Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 66

• Предыдущая
• 66/73
• Следующая

Трофиновський повернувся від професора, охоплений суперечливими почуттями, і звелів привести затриманого.

— Мене ще довго триматимуть тут? — різко запитав Кидько.

— Тут ні, — відповів Трофиновський.

— На що це ви натякаєте?

— Вас будуть судити.

— За що?

— У вас не було відповідного дозволу на випробування апарата на людях…

Кидько урвав його:

— Мій апарат визнають колись одним з найбільших винаходів. Аби ви втямили, на що замахнулися, я, так тому й бути, постараюся популярно пояснити вам принцип його роботи. Вам слід зрозуміти, що будь-які патологічні процеси в організмі супроводжуються зміною біострумів та біополів. Повернення біотоків до норми на біофізичній мові означає одужання хворого. Адже є люди з ненормальними зрушеннями в галузі психіки чи нервових реакцій. Ці зрушення можуть бути викликані вродженими вадами нервової системи, пухлинами, порушеннями в діяльності ендокринних залоз. Розумієте? А мій прилад здатен відновлювати…

— …норму біострумів і таким чином нормалізувати роботу організму, — закінчив замість нього Трофиновський.

— Нарешті-таки зрозуміли. Молодчина! — похвалив Кидько. В його голосі пробивалася погано прихована іронія. — Отже, я можу бути вільним, зокрема і від двозначних запитань та натяків?

— Ні, — зітхнув Трофиновський. — Ви не відповіли на головне питання. А є ще й інші. Наприклад, що саме ви приймаєте за норму? Як її визначаєте?

— Норма визначається по більшості людей, — піднявши руку з витягнутим пальцем, проговорив Кидько.

— Яких людей?

— Звичайних, середнього рівня, так би мовити, посередніх, — з викликом відповів Кидько. — Це вони, зрештою, створюють все на світі, матеріальну культуру людства. До того ж, як мною установлено, всі так звані генії чи таланти — це просто люди з патологічними відхиленнями. Прилад може вилікувати їх…

— Від таланту?! Але що таке норма для людини? Це Ейнштейн чи якийсь нездара, здатний тільки душити талант? Моцарт чи Сальєрі? Ось у чому головне питання.

В очах Івана Степановича блиснуло здивування: хто ви насправді — слідчий чи філософ? Якщо філософ, то тим гірше для вас. Я примушу вас замислитись над такими питаннями, які не спадали вам на думку. Я заведу вас у лабіринт, звідки ви не виберетеся без моєї допомоги.

— Якщо вже ви заговорили про головне питання… Були, приміром, демократії, які допускали разючу нерівність своїх громадян. Вони дійсно надавали можливість особистості розкритися повною мірою і принести якомога більшу користь суспільству. Воно нагромаджувало величезні матеріальні блага і розподіляло їх. Але чи були такі системи тривкими? Ні, ні і ще раз ні! Адже суспільство складається з окремих осіб, співгромадян. А людині, громадянину, важливо не просто мати якийсь там, нехай навіть більш-менш задовільний прожитковий мінімум. Набагато важливіше — точка відліку. Вона для кожного у формулі: “Я не гірше за інших”. Отже, людина може погодитися жити гірше, бідніше, але щоб його сусід, його співгромадянин, не жив краще за нього. Так людині спокійніше, затишніше. Тому-то значно тривкішими за демократії виявлялися такі диктатури, де чітким еталонам норми визнавався диктатор — особистість, як правило, зовсім не геніальна, а посередня, близька і зрозуміла будь-якому членові суспільства. На таких принципах будувалися цілі імперії і існували століттями, чуєте, століттями! Саме такі системи потрібні зараз, коли наш світ роздирають протиріччя!

— Тоді чому ж руйнувалися і розпадалися ці “тривкі” імперії? І чому ви прикриваєтеся загальними міркуваннями, коли йдеться про ваші конкретні вчинки, або, як ви кажете, “діяння”?

Кидько одразу якось знітився, відсторонився і сказав похмуро:

— Як би там не було, але не судитимуть же мене за лікування бідолашних хворих?..

— Саме завдяки вашому лікуванню став нещасним на все життя цирковий артист Марчук, одержали травми балерина і спортсмен. А художник Степура, як вам відомо, покінчив життя самогубством.

Трофиновський бачив, як болісно зморщилося лице підслідного, але пожаліти Кидька він не мав права.

