагання, але все-таки послухав. Смокчучи шматочок шкуринки, аби не так ссало під грудьми, він нахилився і по-змовницьки зашепотів:

— За жінку не журюся. Дівчат не бракує, а що вже вдовиць — то як гнилиць… Але де взяти корову й коня, хоча б одного на двох? Може, в солдатів, що женуть відшкодоване? Два літри за хвіст треба оддати. А якби ще й порося, то на різдво свіжину мали б…

Обидва перехрестилися, бо дорога проходила повз спалену лісничівку, яка ще курілась, а на згарищі й на обійсті валялися різні бебехи й закривавлене шмаття. Біля хвіртки лежала ганчір’яна лялька, втоптана в болото. Вище, на схилі, ясніли три свіжі могилки: одна маленька й дві великі, на хресті — біло-червона стрічка і вилинялий кашкет із темним слідом від кокарди.

Перехрестилися, проказали тричі “вічная пам’ять”, бо знали лісника й лісничиху, не раз сушили онучі в них на печі, повертаючись із полонини після розвідки. Ту затоптану в багно ганчір’яну ляльку зробив Суворий, а Граф намалював їй очі й рот. Ще й тижня не минуло, як подарували її дівчинці. Суворий, природно, не молився, царства небесного не випрошував.

Тим часом, форсувавши неглибокий рів, полуторка виповзла на шосе, але й тут не мала змоги розігнатися — сім років неремонтоване покриття було ніби віспою подзьобане, тут і там видніли вибої й вирви від мортирних снарядів. Крім того, доводилося раз по раз об’їжджати рештки спалених і понівечених возів та автомашин.

Шосе повернуло в долину і почало заглиблюватись у дедалі густіший ліс. Насвистуючи мелодію пісні про закличний сигнал до походу. Суворий поправив автомат на грудях, а палець поклав на спуск. Шеф спрямував дуло свого автомата в протилежний бік. Цабе та Соб кинулися по гранати. Ніхто ніяких наказів не давав, бо не були вже військом, але спільність дії стала вже їхньою звичкою.

Кілька хвилин їхали, промацуючи ліс очима. Раптом Суворий сказав:

— Праворуч. Там, де вивернута з корінням ялина.

— Бачу, — пробурмотів Шеф.

Цабе й Соб висмикнули з гранат запобіжні чеки. Всі четверо сховалися за бортами.

Але то був лише здичавілий пес, що жирував у цьому лісі, де було вдосталь м’яса; наляканий гуркотом полуторки, він плигнув у вивернуту корінням яму, трохи перечекав, а потім перебіг на другий бік шосе — аби подалі від людей.

У хвилини, поки полуторка вибиралася на ширше узбіччя, всі були готові будь-якої миті відкрити стрільбу. Потім Суворий перестав свистіти. Цабе й Соб увіткнули назад запобіжні чеки, хоч це робити заборонялося, а Шеф поставив автомат на запобіжник.

Шосе дедалі стрімкіше бралося вгору. Корба щосили газував. З радіатора, віддавна позбавленого кришки, виривалася пара, як з гейзера. Раз у раз хряпали прив’язані мотузками дверцята.

Раптом під автомобілем щось гримнуло, задеренчало, і мотор зататакав, як великокаліберний кулемет.

— Хай йому чорт!

Корба загальмував, вискочив і, присівши, заглянув під машину.

— Оглухнути можна, зате потужності додалось. Плюнь на неї, — порадив йому Суворий, киваючи з висоти кузова на обірвану вихлопну трубу, що валялася на шосе позаду.

Капрал, аби продемонструвати незалежність, підійшов до загубленої труби, став навколішки й почав копирсатися в ній.

