Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 52
- Предыдущая
- 52/74
- Следующая
Командир загону Коваленко уважно поглянув на присутніх, постукав олівцем по графину, сказав:
— Товариші! Зараз ми проведемо з вами важливу нараду, проаналізуємо наші успіхи та прорахунки, накреслимо завдання на майбутнє. Центр поставив перед нами нові, надзвичайно важливі завдання. Про них нас і поінформує згодом Петро Федорович. Становище на фронті, — продовжував командир, — тяжке. Бої тривають у Сталінграді, фашисти намагаються захопити Кавказ. Червона Армія веде запеклі бої з ворогом. І ми повинні напружити всі сили, подати їй якнайкорисливішу допомогу. За останні два тижні наші підривники пустили під укіс чотири ворожі ешелони. У повітря висаджено залізничний міст. Це наш внесок у всенародну боротьбу з окупантами. І мушу сказати, що цей внесок ще незначний, він би міг бути вагоміший! Нагадаю, що на заваді нам стає ворожа агентура! Міни, вибухівка, скинуті з літака, потрапили до гітлерівців! Німці були повідомлені про прибуття нашого літака. Фашистська розвідка засилає до нас своїх шпигунів, вбивць, провокаторів. Є тут моя недоробка, як командира загону. Є тут, товариші, й серйозні упущення начальника партизанської розвідки лейтенанта Вершини. Мусимо про це говорити відверто і самокритично.
До нас мала прибути група особливого призначення з Великої землі з досвідчених підривників, але вона потрапила в пастку й загинула! Хто видав групу? Тиждень тому група мінерів загинула під залізничним переїздом Сухиничі. Її теж видали ворожі вивідувачі. Хто вони? За рішенням Київського підпільного міськкому партії в наш загін було підготовлено групу військовополонених в кількості ста двадцяти чоловік, її оточили гестапівці в Ірпінському лісі і знищили. Нам стало відомо, що в нашому загоні діє агент гестапо Рудий, і слід сподіватися, що це він видав окупантам наших бойових друзів. Хто такий Рудий? Як йому стають відомі наші таємниці? Яку посаду він займає в нашому загоні?
Командир помовчав, подумав і, ніби трохи повагавшись, продовжував:
— Я говорив про наші упущення. І це правильно. Але не будемо замовчувати й наших успіхів. Зокрема успіхів нашої розвідки. Їй пощастило завербувати есесівського генерала, який протягом тривалого часу посилає нам надзвичайно цінну інформацію. І тут необхідно відзначити лейтенанта Вершину. При допомозі підпільників він зумів встановити надійні контакти з ворожим генералом, примусив цього фашиста працювати на нас. Останні повідомлення есесівця просто вражаючі. Більш докладно про діяльність партизанської розвідки нас поінформує її керівник лейтенант Вершина.
Коваленко повернувся до лейтенанта, мовив підбадьорливо:
— Прошу вас, Іване Петровичу!
Лейтенант не кваплячись взяв свої папери й підійшов до столу, що стояв ближче до каміна.
— Я мушу визнати, — почав він голосно, — що в нашому загоні діє ворожа агентура. Лише за нинішній місяць знешкоджено п'ять агентів. Нам важко протистояти підступному і досвідченому ворогу. Три дні тому ми викрили шпигуна, який мав завдання отруїти партизанську кухню. І перш за все він мав намір отруїти страву, приготовану для дітей. Фашисти намагаються убити нас фізично й морально, зламати нашу волю до боротьби. Нам тяжко…
— Товаришу Вершина! — перебив лейтенанта майор Нікітін. — На війні всім тяжко. Нас цікавлять обставини загибелі групи Максима. Як трапилося, що розвідники потрапили в засідку? Хто їх видав фашистам? Звідки гітлерівці дізналися про місце їх висадки? Адже про нього знали лише окремі люди. Знали про неї й ви, товаришу лейтенант. Далі. Як фашисти дізналися про вимушену посадку нашого літака? Хто їх повідомив про місцезнаходження «дугласа»? Чи можете ви, керівник партизанської розвідки, дати якусь конкретну відповідь на ці запитання?
— На жаль, — винувато відповів Вершина, — я неспроможний відповісти на ці ваші запитання, як не може дати відповіді на них і командир загону.
— Зараз іде мова про вас, — знову перебив лейтенанта Нікітін, — про діяльність командира поговоримо пізніше.
— Я вважаю, — мовив Вершина, — гітлерівцям пощастило розшифрувати радіограми Центру, з них їм стало відомо місце приземлення групи Максима.
