Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 55
- Предыдущая
- 55/63
- Следующая
Придушили муляри гайдуків і кинулися бігти по кам'яних переходах. Добігли, а перед ними — двері! Грицько наліг на них, а вони й хряснули. Дивляться люди, а вони на Шляхетському болоті опинилися, прямо в Гаркушіш ліс вийшли. Почали радитися, як бути, куди тепер податися. Поки вони домовлялися, один з гайдуків очуняв, покликав на допомогу. І полягли наші люди на тому болоті! Чи не так, Захарку?
— Так воно й було, — стверджує дід Захарко, — полягли люди на тому гиблому болоті! Мені панський гайдук Свирид Верхогляд колись у шинку за чаркою розповідав, що Лиску з пістоля застрелили, бо не могли шаблею взяти! Треба було втікачам в Чорний ліс податися, а не суперечки розводити! Як почали радитися та сперечатися — втеряли время! Тут їх гайдуки і порішили!
Часто слухав Юрко спогади старих людей, а особливо після того, як побули всім класом на Кам'яному Розі, як вчителька Олена Марківна з дядьком Денисом повела їх по місцях колишніх боїв, розповіла про битви червоних партизан з німецькими окупантами, біляками, петлюрівцями. Хотілося ще більше взнати про минуле рідного краю, про людей, які відстоювали свою землю від ворогів. Дізналися учні і про давно минулі події. Неподалік села є стрімка круча. Називають її люди Дівочою. Схопили колись татари дівчат, погнали їх у неволю, а вони й покидалися з кручі у Прип'ять, не дісталися нападникам. Побував Юрко і в Дівочій печері, бачив кістки людей, замордованих татарами. Ніхто не знає ні прізвищ, ні імен. А повага до них велика! Всі вони оборонці землі своєї, вірні і незрадливі захисники рідного краю. Полягли за волю і не стали перед ворогом на коліна! Якось Юрко запитав діда Захарка, скільки років виповнилося череднику і чи правда, що він найстарший житель села.
Дід Захарко довго думав, рахував, прикидав щось у пам'яті, нарешті сказав:
— А либонь, Матвій і справді найстарший! Як я ходив до дяка в школу, то він уже був там, топив дякові хату, шмагав нас різками по суботах. І добряче! Коли воно було, ай зараз пам'ятаю! Міцна була рука в Матвія. Я так думаю, що йому тепер стукнуло сто п'ять років. Не менше! Колись мені Матвій розповідав, що, як пан мурував ворота до Білої вежі, він вже був. А на тих воротях було виліплено: «1847 рік». Отут і рахуй! Матвію тоді вже було дванадцять літ. Ти бач, чоловіку за сто звернуло, а він все ще розум ясний має!
Хоча всього зазнав цей чоловік на своєму віку — і радості, і прикрощів! Ох і ненавидів Матвія старий пан! Якби міг, то в ложці води утопив би! Поталанило Матвію! Зарадили його лиху добрі люди! І дружину він мав любу та розумну! Молодиця на все село була, як зайде у церкву — ніби сонце засвітить. Велика любов і злагода були між ними, всі їх в селі за приклад ставили! Хотів пан укоротити Матвію віку, а все через ті свої підземні схованки, через багатство велике!
Юрко часто пригадував ці напівзабуті розмови, по-новому осмислював їх і все більше переконувався, що під палацом та під Білою вежею справді є переходи та закапелки. І треба розгадати таємницю Червоної Красуні, щоб потрапити в ті кам'яні лабіринти. Ні, не вигадував дід Матвій, коли розповідав, що від палацу підземний хід проліг аж на Шляхетське болото. Тільки як потрапити до нього? Можливо, що саме цей хід і веде в казарму «чорних кентаврів»? Крізь нього можна проникнути і в той будуар, де знаходиться фотолабораторія Маєра! Оце була б удача! Узяти фотокартки «чорних кентаврів» — і тоді нікуди вони не дінуться, ніде не сховаються! Може, підмовити Вовку і піти на Шляхетське болото, оглянути там пагорби, схили, ліси й переліски. І водночас пошукати тайник із срібними самоварами? Тільки все це даремна затія. Нічого там не знайдеш. Ходив колись тато, шукав панський тайник і нічого не знайшов, лише час змарнував. Надто велике Шляхетське болото, щоб натрапити на тайник або на вхід до підземелля. Треба розпитувати людей, шукати шлях до таємниці Червоної Красуні. Юрко постарається про все докладно розпитати діда Матвія.
На світанку, коли починає сіріти, дід Матвій виходить з своєї хати, вмивається, потім снідає, бере торбу з харчами, ріг і, вийшовши на вигін, сурмить, подає знак, щоб виганяли корів на пашу. На вигін вчасно приходить і підпасич.
Нарешті дійшла Юркова черга пасти з дідом Матвієм корови. Мати ще звечора поклала в полотняну шаньку харчі, баклагу води.
Дід повернув череду на луки, корови паслися, а чередник розіслав під вербою мішок, сів на нього, прихилився до стовбура.