Повертався теж дуже повільно — спроквола поправив пістоля, змахнув ганчіркою запилюжені халяви чобіт, удаючи, ніби не помічає спрямованих на нього поглядів, а оглушлива тріскотнява мотора, який працює без глушника, не справляє на нього ніякого враження. Нарешті рушивши, почав навмисно голосно розповідати Графові:

— Будь спокійний, вистачить… Не на кожного старого шкарбуна, а на хлопця-джиґуна.

Перед війною ходив кінний трамвай з Воломіна на Міроновські Гуркі, і та стара шкапа, що його тягала, геть з глузду зсунулася — на зупинках замість того, щоб відпочивати, перебирала ногами. І коли туди везла, і коли назад. То заняття для дурнів, не для мене. Я створений для делікатних доручень. Закортіло, наприклад, Графові у ліс на гулі з фасоном, чи женитися комусь треба, чи похорон якийсь дуже пишний…

Далі дорога стала ще крутішою, Корба змушений був перейти на першу швидкість і далі вже не перемикав. З радіатора знову клубочилася пара, вітер відносив її вбік, і полуторка дуже скидалася на паротяг.

У лісі, при самій дорозі, з-під куща ліщини видніли ноги — одна боса, друга в чоботі з дірявою підошвою. Корба скосував на сусіда по кабіні, аби пересвідчитися, чи й той побачив.

— Думав, скінчиться війна, люди знову почнуть умирати нормально, — мовив Граф. — Од легенів, од серця, од старості…

— Не журись. Вічно воювати не будуть… А ті, що в лісі, — як воші, довго на морозі не витримають… Ух ти, холеро!

Той останній вигук стосувався вже полуторки. Над силу, ніби на другому диханні долаючи перевал, мотор закашлявся, запирхав і заглух.

— Амба! — сказав Корба, зіскакуючи, й зі злості вдарив ногою шину. — Здохла конячка, мать її в газ.

— Вона своє від’їздила, — ніби захищаючи стару тарадайку, сказав Суворий. — Та й погонич нам трапився не найкращий.

— Добре, хоч пасажир — професор з булькознавства! — відрізав водій.

У сідловині за перевалом юрмились дерев’яні намети, набиті сіном аж під дах.

Стіжки вже встигли потемніти від дощів.

— Червень, а сіна багато, — зауважив Цабе.

— Бо овець мало, — розумував Соб. — Німець чи партизан, свої чи чужі — політика різна, але всім потрібна свіжина.

Потім обидва насунули козирки аж на очі й вляглися спати.

Граф виліз із кабіни, пройшовся туди-сюди і, зручно вмостившись на пеньку, поклав торбу на коліна й заходився писати листа.

Залягла така тиша, що потроху почало вищебетувати і вицвірінькувати птаство, дерева шуміли тихо-тихо, навіть пара з радіатора свистіла щораз тихіше.

Демобілізовані почувалися, ніби на маївці: що їм війна чи розвалюха-полуторка, адже вони тепер цивільні, їх ніщо не цікавить. Тільки Шеф лишався на чатах: сів аж на кабіну, поклав на коліна автомат ППШ, готовий миттю відкрити вогонь, і пильно розглядався довкола.

Аж тут ударив дзвін. Звук був такий раптовий і лункий, що всі заобертали голови.

Навіть побратими Соб і Цабе підвелись зі своїх клунків.

По той бік перевалу, де над кронами дерев звивалося серпантином шосе, було видно як на долоні маленьке містечко. За ним стояв костьол з невеличким цвинтарем, а ближче, при самому в’їзді; куріла кузня. Посеред містечка видніла прямокутна ринкова площа.

На ринку стояло дві автомашини: червона, може, пожежна, й легковичок зеленого кольору. Біля них метушилися люди, вантажили скрині, валізи, перини в рудих напірниках, зв’язані мотузками. До легковика, крім двох чоловіків, сіла жінка з дитиною на руках, за нею втислася маленька дівчинка.

— Такі збори надвечір — то не на ярмарок, — промовив у задумі Соб.

• Предыдущая
• 25/73
• Следующая