Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/74
• Следующая

— Хто попередив?

— Німець знайомий.

Катя пильно глянула на Юрка, мабуть, вирішувала: говорити далі про цього німця чи промовчати. Потім склала пиріжки в кошик, взяла Юрка за руку, потягла до паркану, де не було ні покупців, ні продавців, і продовжила свою розповідь:

— Тітка Марина суворо наказала мені нічого тобі не говорити! Та я розповім, бо вірю тобі, знаю, що хлопець ти наш, радянський. Отже, послухай, що німці задумали… Як дядько Микола потрапив у гестапо, до них додому прийшов пізно ввечері німець і попередив, щоб тітка Марина забрала дітей і тікала з дому, бо їх теж хочуть арештувати й відвезуть в Бабин Яр. Тітка й перебралася до нас. Уранці ж за ними справді приїхали гестапівці. А недавно цей німець, він у гестапо служить, зустрів тітку Марину на ринку, вручив їй чужий паспорт, аусвайс і розпитував, чи не знає вона, як йому зв'язатися з партизанами.

— Провокація! — видихнув Юрко.

— Ні, — Катя заперечливо похитала головою. — Цей німець не провокатор.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Юрко.

— Я розмовляла з ним.

— Де?

— Він приходив до нас додому. Дивний такий. Обличчя обпалене, горлянка прострілена, як говорить, то трохи хрипить, важко вимовляє кожне слово.

— По-російськи говорить? — запитав Юрко.

— По-російськи, — підтвердила Катя, — тільки шепеляє дуже. Він і розповів тітці, що фашисти створюють у місті фальшиве підпілля.

— Не розумію, — здивувався Юрко.

— Дуже просто, — пояснила Катя. — Працюватиме воно під наглядом гестапо. Керівники цього підпілля — фашистські прислужники. Вони робитимуть вигляд, що борються з гітлерівцями, до них пристануть люди, які ненавидять окупантів, а їх потім арештують і постріляють. Зрозумів?

— А якщо це провокація фашистів?

— Звісно, провокація, — погодилася Катя. — Проте й це ще не все. Заради цього я й вирішила тобі про все розповісти, бо може бути велике лихо.

— Кому?

— Партизанам, тим, що на Васильківських Дачах.

— Яке лихо? — занепокоївся хлопець.

— Гестапо створює загін з поліцаїв та фольксдойчів і хоче заслати його до партизанів під виглядом підпільників, які вирішили зі зброєю в руках боротися з фашистами. Вирушать ці «підпільники» на берег Прип'яті в жовтні або на початку листопада.

— Хто тобі про це розповів?

— Той же гестапівець!

— Ти йому про мене нічого не говорила?

— Ні, — впевнено відказала Катя.

— Ти знаєш, як знайти того гестапівця?

— Знаю.

Юрко дістав з кишені останню пачку марок, подав дівчині:

— Візьми ці гроші. Тут тисяча марок.

— Де ти береш стільки? — здивовано запитала дівчина.

— Дістаю, — пояснив Юрко, — хай колись про все розповім. І порадь тітці Марині, хай вона краще не торгує на ринку, бо її можуть запримітити тут сусіди, дійде й до гестапо. Як приїду, привезу вам продуктів. Про мене нічого тому гестапівцю не розповідай.

— Гаразд, — пообіцяла Катя, ховаючи гроші в кишеню. — Тепер можна буде відпочити від пиріжкової торгівлі. Добре, хоч сьогодні нема облави, а то, як зчиниться метушня, тікаєш світ за очі. Не забувай нас, Юрку. Будеш у Києві — заходь!

Свічка, як виїхали на вулицю, збентежено посміхнувся.

— Щастить тобі, Юрку!

— В чому?

— Поїхали на ринок і знайому зустріли. Гарна дівчина. Що ж вона тобі таке цікаве розповідала, що аж на виду зблідла?

— Гестапівці її дядька розстріляли. І за тіткою полюють, щоб розстріляти!

— Не подобаються мені наші поїздки, — промовив Свічка. — Чує моя душа, що добром вони не закінчаться. Дуже густу павутину гестапівці тут наснували.

З ринку поїхали прямо на пропускний пункт. Знайомий Юрин есесівець перевірив перепустки, помацав мішки з покупками і наказав відкрити шлагбаум.

