Басаврюк Xx - Білий Дмитро - Страница 28

• Предыдущая
• 28/39
• Следующая

Я брів навмання. Здавалося, що ми заблукали – жодна прикмета не підказувала нам шлях до виходу. Попереду щось зарухалося.

Я придивився до темряви і моє волосся стало сторчма. З обох боків повз нас понуро і мовчки брели людські постаті. Їх було дуже багато, і з кожним кроком ставало все більше. Мені здалося, що я опинився в самому пеклі, але ці люди ніяк не нагадували дантівських грішників. Більшість з них була одягнута в прості селянські свитки і сіряки, але серед них чимало мали на собі добрі міські костюми або військові строї, багато зразків одягу були мені не знайомими. Люди брели цілими родинами – жінки тримали за руки дітей, інші несли на руках немовлят. Діти дивилися поперед себе великими дорослими очима, і це було найжахливішим. Здавалося, цілий народ, покірний і приречений, брів на заклання.

Тяжко дихаючи, я озирнувся на Порецького. З його очей котилися сльози – мені здалося, що він розуміє і відчуває моторошний зміст того, що бачить.

Людський потік загубився в тумані. Здалося, що попереду засяяло світло і ми прискорили ходу. Але це не був вихід. Перед нами знов стояв інженер. Його оточувало світло, зловісне мертвенне світло, яке робило всіх однаковими.

Гопнер сміявся. Він задирав голову і сміявся, і сміх його був веселим, життєрадісним і запалюючим.

– Ви хотіли мене вбити! Але ж мене ще немає!

Інженер сміявся і поступово збільшувався у нас на очах. Через мить десь зверху до нас долітав його регіт і громовий голос.

– І дам вам врожай, який ви не сіяли, і будівлі, які не будували, і народи, які будуть служити вам…

Невдовзі тільки далека луна доносилася до нас.

Один з козаків крикнув. Я побачив, як висохла рука з гачкуватими пальцями, вихопилась із туману і вчепилася йому в плече. Козак вистрілив з рушниці в туман, і звідти долетіло хрипіння пораненого звіра. Якісь тіні з харчанням виринули з темряви.

– Рятуй Наталку! – страшно крикнув Порецький і випалив у них. Козак підхопив мою гвинтівку.

– Тікайте, пане, а ми з ними поговоримо.

Притискуючи до себе Наталку, я побіг. Позаду бухали постріли, крики і ревіння жахливих, створених пекельною силою істот.

Нарешті перед собою я побачив прямокутний отвір, через який ми ввечері пробралися в це кляте місце. Крок, ще один крок. Гостре почуття небезпеки примусило мене озирнутися. Нас швидко наздоганяло химерне створіння із сліпучими від тваринної люті очима. Я відразу згадав казки про песиголовців. Воно неслося на півзігнутих ногах і в цих рухах було моторошне поєднання мавпячих і людських рис. З пащі на всі боки бризкала слина і кров.

Я обережно поклав Наталену і пішов назустріч чудовиську. Вихопив з чохла мисливський ніж і прийняв стійку, яку бачив на малюнках про полювання на ведмедів. Тепер я нічого не боявся.

З ревінням песиголовець стрибнув на мене. Я відскочив, пропускаючи його повз себе, але трохи не розрахував – гострі, мов леза, пазурі вогнем пройшлися по ребрах. Поки він повертався, я встиг підскочити і з усієї сили всадив довгий ніж прямо в груди. Створіння відразу скрутилося на підлозі. Тільки після цього я відчув паралізуючий переляк. Якби не думка про Наталену, я так би і застиг на ватяних ногах в очікуванні смерті. Зчепивши зуби я підбіг до дівчини, підняв її і кинувся до виходу.

…І холодне гілля вдарило мені в обличчя, коли ми вихопилися з чорного отвору. Далеким відлунням гупав у скронях останній вигук старого Порецького – "Рятуй Наталку!". Розпанахані м'язи на ребрах нестерпно боліли. Я біг, щосили притискуючи легке тіло дівчини до себе. Десь попереду була галявина біля шляху, де стояв з кіньми ще один козак Порецького – Остап. Ноги ковзали по слизькій землі. Позаду, з тяжким хрипом і тріском, наближалася гонитва. Я оступився і впав на коліна, ледве втримавши непритомну дівчину. Цей ліс допомагав їм. Ногу проштрикнув раптовий і гострий біль. Вигук болю вихопився з моєї горлянки. Вже не знаю, за допомогою яких сил я підвівся і побіг далі, відчуваючи, що зараз мої легені розірвуться від нелюдської напруги. Довге виття сталевою ниткою врізалося у мозок, паралізуючи волю. З останніх сил я видерся на галявину. В місячному сяйві блимнули вирячені від божевільного переляку очі Остапа, який майже висів, вчепившися у повіддя двох оскаженілих коней.

