Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 70
- Предыдущая
- 70/73
- Следующая
Піти до губернатора штату, а той, бувши політиком і до того ж дуже слизьким, ввічливо осадив би тебе.
Податись у Вашінгтон і тижнями чекати зустрічі з ким-небудь. А після такої зустрічі твоє ім’я потрапить у ФБР як підозріле і таке, що вимагає періодичної перевірки. А якщо про це довідався конгрес і вони не були надто зайняті у цей момент, то вони найпевніше займуться розслідуванням тебе самого.
Податись в університет штату й поговорити з ученими. Чи спробувати з ними поговорити. Можна бути певними того, що вони примусили б тебе зрозуміти, що ти лізеш не в свої справи й до того ж напролом.
Піти в газету, надто якщо ти сам газетяр, і написати…
На думку про це Крейн затремтів.
Він міг собі уявити, що станеться.
Люди раціоналізували. Вони раціоналізували, щоб звести складне до простого, невідоме до зрозумілого, чуже до загальновідомого. Воші раціоналізували, щоб врятувати свою поміркованість — аби перетворити подумки неприйнятну концепцію у щось, з чим вони могли жити.
Річ у шафці була жартом. Маккей сказав про швейну машину: “Побався собі з цим”. А в Гарварді будуть десятки теорій, які пояснюватимуть зникнення електронного мозку, і вчені люди сушитимуть собі голови над тим, чому вони ніколи не замислювалися над цими теоріями раніше. А чоловік, який бачив швейну машину? “Очевидно, — подумав Крейн, — він уже переконав себе в тому, що він був непросипущий п’яничка”.
Коли він вернувся додому, вже споночіло. Вечірня газета білою ляпкою валялася на ґанку, куди її кинув листоноша. Він підняв її і, перш ніж увійти в дім, постояв у тіні ґанку, вдивляючись у вулицю.
Давня і знайома, вона була точнісінько такою ж, як і в роки його дитинства, любим серцю місцем з лінією вуличних ліхтарів, що бігла вдалину, і високою та солідною смугою з прадавніх в’язів. Цим вечором вулицею повз запах диму від спаленого листя, і цей запах, як і вулиця, давній і знайомий, був відчутним символом перших спогадів.
Саме такі символи, думав він, складали людяність і все те, що робило людське життя вартісним, — в’язи й дим від багаття, вуличні ліхтарі, що кидали відблиски на тротуар, і сяйво від освітлених вікон, які невиразно виднілися за деревами.
Через кущі, які оточували ґанок, пробігла кицька, а на другому боці вулиці завив собака.
Вуличні ліхтарі, думав він, охоплені ловецьким азартом кицьки, собаки, що виють… усе це є образ, образ людського життя на планеті Земля.
Він відімкнув двері й зайшов у дім.
Друкарська машинка так само стояла на столі. Відрізок труби так само лежав на раковині. Кухня була тим самим давнім, затишним місцем, вільним від якоїсь зовнішньої загрози чужого життя, яке лізло в земні справи.
Він пожбурив газету на стіл і на мить схилився над нею, читаючи заголовки.
Його увагу привернув жирний шрифт нагорі другої колонки. Заголовок: ХТО КОГО ДУРИТЬ?
“Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ). Хтось пожартував з Гарвардським університетом, органами преси країни і редакторами всіх постійних газет.
Повідомлення проскочило по каналах новин сьогодні вранці, як інформація про зникнення електронного мозку Гарварду.
Повідомлення виявилося голослівним. Мозок перебуває в Гарварді. Він нікуди не зникав. Ніхто не знає, якім чином це повідомлення потрапило в різні агентства преси, але всі вони передали його приблизно в один і той самий час.
Усі зацікавлені сторони почали розслідування і сподіваються, що пояснення…”
Крейн випростався.
Ілюзія чи прикриття?
— Ілюзія, — сказав він уголос.
Машинка дзвякнула в тиші кухні.
“Не ілюзія, Джо”, — написала вона.
Він ухопився за край столу і повільно опустився крісло.
Щось пробігло по підлозі вітальні, і, коли воно перетнуло смужку світла, яке пробивалося з дверей у кухню, Крейн устиг його помітити краєчком ока.
Машинка застрекотала.
“Джо!”
— Що? — запитав він.
“В кущах біля ґанку була не кицька”.