Проте ще більше, ніж думка про міру провини Івана Кидька, Трофиновського непокоїло інше питання: “Чому ця людина, маючи такий апарат, не захотіла з його допомогою посилити роботу свого мозку і піднятися до таланта або навіть генія, а вирішила понизити, підігнати під свій рівень інших людей?

Павло Юхимович зустрівся поглядом з підслідним. Чомусь захотілося сказати йому щось заспокійливе. Але згадав про чорну валізу…

То був дуже добрий годинник. Він справно ходив понад тридцять років. Спершу він належав його батькові, мати зберегла його після батькової смерті і вручила йому в день вісімнадцятиліття. Відтоді годинник надійно йому служив.

Але тепер, порівнюючи час на своєму годиннику з настінним годинником у відділі новин, переводячи погляд із зап’ястя на великий циферблат годинника, що висів над шафками з одягом, Джо Крейн змушений був визнати: його годинник іде неправильно. Він поспішав рівно на годину. Його годинник показував сьому ранку, а настінний годинник стверджував, що була тільки шоста.

І треба ж таке — було незвично темно, коли він їхав на роботу, а вулиці були геть безлюдними.

Він незворушно стояв у порожньому відділі новин, слухаючи бурмотіння ряду телетайпів. Там і тут яскраво сяяли горішні лампи, кидаючи відблиски на застиглі в чеканні телефони, друкарські машинки, на порцелянову білизну банок з клеєм, що згромадилися на монтажному столі.

Тиша, думав він, тиша, спокій і тіні, та мине ще годила, і все почне рухатись. О шостій тридцять прибуде Ед Лейн, редактор новин, слідом за ним завідуючий відділом міських новин Френк Маккей.

Крейн потер очі. Він міг іще спати. Він міг би… Стривай! Його розбудив не наручний годинник. Його розбудив будильник. А це означало, що будильник теж поспішав на годину.

— Чортівня якась, та й годі, — сказав Крейн.

Він прочовгав повз монтажний стіл, прямуючи до свого стільця і друкарської машинки. Щось ворухнулося на столі біля друкарської машинки — щось яскраво-блискуче, завбільшки з пацюка, відполіроване, з чимось таким у собі, що й не визначиш. Воно примусило його зупинитися з відчуттям давучої порожнечі в горлі й животі.

Ця штука вмостилася біля друкарської машинки і втупилася в нього через кімнату. Не було ні ознаки очей, ні натяку на обличчя, але він знав, що вона дивиться.

Діючи майже машинально, Крейн потягнувся рукою і схопив з монтажного столу банку з клеєм. Він пожбурив її з усього розмаху, вона промайнула білою плямою в світлі ламп, мов закручений м’яч. Влучила просто в химерну штуку, підкинула її і змела зі столу. Банка з клеєм ударилась об підлогу й розбилася, розкидаючи скалки й липкі грудочки напівзасохлого клею.

Перевертаючись, блискуча річ звалилася на підлогу. Коли він випростався і рвонувся бігти, під ногами заскреготіло.

Крейнова рука вхопила важкий металічний штир. Він кинув його з раптовим спалахом люті і відрази. Штир ударився з глухим стукотом об підлогу перед блискучим предметом, і кінець глибоко встромився в підлогу.

Коли металічний пацюк змінив напрямок, в усі боки полетіли тріски. У нестямі він проскочив через прочинені на три дюйми дверцята господарчої шафки.

Крейн рвонувся вперед, навалився на двері обіруч і зачинив їх.

— Попався, — сказав він.

Пацюк! Металічний пацюк!

Він подумав про це, притулившись спиною до дверей.

Злякався, думав він. Безглуздо злякався блискучої речі, що скидалася на пацюка. Може, це був пацюк, білий пацюк. Але в нього не було хвоста. Не було морди. І водночас він дивився на нього.

— Божевільний, — сказав він. — Крейн, ти несповна розуму.

Якась нісенітниця. Все це ніяк не вписувалося в ранок 18 жовтня 1982 року. Ні в двадцяте століття. Ні в нормальне людське життя.

Він повернувся, твердо вхопився за дверну ручку і рвонув, наміряючись широко розчинити дверцята одним несподіваним ривком. Проте ручка вислизнула у нього з пальців і лишилася на місці, двері не відчинились.

• Предыдущая
• 66/73
• Следующая