На другий день Юрко пішов до Святого. Той вислухав його розповідь про групу провокаторів, про дивного гестапівця, який хоче знайти стежку до партизан, і очі в нього грізно зблиснули, весь він напружинився, сидів за столом і довго мовчав. Нарешті підвів голову і став міркувати вголос:

— Хто ж він, той таємничий гестапівець? Наш розвідник чи провокатор? Може, й справді гестапо задумало заслати в загін свою агентуру під виглядом «підпільників» і знищити їх руками партизан? І таке може бути. Добре, не будемо зараз сушити собі голови, бо все одно нічого не зуміємо вирішити. Порадимося з лейтенантом, подумаємо і вирішимо, як нам діяти далі. Доведеться, мабуть, послати зв'язкових на зустріч з цим загадковим гестапівцем.

У приміщенні колишнього лісного технікуму мала відбутися важлива нарада партизанських командирів та бійців розвідувально-диверсійної групи, яка нещодавно прибула з Великої землі. До наради готувалися дбайливо. У великій залі, де знаходився розкішний камін, оздоблений блискучими порцеляновими плитками, поставили два нових столи. Їх терміново виготували партизанські теслі. Вони ж змайстрували і міцні дубові лави. Мало хто з партизанів знав, що за питання будуть вирішуватися на майбутній нараді, хоча по табору й ходили різні чутки. Найбільше було розмов про рейд по глибоких тилах противника. Саме таке завдання поставив Центр перед розвідувально-диверсійною групою. Для виконання цього важливого завдання й прибула група особливого призначення з Москви. Керує цією групою прославлений розвідник, Герой Радянського Союзу полковник Петро Федорович Штиков. Дехто вважав, що на нараді буде обговорюватися робота партизанської розвідки. І тут, мабуть, дістанеться на горіхи лейтенанту Вершині. Надто вже багато прорахунків у його діяльності. У загоні діють ворожі агенти, а він ніяк не може їх виявити, натрапити на їх слід. Лейтенант Вершина й буде звітувати на цій нараді. Партизани любили лейтенанта за чесність, хоробрість, відвертість, цінували його заслуги, співчували, хоча й розуміли, що не завжди йому щастить своєчасно дізнатися про наміри окупантів та їх прислужників. Як не було тяжко партизанам влітку та восени 1941 року, коли фашисти вийшли на береги Прип'яті, блокували ліси, влаштовували безкінечні облави, але вони все одно вистояли. Нелегко було й на початку зими, як фронт наблизився до Москви. І весь цей час партизанською розвідкою керував лейтенант Вершина. Не раз і не двічі він виводив загін потайними стежками з ворожого кільця. Жаль буде, як Вершину звільнять з посади, звинувативши у бездіяльності та невмінні протистояти ворожій розвідці. Хоча як там не було, а ворожу колону біля Кам'яного Рога партизани розтрощили, посікли на капусту. Не допомогли фашистам ні танкетки, ні автоматники. І тут заслуга лейтенанта Вершини незаперечна. Правда, й окупанти завдали партизанам чимало дошкульних ударів. Їх розвідка теж не спить, проникає часом в найважливіші, найсекретніші таємниці. Про все це, мабуть, і йтиме мова на нараді.

Лейтенант Вершина справді повинен був виступати на нараді і сумлінно готувався до неї, третій день сидів у землянці, писав звіт, переглядав численні помітки. Було над чим подумати, зважати кожну деталь, кожну подробицю, вивірити кожне слово.

У ворожій розвідці теж сидять неабиякі майстри, їх на макусі не зловиш.

Лейтенант зупинився перед вікном, що виходило на рівну просіку.

З сусідньої землянки вибігли школярі. Вишикувалися, пішли з учителькою до будинку колишнього лісного технікуму, де для них було обладнано їдальню.

Вершина провів дітвору поглядом і знову сів за стіл, став переглядати папери.

Нарешті у великій залі зібралися керівники партизанського загону та бійці розвідувальної групи. Посеред зали біліють нові столи, навколо них — масивні дубові лавки. У кутку до самої стелі підноситься громіздкий камін. У просторій ніші каміна стоїть цинковий бачок з водою. На бачку біліє чимала алюмінієва кружка.

Лейтенант Вершина мимоволі поглядає на цей давно не діючий камін, намагається приховати свою усмішку. Адже він читає свою доповідь саме для цього «каміна». Можна не сумніватися, що до «наради» прислухається Консул. Зараз він сидить біля свого магнітофона, готовий кожної миті увімкнути апаратуру і записати кожне слово на чутливу плівку. Потім записи потраплять до гестапівців, вони їх прочитають, вивчать, зроблять належні висновки.

• Предыдущая
• 51/74
• Следующая