Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 65

• Предыдущая
• 65/73
• Следующая

Телефонний дзвінок застав Трофиновського в кабінеті. В трубці почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:

— Об’єкт, схожий з фотороботом, тільки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валізка, розміром приблизно шістдесят на сорок…

“Нарешті! У Мовчана “приблизно” означає поправку не більш як два-три сантиметри. Напевне, валізка — це апарат”, — подумав слідчий і сказав у трубку:

— Зараз буду. Якщо об’єкт виходитиме, затримайте.

…В квартирі балерини мовчки сиділи хазяйка, невідомий чоловік і старшина Мовчан. Побачивши слідчого, старшина підвівся. Трофимовський, випередивши старшину, зразу ж підійшов до невідомого.

— Слідчий Трофиновський. Дозвольте ваші документи.

— Не думав, що в гостях будуть потрібні документи. А то неодмінно захопив би їх, — глузливо посміхнувся невідомий.

— Вибачте, це ваша валізка?

— Так, моя.

Трофиновський помітив, що невідомий поквапився відповісти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.

— Що в ній, коли не секрет?

— Ніякої таємниці нема. Це апарат для визначення деяких біологічних параметрів.

— А точніше?

Затриманий глянув на слідчого з іронічною посмішкою.

— Для замірів біострумів, визначення біоритмів, якщо ви на цьому розумієтеся.

Відповіді були поспішливими, але за ними вчувалася недомовленість.

— Тільки для замірів і визначення?

На похмурому обличчі з дрібними рисами промайнули розгубленість і збентеження. Виразніше позначились зморшки на лобі.

— Ну, і для виправлення їх, якщо паталогічно порушувалася норма.

— Де ви працюєте?..

Затриманий повільно підняв руку і сухою долонею провів по лобі, ніби розгладжуючи зморшки.

— В інституті біоніки.

— А хто вас уповноважив обстежувати і лікувати людей?

Світлі очі, як і до того, дивилися з викликом.

— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.

— Навіщо в апараті генератор?

У відповідь — рвучкий рух підборіддя вгору, швидкий злий погляд з-під брів. Мовчання…

— Досліди на людях?

— Тільки для повернення норми, для їхньої ж користі…

— Відносно користі поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи…

— Вже збагнув, — махнув рукою невідомий. — На підставі бюрократизму і нерозуміння. Хіба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається…

— Іван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету біофізики. Як мовиться, зірок з неба не знімає, але не обділений здібностями. Наполегливий. Готує дисертацію.

— Тема?

— Порівняльна характеристика деяких біоритмів в мозку людини і тварин.

— В якому стані його дисертація?

— Тема затверджена. Іван Степанович збирає матеріал.

— У який спосіб?

— Обстежує тварин і людей, складає графіки…

— Вам відомо що-небудь про його апарат НК-1?

— Він користувався апаратурою інституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?

— Ні, все правильно. Він називає його нормалізатором.

— Вперше чую.

В голосі професора Богданова зникли нотки зверхності. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчі з’явилася підвищена увага.

— Я прошу вас докладніше розповісти про Івана Степановича.

— Е-е, бачите, його особиста справа…

— Я вже ознайомився з нею у відділі кадрів.

Професор зняв окуляри в модній квадратній оправі і старанно протер скельця.

— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсім інша справа. Вірите, я навіть уявити собі не міг, щоб він…

— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат і про те, чого ви не знали. А поки що прошу відповісти на мої питання. От ви сказали, що він “наполегливий, не без здібностей”. Як це проявлялося в повсякденній роботі?

— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачі. Не склалися стосунки з колективом, з керівництвом, — Богданов метнув на слідчого допитливий погляд, — зі мною, зокрема… Тому боюся бути необ’єктивним…

— А ви не бійтеся.

— Ну що ж, у нього є певні здібності. Не такі великі, як йому хотілося б мати. І… багато хто із співробітників вважає його, м’яко кажучи, недостатньо обдарованим…

— Недостатньо для чого?

— Для наукової діяльності. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництві.

Він більш здатний для виконання стереотипних операцій. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Від цього і зриви, зокрема, з дисертацією. Один раз він уже захищався і…

Професор нервово почесав лоб.

— І…

— …провалився. Опоненти відзначали примітивність методики, неглибоку розробку, навіть недостатність експериментальних даних. Іван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не відступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надій на успіх. Тому й кажу: наполегливий він.

— Не знаєте, він відвідує колишню сім’ю?

— Рідко. Його колишня дружина працює у нас, в іншому відділі. Хочете поговорити з нею?

— Потім. А друзі в нього були?

— Близьких друзів, здається, нема. Кидько — відлюдкуватий. А втім, був один… не те, щоб близький… Скоріше, не друг, а захисник. Але й з ним Іван Степанович посварився.

— Чому?

— Йому здалося, що той недостатньо підтримував його на захисті. Взагалі він некомунікабельний, нетовариський, а головне — ображений на весь світ.

— Як ви гадаєте, для його образи є хоч підстава?

— Мабуть. Адже у нас його багато хто вважає просте нездарою. А це не так. Як я вже згадував, у нього є певні здібності. Наприклад, він розуміється на техніці, непоганий експериментатор, якщо працює під керівництвом когось іншого. Але його біда в тому, що він дуже переоцінює свої можливості. Докотився до того, що себе вирішив вважати за норму, а більш здібних — ненормальними, хворими. Якось по секрету поділився зі мною своїм “відкриттям”, що талант — це начебто хвороба. Збирав дані про пухлини головного мозку, які мовби сприяють появі геніїв. Гірш за все, що він підганяє розрізнені факти для наукового обгрунтування і узагальнення цих висновків. Доводить, що у такого-то, пухлина у лівій півкулі давила на підкірку, примушуючи її працювати інтенсивніше, стимулюючи уяву; у іншого — активізувала пам’ять…

— Фальсифікація?

— Не так просто. Бачите, збіжність завжди знайдеться, а деякі безвідповідальні вчені, особливо, якщо вони нетерплячі і недосвідчені, підхоплюють сенсації…

Вони розмовляли ще довго. На прощання професор подарував Трофиновському свою книгу про мозок як керуючу систему…

До допиту Трофиновський готувався довго і старанно, уважно проштудіював книги, взяті у професора Богданова, вивчив підготовлений спеціалістами опис апарата Кидька. Вчені дійшли спільного висновку, що в НК-1 генератор електромагнітного поля з’єднаний складними прямими і зворотними зв’язками з датчиками і мікрокомп’ютером керуючої системи, апарат є цінним винаходом і може являти собою інтерес в галузі біології та медицини. У Трофиновського виникла одна невідчепна думка-запитання, яка не полишала його в спокої. Вона непокоїла слідчого всі дні, а прояснити її міг тільки затриманий на квартирі у балерини. З цим питанням Трофиновський звертався і до криміналістів, і до психіатрів, і до біофізиків, проте вони не могли однозначно на нього відповісти.

— Виходить, недооцінили ми Кидька? — спитав Трофиновський у Богданова, коли вони зустрілися знову.

— Виходить, — згодився професор. — Але коли б він, захищаючи дисертацію, показав комісії апарат або лише його схему, до нього поставилися б інакше. Проте треба сказати, апарат цей не його особистий винахід. Іван Степанович тільки з’єднав вузли, розроблені в різних відділах нашого інституту. Щоправда, зробив це вміло.

— А може, талановито? — спитав слідчий, зазираючи в очі професору.

— Можна сказати й так, — погодився Богданов.

• Предыдущая
• 65/73
• Следующая