— Що то літа з людиною роблять, — з жалем промовив він — не встигли за село корівок вивести, а вже й посидіти хочеться. А колись, було, за день і на хвилину не присядеш і не знаєш, що таке втома… Зустрічаю сто сьому весну, гріх мені на долю ремствувати, потоптав я рясту на білому світі. А ніби й не жив, ніби все це мені наснилося. Давно вже нема моїх друзів, тільки Захар лишився.
— А дід Нечипір? — спитав Юрко.
— Хай він проживе ще сорок років, щоб зі мною зрівнятися. Нечипір проти мене парубок! Хоча й зробив він багато добра людям на своєму віку. Чесна людина! Якби не він — пішло б за димом наше село! Хотіли німці спалити, як прийшли вони до нас у 1918 році. А Нечипір червоних повстанців покликав на допомогу — і вибили гуртом окупанта. І пана вигнали з села. Хоробрі й завзяті люди — наші односельці. Ніколи перед лихом не гнулися, ніколи неправді не корилися. Честь наша і гідність з покоління до покоління передається.
— Чи правда, діду Матвію, що колись ваша родичка Катря Загорулько потрапила в палац до пана і він назвав її Червоною Красунею, дарував їй багаті подарунки, кидав у темницю, а вона не скорилася і лишилася вірною своєму нареченому.
— Правда, хлопче, так воно й було, як ти кажеш. Гарна була Катря.
— А чого Катрю пани називали Червона Красуня?..
— Так їм заманулося. Захоче пан, назве тебе зеленим, а захоче кликати сірим, то й будеш сірим. Недаремно люди говорять: скачи, враже, як пан каже! От люди й скакали! Тільки не всі! От і Катря не захотіла під панську дудку танцювати! І Тимофій Кушнір, її наречений, такий гопак пану врізав, що ледве той голови не позбувся! Від палацу купа попелу лишилася!
— Де ж Червона Красуня ділася?
— Загинула! Укоротив їй пан віку! Та хіба тільки Катрі? І Тимофій загинув! Зрадники продали Тимофія панові за капшук золотих червінців! Мій предок Данило Загорулько був вільний, ніякому пану не належав. І колись давно разом з предком наших панів пристав до Богдана Хмельницького. Під Жовтими Водами Степан Хоткевич відбив у шляхти гармату і став сотником. А вже після Корсуня, як і там повстанці побили панів, призначив його гетьман полковником. Там козаки захопили шляхетський табір, взяли в полон багато жовнірів. На березі Прип'яті в той час стояла невеличка фортеця, отут, де зараз палац. І як побив Богдан Хмельницький шляхту, то віддав фортецю полковнику Хоткевичу. Чи правда, чи неправда, може, все це люди вигадали, бо коли все те діялося, але є нібито під вежею підземелля. І там сховано великі скарби панів Хоткевичів, бо все шляхетське золото їм лишилося. Степан Хоткевич став паном, полковником, заволодів великим багатством. А мій предок Данило Загорулько повернувся з походу з жінкою-красунею. У якогось магната-шляхтича була наймичка, надзвичайно вродлива дівчина. Так мій предок закохався в ту наймичку і взяв її собі за дружину. А потім кріпацтво настало. І наділила цариця панів Хоткевичів навколишніми селами та хуторами. І люди стали власністю панів.
У мого далекого пращура Устима Загорулька було десять дочок і чотири сини. І дочки, і сини вродою вдалися в матір, а силою та своїм непокірним характером батько їх наділив. Увесь наш рід такий — непокірний та непіддатливий, завжди до роботи та правди горнеться. Один Федір з пуття збився, бо горілка та лінощі його доконали.
Так, кажу, велика родина була, в мого пращура, як не тяжко жилося, а на хліб заробляли, зводили кінці з кінцями. А тут — кріпацтво. І вже ти ніби й не людина, а якась худоба, бо туди не йди, тут не сядь, там не стій. Хоче пан — помилує, а захоче — продасть або накаже різками шкуру селянину спустити. Якось пішла Катря, дочка мого пращура, в церкву, а пан і накинув на неї оком, звелів забрати дівчину в свої покої. Не одну Катрю тоді забрали, багато дівчат опинилося в палаці. Дуріли пани з жиру, казилися. Позбирав пан дівчат, наказав одягти їх в чудернацький іноземний одяг і велів співати та танцювати, тішити своїх гостей. Портрети тих дівчат і зараз, кажуть, лишилися в підземеллі у отій великій круглій залі. Є там і Катрин портрет. Тільки не у великій, а в малій світлиці. Катрі особлива доля випала, не така, як її безталанним подругам. Закохався в неї пан. Та так закохався, що не міг жити без цієї дівчини. Дарував їй дорогі оксамити, коштовні разки намиста, золоті каблучки та сережки. Не діяли ті дарунки на дівчину, не хотіла вона й дивитися на осоружного пана.
- Предыдущая
- 55/63
- Следующая
