Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/63
• Следующая

— Все може бути… Спасибі тобі за повідомлення про тайник пана Хоткевича. Нам зараз дуже потрібне золото!

— Знайшли?

— Ні! Я ж тобі пообіцяв разом його відкрити. Але стіну простукав. Є тайник! У стіну вмонтовані металеві дверцята, вони зафарбовані, замасковані портретом козака Мамая. Повернешся з Києва, і ми з тобою побачимо, що там заховано! Є ще одна новина. Приходила до Кравця правнучка чередника діда Матвія, тітка Надія, розповіла, що в них на горищі лежить клунок із заграничними грішми. Це, мабуть, фальшиві фунти стерлінгів! Їх колись привіз сховати племінник діда Матвія, лакей пана Хоткевича Федір Пампушка. Молодиця й на свого прапрадіда Кравцеві скаржилася, казала, що Федір йому й золота чимало залишив, а старий прикопав його і береже про чорний день! Треба піти до діда, поговорити, розпитати.

— Розпитаю діда Матвія. Чудний цей дід! Таке розповідає про підземелля, що смішно! Каже, ніби підземний хід тягнеться від палацу і до Гаркушиного лісу! А під Білою вежею повно золота!

— Про золото не знаю, а підземелля є, але потрапити туди ми не можемо! Постарайся поговорити з дідом! За гроші пообіцяй сіль! Молодиця скаржилася, що в хаті нема й крихти солі, а дід береже золоті монети! Фальшиві гроші віддай Маєру! І не заїкнися, що в діда Матвія є золото! Фашист з старого й душу витрясе!

— А фальшиві всі Маєру віддати?

— До останнього папірця! Нам вони не потрібні! Хай ними Маєр торгує! Як будеш на подвір'ї палацу, придивися, де стоять чорні фургони і танкетки, так щоб ти міг накреслити план розміщення тієї техніки.

Юрко попрощався з лейтенантом, вийшов з кімнати і побачив у своєму кошику відремонтовані Лесині черевички. Там лежали й нові червоні чобітки.

— Це вашій дівчині, Лесі,— сказав швець. — Петрович попросив, щоб цей подарунок їй приготувати. Хай носить на здоров'я!

— Де ти ходиш? У селі тільки й розмов про Дібровне, ремствують люди на тебе, — з докором глянула мати.

— Побалакають і перестануть. Це Скрипаль набивав мені і собі ціну.

Юрко урочисто витяг з кошика черевички, подав Лесіі

— Швець тобі обнову передав!

— От спасибі! Як нові…— втішилась дівчина. — Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися з тобою біля переправи, я була в цих черевиках.

Галина Іванівна покивала головою:

— От бачите, Маріє Федорівно, побачила черевички і пригадала зустріч з Юрком, а про тата, який купив їх, і словом не обмовилась.

Леся трохи збентежилась, почала приміряти і здивувалась:

— Малі!

— Виросла ти, Лесю, — лагідно промовила мати.

Юрко подав Лесі червоні чобітки:

— А це тобі подарунок від діда Семена!

Дівчина схопила чобітки, кинулася в хатину, дістала з скрині широку спідницю, вишиту сорочку, корсетку, стрічки, разки намиста, одяглася, зайшла в хату.

— Мамо, як на мені ці чобітки?

— Виросла моя Леся! — збентежено проказала Галина Іванівна. — Дорослою стала! От щоб побачив тебе тато, мабуть би, і не впізнав!

— То як мені чобітки, мамо? — допитувалася Леся.

— Гарні! Балують тебе, дочко, всі балують, — і Марія Федорівна, і дід Захарко, тепер ще й швець тобі чобітки подарував, але ходи краще в старому…

Сільську череду здавна пас старий-престарий дід Матвій. Говорили, що йому, як і діду Захарку, давно звернуло за сто років, тільки він старший за свого товариша. Після приходу фашистів чередник ледве не лишився своєї роботи. За наказом коменданта Штарка з села забирали щодня одну-дві корови. Череда порідшала, зменшилася на добру половину. Нещодавно Штарк зобов'язав старосту переписати вцілілих корів, і їх власники мусили здавати молоко. Хто виконував встановлену норму, одержував на день літр перевіяного молока. Вершки щодня поліція відвозила на Татарський острів. Чередник у неділю доручав корів своєму правнукові, а сам приходив до діда Захарка порозмовляти, згадати минуле. Приятелі сідали на призьбу, скидали майстерно виплетені брилі і подовгу розмовляли, пригадували давні події, людей, які колись мешкали в селі та навколишніх хуторах. Юрко любив слухати ті розповіді. Примоститься біля дідів і слухає. Дивні, хвилюючі події поставали в Юрковій уяві, примушували переживати, уболівати за долю тих людей, які колись жили і боролися на цій землі. І дід Матвій, і дід Захарко часто згадували місцевого повстанця Тимофія Кушніра, розмовляли про нього так, ніби були особисто з ним знайомі, приятелювали. А дід Матвій запевняє, що він бачив Тараса Григоровича Шевченка і той подарував йому на ярмарку в Яготині срібного карбованця. Нібито на тому ж ярмарку поет викупив з неволі молоду дівчину-кріпачку і дав їй грошей на посаг. Найчастіше діди пригадували своїх односельчан, товаришів, давніх побратимів.

