Пів'яблука - Вдовиченко Галина - Страница 28

• Предыдущая
• 28/37
• Следующая

— Ну добре, йдеш, граєш. Але ж можна зупинитися, коли починаєш програвати? Не мiй день, мовляв, не фартить. Можна зупинитися?

Кiнь скривив губи, махнув рукою.

— З кожної ситуацiї є вихiд. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити. А хочеш, психотерапевта хорошого знайду? Пiдеш до нього? Наша Гаврилова, рекламний агент, розповiдала, що у її подруги в сiм’ї були проблеми: син-восьмикласник пропадав у залах гральних автоматiв. Вона його ночами шукала, об’їжджала на таксi цi заклади один за одним. А потiм психотерапевта знайшла i той допомiг…

Кiнь iронiчно глянув на Луїзу, хотiв щось сказати, але втримався.

— Ну, добре, — не зупинялася Луїза. — Ти несеш свої грошi чужому дядьковi. Сам! За власним бажанням, при свiдомостi, без жодного примусу. Вiддаєш те, що заробив, якомусь дебiлу. Створюєш йому матерiальне благополуччя. Працюєш на нього, i вiн же при цьому вважає тебе лохом. Це тебе не вкурвлює?

— Лу, я все розумiю! Невже думаєш, що менi треба пояснювати, як пiдлiтковi? Я все розумiю. Зробити нiчого не можу. Ось тут проблема, — вiн постукав вказiвним пальцем собi по чолi. — Ти цього не зрозумiєш.

— Я хочу зрозумiти. I допомогти. Давай разом вибиратися, — Луїза готова була на все заради цього чоловiка. — Багато зараз програв? Скiльки?… Ну чого ти мовчиш? Я знайду грошi, ти все повернеш, але пообiцяєш менi бiльше не переступати порiг казино. Я знаю, якщо ти щось сказав, так воно i буде.

— Уже сестрi обiцяв рiк тому…

— Знаєш, чому не вийшло? Вона повiрила, ти ж нiколи їй не брехав. А я буду знати, що ти можеш пiти туди, а менi скажеш, що ти в iншому мiсцi. Я буду готова, що ти можеш не сказати менi правди, коли йтиметься про казино.

— Зрозумiло. Я вiдразу догнав, що ти з Зоською розмовляла.

«Даремно бовкнула», — подумала Луїза.

— Розмовляла, — пiдтвердила вона, — ми познайомилися випадково, бiля твоїх дверей. Ти знаєш, я нiколи не обмежувала, не контролювала нiкого. I тебе не буду. Але якщо ти зникатимеш з горизонту, я знатиму, де тебе шукати. Ходитиму за тобою. Хочеш, аби я теж стала завсiдницею казино? Щоб програвати почала? Я теж азартна. Разом усе спустимо, наробимо боргiв…

— Нас посадять у боргову яму…

— Слухай…

— …Сидiтимемо там довго i помремо в один день, — закiнчив Кiнь, додавши: — Вибач, що я говорю, коли ти мене перебиваєш.

Вона засмiялася. Потоки пiднесених слiв, хоч i щирих, були недоречними мiж ними. Вiн не любив патетики, i вона її терпiти не могла. А сьогоднi її понесло… Але засмiялася вона не тому, що побачила на його обличчi посмiшку, а вiд своєї впевненостi. Вона не вiддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне i не вступиться.

В останнiй день весни Магда народила хлопчика. Цвiв жасмин та iриси, стояла спека, немов у серпнi, а ночами над Львовом гримiли громи i спалахували у небi блискавки, схожi на пiвнiчне сяйво. Кесарiв розтин робив Андрiй Степанович, колишнiй чоловiк її подруги, один з тих лiкарiв, про яких пацiєнти кажуть: вiд Бога.

Iм’я давно чекало хлопчика. Кузьма, Кузя. Старовинне, майже забуте слов’янське iм’я для мужнiх надiйних чоловiкiв. Нiхто на нього не претендував, окрiм сина Магди та Iгоря. Понад двадцять рокiв тому вони вирiшили, що їх сина зватимуть Кузьма, а доньку Софiя. Так врештi-решт i сталося. Лише жiноче iм’я за цей перiод зробилося занадто популярним, а чоловiче так i залишилося поза модою i часом, нiхто його в батькiв майбутнього Кузi не вихопив. Син Куричiв виявився молодшим вiд своєї сестрички Соньки на десять мiсяцiв.

Щасливий Iгор носився мiстом, скуповуючи усе, що диктувала йому по телефону Магда. Наперед вони нiчого не купували з мовчазної спiльної згоди. I тепер Iгор жадiбно брав реванш, поповнивши список необхiдних синовi речей двома несподiваними iмпровiзацiями: набором iграшкових слюсарних iнструментiв та крихiтними гумовими чобiтками для риболовлi.