– Пане, інші коні втекли! – закричав він.

Ледь переступаючи ногами, я добрів до нього.

– Жени зараз на станцію, – мої слова вилітали з рота разом з кров'ю, – всі гроші в тебе, довезеш панну… у Київ, ти знаєш, до гімназії… сюди більше не вертайся.

Остап вскочив на коня. Я обняв Наталену. Очі її були заплющені. Я знав, що бачу мою кохану в останній раз.

Остап підхопив її і його кінь прожогом вилетів на шлях.

Стогнучи від пекучого болю, я ледь зібрався на коня. Відчувши мою слабкість, він відразу піднявся на дибки. Я ледь втримався, вчепившись у гриву. Низький чорний клубок з риком вилетів на галявину. Мій кінь рвонув вперед. Холодний вітер батогом хвостонув в обличчя. Тепер я був впевнений, що гонитва попрямує за мною.

Мені здалося, що довгий шлях до палацу мій кінь подолав одним стрибком. Я зіскочив з нього, і він, гублячи білі шматки піни, полетів далі.

Палац вмирав.

Я зачинив вхідні двері, доплентався до зали, запалив лампу. Декілька слів у щоденник. Віднайдена ще у дитинстві схованка у каміні. Поклавши туди щоденник, я розпалив у ньому дрова.

Вхідні двері тріснули, випинаючись від тяжкого удару.

Я не достануся їм. Двері ось – ось впадуть під тиском. Звичний світ різко звузився, окреслений світлом від камінного вогню Далі – темрява, яка зараз увірветься і сюди.

Старовинний батьків пістоль, тепло від каміну приємно зігріває понівечену спину. Я підношу ствол до обличчя, палець повільно лягає на гачок. Все…

Я підхопився. За вікном вдарив грім. На вулиці суцільної стіною стояла злива. Ошелешено кліпаючи очима, я декілька хвилин крутив головою. Поступово до мене стало доходити, що я знаходжуся в маленькій кімнаті – злиденному житлі українських вигнанців. Наталка спала біля мене, і її руки міцно тримали мене за лікоть. Серце надсадно калатало мені у грудях, тіло було вкрито холодним потом. Я полегшено позіхнув, зрозумівши, що це сон. Я ліг на спину і довго дивився у стелю, згадуючи всі деталі свого марення. Неясне відчуття примусило мене підвестися і підійти до дзеркала. Я здер з себе сорочку і при світлі сіріючого ранку, несподівано, побачив у себе на ребрах декілька загоєних багрових шрамів.

За вікном маленької поліської хати лютував давно небачений для кінця літа в цих місцях буревій. Іноді здавалося, що вітер ось-ось зірве стріху, і на голови сидячих навколо столу людей впадуть тяжкі струмки дощу. В хаті було темно і тільки слабкий вогник каганця ледь освітлював полковника, Кожуха, Бойчука та отця Василя. Перед ними лежала вивчена мною вже напам'ять подерта місцева мапа. Говорив полковник, водячи по ній пальцем:

– Користуючись даними щоденника і розповіддю Андрія, ми прийшли до висновку, що Храм Жаху знаходиться саме тут, на кордоні між східною та південною Волинню. Ця зона під час делімітації кордону на переговорах між совєтами та поляками в Різі чомусь була визначена як нейтральна і простягається на декілька квадратних кілометрів. Вночі ми спробуємо перейти польський кордон і пробратися до цього диявольського Храму.

На деякий час запанувала мовчанка. Кожух задумливо подивився кудись у віконце і запитав, немовби сам себе.

– І що ми там будемо робити?

– Молитись, – похмуро відповів Бойчук.

Щоб припинити суперечку, я вирішив втрутитися в хід нашої наради.

– Панове, дозвольте мені висловити свої міркування відносно деяких обставин нашої подорожі. Після того, як ми ознайомилися з щоденником і вирішили розплутати цю справу до кінця, – залишилося два незрозумілих натяки – про "велике жертвоприношення" і якусь фатальну дату 1 вересня 1926 року…

– …яка починається через чотири дні, – уточнив панотець.

• Предыдущая
• 28/39
• Следующая