— Не могли гітлерівці розшифрувати наші радіограми, — заперечив Нікітін. — Чому ж вони не оточили нашу групу? Тут, мабуть, треба шукати іншу причину, інше джерело. І знайти їх повинні були ви, товаришу лейтенант. Проте ви не зуміли виконати своє завдання.
— Мені просто не під силу вирішувати подібні питання, — ображено зронив Вершина. — Ворожа агентура діє, а я не можу натрапити на її слід.
— Отже, товаришу лейтенант, ви розписуєтеся в своїй безпорадності, — холодно зауважив майор, — Про це й треба відверто говорити. Ми люди військові і мусимо називати речі своїми іменами. Центр незадоволений вашою роботою.
Вершина зібрав папери, сказав ображено:
— Я ніколи не тримався за посади, чесно виконував свої обов'язки. Намагаюся чесно виконувати їх і зараз. Але є речі, які мені просто не під силу! Я прошу дати мені інше завдання, направити в бій рядовим бійцем.
Командир загону постукав олівцем по графину, зауважив примирливо:
— Давайте, товариші, не будемо відволікатися від основного питання. Непотрібні нам і зайві емоції. Продовжуйте, Іване Петровичу!
Доповідач прокашлявся, знайшов потрібний аркуш і став читати свою доповідь далі:
— І все ж, незважаючи на значні труднощі, ми зуміли завдати відчутних ударів по окупантах, по ворожій розвідці. Уже в перші місяці фашистської окупації було направлено групу підпільників на ворожий аеродром. Їй пощастило поставити п'ять мін на важких бомбардувальниках, які здійснювали нальоти на Москву. Підпільники зняли план аеродрому, ангарів, складів боєприпасів. І цей важливий об'єкт був знищений нашою авіацією. Підпільною групою керувала моя донька — Люся. Вона чесно виконала своє завдання. Моя донька, її подруги винесли нелюдські катування і ніхто з них не став зрадником. Згадую про це тому, що це наша перша успішна операція. Завдяки діям партизанської розвідки, — продовжував лейтенант, — нам пощастило повністю знешкодити випускників шпигунської школи «Вольф» у селі Жовтневому. Я вважаю, що це була просто блискуча операція, здійснена нами разом з київськими підпільниками. Далі. Нам стали відомими точні адреси й інших подібних шкіл. І не лише їх адреси! Але про це я скажу пізніше. Значним нашим успіхом є й та обставина, що нам пощастило підготувати вивезення на аеродром всіх диверсантів однією групою, хоча спершу були наміри вивозити їх по чотири-п'ять чоловік. Найбільшим же нашим успіхом, товариші, є завербування нами керівника всіх шпигунсько-диверсійних шкіл на території окупованої України бригаденфюрера військ СС фон Лау. Завдяки цьому ми одержали ряд важливих повідомлень. Фашистський генерал і надалі обіцяє передавати нам таємну інформацію, звичайно, за належну винагороду. І нам потрібна валюта. Кошти, одержані з Центру, вже повністю використані. Нещодавно ми передали фон Лау десять тисяч золотих карбованців.
Лейтенант звернувся до майора Нікітіна:
— Нам, Петре Федоровичу, потрібне золото. Інформацію генерала фон Лау необхідно оплачувати, і оплачувати своєчасно.
— Скільки ж вам його потрібно? — поцікавився майор.
— Хоча б ще сто тисяч карбованців!
— Надто багато вимагаєте, — незадоволено зауважив Нікітін, — дуже дорого коштує ваш генерал! Валюту необхідно витрачати ощадливо.
— Ми й витрачаємо її ощадливо, — відповів лейтенант. — Я вам особисто доповідав про витрачені суми. Мною підготовлено докладний звіт про кожний витрачений карбованець. Лише за наказ вивезти вихованців школи «Вольф» на аеродром всією групою довелося заплатити фон Лау тридцять тисяч золотих карбованців.
— Багато! — роздратовано кинув майор.
— А я вважаю — ні, Петре Федоровичу, — заперечив Вершина. — Ми знищили близько ста п'ятдесяти диверсантів, яких фашисти збиралися закинути в тил нашій армії. Що якби лише один з цих диверсантів підірвав наш ешелон з літаками або танками, висадив у повітря міст, вчинив диверсію на оборонному заводі? У яку б копієчку обійшлася державі подібна диверсія?
- Предыдущая
- 52/74
- Следующая
