Басаврюк Xx - Білий Дмитро - Страница 29
- Предыдущая
- 29/39
- Следующая
– Так. Що стосується цієї дати, то тут я бачу певну закономірність. Чомусь в усіх народів світу певне поєднання шісток вважалося за фатальну цифру, найбільш розповсюдженим є апокаліптичне попередження про "число звіра", три шістки. Можливо, це пов'язане з певними закономірностями в періодизації нещасть і катастроф, які звалювалися на народи і країни. Далеко не будемо ходити. Від поразки під Берестечком до смерті гетьмана Хмельницького пройшло шість років, від першого зруйнування Запорізької Січі в 1709 році до другого зруйнування в 1775 році пройшло шістдесят шість років. Згадаймо недалеке минуле – шість років від початку Першої Світової війни до остаточної окупації України в 1920 році.
– Слідуючи за вашою логікою, пане підхорунжий, наступних неприємностей треба очікувати або в цьому році, або на межі 1932 і 33 років, 1938 і 39 років? – запитав полковник.
– Ну, спроба пояснити історію за допомогою цифрових сполучень не перша, але тут вже якийсь катастрофічний збіг.
– Що таке "Велике жертвоприношення", можна собі уявити, – сказав Бойчук.
– Справді, ми дізналися з рукопису професора Курца, який отримали в Темпельгофі, що для регенерації і багатократного посилення зла необхідно збільшення людського страждання ледь не в геометричній прогресії, як правило, через знищення великої кількості людей. Згадаймо ці ритуальні розстріли в ЧК, не виправдані ні військовою ні політичною необхідністю, "гекатомби трупів", які відверто обіцяли вожді з пентаграмами.
– Свою обіцянку вони перевиконали, – зауважив Кожух.
– Здається, ми стали першими, кому до рук потрапив ключ до розуміння того непотребу, яким захлинається наше сторіччя, але і, можливо, отримали шанс нанести удар по одному з джерел безпосереднього зла, – я тріумфально глянув на своїх супутників.
– Треба поспати хоч з пару годин, – похмуро заявив Кожух. Він на всякий випадок потрусив свій легендарний кисет, але останні крихти неповторного самосаду були вибрані, з аптекарською акуратністю, ще тиждень тому. Це остаточно збентежило сотника, і він заходився навколо своїх речей. А вже через десять хвилин він вже міцно спав, розтягнувшись на цупкій ряднині. Незабаром заснув і Бойчук. Отець Василь зосередився на молитві, а ми з полковником вийшли на подвір'я.
Вітер трохи вгамувався. Я відчував сильне хвилювання. Полковник попросив, що б я, в котрий вже раз, розповів про своє марення. Він дуже уважно вислухав мене, довго думав, потім сказав.
– Виходить, що ми купка людей, які сунулися врятувати історію від Жаху?
– Може, свій народ, полковнику.
Полковник засміявся.
– Я чотири роки захищав свій народ. І скільки нас було на тридцять мільйонів? Народ не можна врятувати, поки він сам не почне рятувати себе.
– Тоді навіщо ви йдете до храму?
Полковник довго дивився на затягнуте хмарами небо.
– Щоб врятувати себе.
Кордон ми перейшли без особливих перешкод. Було ніяково потрапити в ті місця, про які читав у щоденнику. Потрапивши на нейтральну зону, ми про всяк випадок значно збільшили обережність. Молоді дерева ще буяли зеленим, але пожовкле листя вже рясно прикрашало їх жовтими фарбами.
Іноді нам траплялися залишки покинутого і потрощеного військового знаряддя – перегорнуті розбиті фури, пошматовані шинелі, скривавлені бинти, уламки гвинтівок і порожні набої – напівзотліли згадки про "соціалістичну інтервенцію".
Полковник, якому чимало довелося воювати в цих місцях, лише похмуро поглядав на пам'ятники минулої війни. Одного разу ми наштовхнулися на декілька кінських і людських кістяків. Складалося враження, що відразу після закінчення боїв жодна людська рука не намагалася хоч якось навести тут лад.
Селянин – провідник довів нас до кордону, але довідавшися, що нам треба до нейтральної зони, перелякано відмовився йти далі. Нам вдалося тільки дізнатися, що звідти ніхто не повертається. Після отримання такої оптимістичної інформації, ми продовжили свій шлях самостійно.