— А пам'ятаєш, Захарку, Федора Хмарського? — запитував дід Матвій. — Ну й сильний був чоловік. Покладе руку на коня, притисне — і кінь не витримує, стає на коліна. А душа лагідна в нього була, нікого сам не скривдить і за слабшого заступиться. Доброго чосу колись дав Федір Хмарський пану Хоткевичу, коли той хотів силоміць Хіврю Стадниченкову в покої забрати.

— Пам'ятаю, — озивається дід Захарко, — пригадую Федора, високий такий, ставний, вуса, як смола, чорні. Тільки все воно, як у тумані, видиться… Коли це було, коли це діялося?

— Славний був чоловік, — задумливо промовляє дід Матвій. — Нікого Федір Хмарський не боявся, ні перед ким не гнувся, дарма що й сам був кріпак. Порубали його гайдуки, слуги панські, як він Хіврю відбив від пана, а він поглянув на людей, гукнув востаннє: «За правду, люди, погибаю! Сам гину і пана забираю з собою! Живіть щасливо!» Коли воно це було, а слова Федора і зараз у вухах стоять, ніби я сьогодні їх почув!

— Отакий і Грицько Лиска був, — пригадує дід Захарко, — силач! А вдачу мав лагідну і щиру! Колись я пас панських телят, розімлів на сонці, закуняв, а тут осавула нагодився і пугою мене сонного! Пугою! Я схопився, не збагну, де я, що зі мною діється, — репетую, а він мене пугою смугує! А тут Грицько нагодився, вирвав у осавули батіг та як почав його пригощати! «Знай, — каже, — панський служако, як над сиротами збиткуватися! Довго мою науку пам'ятати будеш!» Захистив мене Грицько Лиска, а сам головою наклав…

— Так Грицька я добре знав, — жвавішає дід Матвій, — він часто на нашу вулицю вчащав! Гарний був парубок! Руками підкови гнув! На Шляхетському болоті всіх їх порішили.

Згадка про Шляхетське болото насторожує Юрка, і він, вибравши зручну хвилину, питає діда Захарка:

— А Грицька за що порішили?

— Ніхто достеменно не знає, як воно було діло, — повагом відповідає той, — а чутка селом пішла, що пан наказав загнати людей у підземелля, щоб вони там щось вимурували…

— Так було! — переконано говорить дід Матвій. — Я достеменно знаю: є підземелля під Білою вежею. Тільки воно тепер водою залите. Як пан тікав за границю, води туди напустили!

— Правда! — згоджується дід Захарко. — Було таке! Утік пан. Люди кинулися в палац, почали в льох добиратися, а там — вода!

— То я й кажу, — не кваплячись, продовжує дід Матвій. — що зібрав пан людей, чоловік з десять, оголосив, ніби послав їх кудись на роботи, а насправді підземелля мурувати. Нема людей і нема, коли вночі стрілянина за селом, панська варта оточила Шляхетське болото. Полягли там наші люди, і Грицько Лиска загинув. Один тільки Павло Пушкар врятувався. Пощастило йому втекти від гайдуків. Добрався до Прип'яті, переплив річку і прибився до хутора. Там його сестра замужем за Тимошем Климчуком була, він і прийшов до них після втечі. І розповів, що пан загнав людей у підземелля. Гайдуки довго вели їх кам'яним переходом, свічками присвічували. Прийшли в простору кімнату, а там стіна обвалилася. І треба було поставити її на місце. Тут же стояли кошики з яйцями і повно вапна. Наказали гайдуки змішувати вапно з білками і мурувати стіну. А Грицько Лиска по деякім часі і каже: «Плохе, хлопці, наше діло! Стіну вимуруємо — і буде нам гаплик! Нікого пан не випустить звідси, всіх накаже порішити! Це, хлопці, не просто кам'яна світлиця, а пан тут свої скарби зберігає! Дивіться, що я тут знайшов!» І показав Лиска жменю золотих дукатів. Повиносили з скарбниці золото, а в кутку ті дукати і завалялися.

• Предыдущая
• 54/63
• Следующая