У «Зубрiвцi» господарювала мама Магди, яка приїхала разом з татом допомогти доньцi у першi тижнi пiсля пологового будинку. Сонька перебувала пiд пильним наглядом чотирьох дорослих: тата, баби з дiдом та медсестри… Ще й Галя з Iриною та Луїзою навiдувалися, дивуючись, скiльки усього може трапитися у життi дитини за кiлька днiв: Сонька почала ходити, їсти борщ i у неї прорiзалися ще два зубчики.

Магда чекала дня виписки i радiла найменшiй дрiбничцi. Жiнка у сусiднiй палатi (вони мали один туалет з душовою на двох) переживала, чи залишиться шрам унизу живота пiсля кесаревого розтину, i чи стане згодом живiт пласким, як до вагiтностi. Магду цi проблеми анiскiльки не турбували. Єдине, що її бентежило — вiдсутнiсть молока. Але й тут вона вирiшила, що це не бiда: Сонька ж росла на штучному харчуваннi i нiчого. Головне — дiти були здоровi, вона приходила в норму пiсля операцiї, день виписки наближався, у душi цвiли братчики, у свiтi панувала гармонiя.

Три її подруги поверталися з Зубри додому. Галя розповiдала про органiзацiйнi нововведення у редакцiї i про помiтну порцiю додаткового часу, яку вона отримала невiдомо звiдки. Вдалася до новацiй пiсля консультацiї з психологом, якого їй порекомендувала заступниця. Психолог, впевнена у собi приємна жiнка, вислухала редактора, понаставила запитань i врештi-решт сформулювала проблему: левову частку часу редактора без особливої потреби розтягують у рiзнi боки, як мишi, її пiдлеглi. Постiйно смикають шефову, заходять до кабiнету коли заманеться, вiдволiкають, не дають зосередитися. I запропонувала схему боротьби з пожирачами часу: перш за усе попередити усiх в редакцiї, що вiдтепер iз їхнiх зарплат вираховуватимуть вартiсть часу, який редактор витратила на кожного конкретного працiвника. Вартiсть не свого часу, а редакторського. Психолог навела приклад: день роботи редактора коштує, умовно, сто доларiв. Робочий день прибиральницi — десять. Якщо прибиральниця має намiр з’ясувати питання про придбання швабр для миття вiкон, i то неодмiнно з редактором, тодi їй варто знати, що наприкiнцi мiсяця з її зарплати буде вирахувано вартiсть редакторських п’яти хвилин, протягом яких йшло обговорення деталей цiєї важливої операцiї.

Або такий варiант. Прийшов до редактора у кабiнет завгосп i просить поради, де знайти добросовiсну прибиральницю, яка б належно виконувала свої обов’язки, адже до теперiшньої прибиральницi мають серйознi претензiї два вiддiли та приймальна. I вiкна вона дотепер не помила, бо спецiальної швабри, мовляв, у неї не має… А згодом завгосп побачить у персональнiй розрахунковiй стрiчцi рядочок з вiдрахуванням за тi пiвгодини iмпровiзованої наради тет-а-тет з редактором. Психолог навела приклади кiлькох успiшних фiрм, де суттєво покращилася органiзацiя працi пiсля таких нововведень…

— I що, допомогло? — поцiкавилася Луїза, пригальмувавши на свiтлофорi.

Галя засмiялася:

— Допомогло. Подякувала психологу за пропозицiю. Такi драконiвськi правила нехай вводять де iнде. Це не для мене. Наступного дня я оголосила на нарадi своє нововведення: якщо не йдеться про щось справдi важливе, приходити до мене у кабiнет в останнi п’ятнадцять хвилин кожної години, а решта сорок п’ять хвилин я — господиня свого часу.

Одразу пiсля наради до кабiнету зайшов життєрадiсний Єрохiн.

— Молодець! — похвалив за рiшучiсть. — Тiльки так з ними i треба. Ходять i ходять, кожен лише за себе й думає. А ти бачила їх фiзiономiї, коли ти повiдомила новину? Кiно i нiмцi!

- Єрохiн, — зупинила Галя бiльд-редактора, — за п’ятнадцять дванадцята чекаю тебе з розворотом про авто Володимира Гришка, основне фото, де вiн у гаражi брудними руками копирсається пiд капотом найстаршого екземпляру. Не треба усi фото його ретроавтомобiлiв давати, тiльки раритети. Усе. А тепер я занята.

Єрохiн так здивувався, що аж знiяковiв. У дверях мало не зiштовхнувся зi Славою.

— Дiстав?… — поцiкавилася заступниця, коли за Єрохiним зачинилися дверi. — Правильно. Думав, це його не стосується! З будь-якою дурнею — бiгом до тебе… Щось ти блiда, зробити чаю? Чи розiм’яти шию?

• Предыдущая
• 28/37
• Следующая