Терен був не дуже великий, але лісова гущавина ускладнювала пошуки. Тільки опівдні ми несподівано наштовхнулися на уламки якихось кам'яних споруд. Мені раптом згадався опис в одному з романів Кіплінга руїн стародавнього міста, поглинутого джунглями. Тут теж молоді дерева і кущі рясно затопили залишки високих кам'яних стін, руїни каплиці і житлових споруд. Було видно, що це остов монастиря. Але нова парость не змогла приховати сліди якогось поспішного будівництва, сенс його я так і не зміг зрозуміти. Здавалося, що будівельники доліплювали химерні добудови, які не замінювали старі, а навпаки нівечили "естетику руїн", надаючи їй спотвореного і зловісного вигляду.
Серед колишнього монастирського двору темніли купи будівельних матеріалів, іржаві залізні рельси і мотки дроту.
Спочатку я вирішив, що якась незрозуміла причина примусила будівельників кинути все напризволяще і втекти, але потім до мене дійшло, що в цьому і був замисел того, хто планував це божевільне риштування, – підкреслити приреченість руїн, змінити їх вигляд так, що людина, яка спостерігала це нашарування, вже не могла сприймати руїни лише як певний урок, підґрунтя для роздумів і естетичної насолоди, але як спотворення минулого, безглуздя і приреченість сучасного.
Ми зійшлися посередині двору. Якщо Храм Жаху і знаходився тут, то вхід до нього міг бути тільки в одному місці. Ворота зруйнованої каплиці були повністю завалені камінням. Але прямо перед ними зяяв чорний отвір – широкі ступені уходили донизу і губилися в темряві.
– Все будівництво йшло під землею, те, що зверху так, – для прикраси, – ні до кого не звертаючись сказав полковник. Всі промовчали, – наші погляди були спрямовані туди – в темряву.
Я відчув себе над прірвою – божевільний страх перед висотою і бажання стрибнути туди. Скоріше за все, страх викликали не скільки думки про падіння, скільки бажання добровільно стрибнути вниз.
Ми розпалили вогнище і розігріли консерви.
– Я зрозумів причину появи нечисті, з якою ви зустрілися тоді, полковнику, – сказав отець Василь, – Храм Жаху піднімає все темне і диявольське в душі людини. І серед цієї темряви є місце і матеріалізованому злу. Якщо темна сила здатна піднімати мільйони людей і примушувати їх до жахливих злочинів, то вона ж здатна і створювати потвори, які уособлюють зло.
– Може, так воно і є, – задумливо сказав Бойчук, – але чому не всі люди піддаються злу.
– Я вірю в Бога, – відповів панотець.
Ми закінчили їду і акуратно прибрали залишки. Отець Василь відійшов і почав молитися. Всі інші мовчали і я не знав, про що думають і на що сподіваються в своїх думках мої товариші.
– Ну що, хлопці, пішли, – порушив мовчанку Кожух.
Полковник довго стояв, дивлячись на верхівки дерев, потім, немов прийшовши до тями після забуття, швидко наказав:
– Ми беремо смолоскипи. Першим йду я. За мною отець Василь і Бойчук. Прикривати нас зо спини піде Кожух.
Я закам'янів і розгублено вигукнув.
– А я?
Полковник підійшов до мене і, несподівано м'яким голосом сказав.
– Ти не підеш.
Я ошелешено дивився на нього.
– Зрозумій правильно, Андрію, ти вже був у Храмі Жаху і другий раз залишишся у ньому назавжди.
– Я мушу йти з вами, – вперто заявив я.
Полковник повільно, карбуючи кожне слово, проговорив.
– Пане підхорунжий, другий раз жодна людина не зможе ввійти туди і при тому залишитися людиною – ми полюємо на зло, а воно полює на нас. Тому слухайте мій наказ: зараз ми спускаємося туди, а ви негайно повертаєтеся до Подебрад. В будь-якому разі, ви залишитеся єдиним, хто знає всі деталі цієї історії, і саме ви будете зберігати знання про Храм Жаху. Все. Прощайте.
Полковник на мить стиснув мені плече, закинув наплічник за спину і взяв до рук смолоскип. До мене підійшли Бойчук, священик і Кожух. Я мовчки потиснув їх руки. Долоні були міцні і гарячі. Кожух декілька секунд дивився мені в обличчя, потім пішов за іншими.
- Предыдущая
- 29/39
- Следующая