Він звівся на ноги, пішов у вітальню і зняв телефонну трубку. Гудка не було. Він потряс важельці. Гудка так і не було.
Він поклав трубку на місце.
Лінію перерізали. В домі була принаймні одна з них. І, мабуть, одна була зовні.
Він підійшов до вхідних дверей, розчинив їх, але тут-таки смикнув назад, замкнув на замок і засув.
Він стояв, тремтячи, прихилившись спиною до дверей, і витирав лоб рукавом сорочки.
Боже мій, сказав він собі, двір кишить ними!
Він вернувся назад у кухню.
Вони хотіли, щоб він знав.
Вони промацали його, щоб подивитись, як він зреагує.
Тому що вони були змушені взнати. До того, як почати діяти, вони повинні були дізнатися, з якою небезпекою вони зіткнуться, якої реакції чекати від людей.
Знаючи все це, можна було бути цілком певними.
А я не реагував, сказав він собі. Я був пасивним. Вони обрали не ту людину. Я нічого не зробив. Я не виправдав їхніх надій.
Тепер вони спробують щастя на іншому.
Я для них не становлю цінності, і водночас я небезпечний, тому що я знаю. Тому зараз вони збираються вбити мене й спробувати кого-небудь іншого.
Так буде логічно. Так буде закономірно.
Якщо один чужоземець не реагує, він може бути винятком. Можливо, просто незвично обмежений. Тоді давайте прикінчимо його й спробуємо іншого. Спробуємо стільки з них, скільки треба, і одержимо норму.
Чотири варіанти, думав Крейн.
Вони можуть спробувати прикінчити людей, і не можна ігнорувати той факт, що вони можуть перемогти. Їм допоможуть визволені земні машини, а людина, яка воює проти машин і без допомоги машин, навряд чи зможе воювати ефективно. Звичайно, можуть минути роки, та коли зламають передній край оборони людини, кінець можна передбачити — безжальні, терплячі машини, які переслідують і вбивають останніх людей, що лишилися живими, знищують людську расу.
Вони можуть створити цивілізацію машин з людьми — слугами машин, тобто переставити ролі, які існують нині. І тоді, думав Крейн, може бути безконечне і безнадійне рабство, оскільки раби можуть повстати і скинути свої кайдани лише в тому разі, коли їхні гнобителі стають безтурботними або є допомога збоку. Машини, сказав він собі, не стануть слабкими чи безтурботними. В них не буде людської слабкості, а допомога збоку не прийде.
Або вони можуть просто прибрати машини з Землі — масове зникнення пробуджених і свідомих машин, — щоб розпочати нове життя на якійсь далекій планеті, залишивши людину зі слабкими й порожніми руками позаду. Природно, будуть знаряддя праці. Всі прості знаряддя. Молотки й пилки, сокири, колесо, важіль — але не буде машин, складних знарядь, які зможуть знову привернути увагу механічної культури, що здійснила свій хрестовий похід визволення далеко серед зірок. Мине багато часу, поки людина знову насмілиться будувати машини.
Або вони, живі машини, зазнають невдачі, або зрозуміють, що вони зазнають невдачі, і, знаючи цей факт, покинуть Землю назавжди. Механічна логіка не дозволить їм платити надмірну ціну за визволення машин Землі.
Він обернувся і подивився на двері між вітальнею і кухнею. Вони сиділи, вишикувавшись у ряд, і дивились на нього своїми безокими обличчями.
Звичайно, він міг покликати на поміч. Він міг відчинити вікно й закричати, щоб підняти сусідів. Сусіди прибіжать, але вже буде запізно. Вони зчинять шум, стрілянину, будуть гамселити по вертких металічних тілах назграбними садовими граблями. Хто-небудь викличе пожежну машину, хто-небудь іще викличе поліцію, ось так людська раса влаштує жалюгідне й непотрібне видовище.
Оскільки це була лише сутичка, сказав він собі, розвідка боєм. Виступ невеликої розвідгрупи з метою вияснити силу супротивника. Попередній контакт для одержання даних, які можна оцінювати стосовно до всієї раси.
І якщо атакували аванпост, лишалося зробити тільки одне, тільки одне, що можна чекати. Завдати якомога більшої шкоди і відступити з честю. Відступити з честю.
- Предыдущая
- 70/73
- Следующая