Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 31

• Предыдущая
• 31/53
• Следующая

Я зупинився на пагорку. Краєвид під призахідним сонцем був невимовно красивий. Зрідка глідер, виблискуючи, як чорний снаряд, пролітав стрічкою шосе, цілячи в обрій, над яким далеким голубуватим контуром вимальовувалися гори. І раптом я відчув, що не можу на це дивитись, неначе я позбавлений такого права. Я посидів під деревами, закривши обличчя руками і шкодуючи, що повернувся. Коли я заходив до вілли, білий робот підійшов до мене:

— Вас просять до телефону, — конфіденціально повідомив він. — Далека лінія: Євразія.

Я поспішив слідом за ним. Телефон був у холі, і під час розмови я бачив сад крізь скляні двері.

— Халь? — пролунав далекий, але чіткий голос. — Це Олаф.

— Олаф… Олаф!!! — радісно вигукнув я. — Хлопче, де ти?!

— У Нарвіку.

— Як справи? Що робиш? Ти одержав мого листа?

— Точно. Тому й знайшов тебе так швидко. Пауза.

— Що робиш?… — повторив я, здається, вже не так упевнено.

— А що я маю робити? Нічого не роблю. А ти?

— Ти був у Адапті?

— Був. Але тільки один день. Вирвався. Не міг, знаєш…

— Знаю. Слухай, Олафе… я найняв тут віллу. Приїжджай сюди!

Він відповів не відразу. А коли озвався, в голосі його звучало вагання.

— Та я б не проти… Я приїхав би, Халь, але знаєш, що нам говорили…

— Знаю. Але ж вони нам нічого не зроблять. Зрештою, ну їх к бісу. Приїжджай.

— Але, Халь, чи ти певен… Чи не буде…

— Що?

— Гірше.

— Звідки ти взяв, що мені погано? Я почув його короткий сміх, скоріше зітхання: так тихо він сміявся.

— Тоді нащо ж я тобі там потрібен? — запитав він.

— Олафе, слухай. Тут щось схоже на дачу, знаєш. Вілла, басейн, сад. Тільки… ти ж знаєш, як тепер усе, знаєш, як вони живуть, га?

— Трохи вже знаю.

Тон, яким це було сказано, був красномовніший від самих слів.

— Отже, слухай уважно. Приїжджай сюди. Але спершу дістань десь… боксерські рукавиці. Дві пари! Попрацюємо в спарінгу. Побачиш, як буде чудово!

— Чоловіче! Халь! Звідки ж я візьму тобі ці рукавиці? Адже цього нема вже багато років.

— Можна замовити. Щоб не дістати чотири паршиві рукавиці! Зробимо собі невеличкий ринг, потовчемося трохи. Удвох, Олафе! Сподіваюся, ти чув уже про бетризування, га?

— Авжеж. Сказав би тобі, що я про це думаю, але не хочу по телефону.

— Слухай. Приїжджай. Зробиш, як я сказав?

Він мовчав добру хвилину.

— Не знаю, чи не має якийсь сенс, Халь.

— Гаразд. Коли так, скажи мені, які в тебе плани. Якщо ти маєш якісь плани, то, звичайно, я не морочитиму тобі голови своїми вигадками.

— Аніякісіньких, — відповів він. — А ти?

— Я приїхав, ну, відпочити, повчитись, почитати, але це не якісь там плани, а таке собі… просто я нічого іншого не міг придумати.

— Олаф?…

— Схоже, що ми стартували однаково, — пробурмотів він. — Халь, кінець кінцем, це пусте. Адже я зможу повернутися в будь-який момент, коли виявиться…

— Та годі тобі, — кинув я нетерпляче. — Взагалі нема про що говорити. Пакуй манатки і виїжджай. Коли будеш?

— Можу навіть завтра вранці. Ти справді хочеш побоксувати?

— А ти ні?… Він засміявся.

— Хочу. І напевно з цієї самої причини, що й ти.

— Сказано — зроблено, — квапливо підсумував я. — Чекаю тебе.

Ми попрощалися.

Я пішов нагору.Серед речей, що лежали в окремому чемодані, я знайшов мотузок. Там був великий моток. Мотузок для рингу. Лише чотири стовпчики, гума або пружина, і матимемо ринг. Без судді. Він нам не буде потрібний.

Потім я сів за книжки. Але голова в мене була немов бетонна. Коли зі мною таке траплялося, я вгризався в текст, як короїд у скам’яніле дерево. Але сьогодні читання давалося мені важко, як ніколи. За дві години я переглянув двадцять книжок і на жодній не міг зосередитися більш як на п’ять хвилин. Навіть казки відкинув. Проте я вирішив не здаватися. Узяв те, що вважав найважчим — монографію з аналізу метагенів, і накинувся на перші рівняння.

Математика, однак, діяла на мене благотворно, бо за годину я раптом зрозумів, про що йдеться, і мало не розкрив рота від подиву перед цим Ферре — як міг він таке зробити, адже навіть тепер, йдучи вже проторованим шляхом, я часом не усвідомлював, як це відбувається; а він же мусив усе це взяти «з ходу».

Я віддав би усі зірки, щоб хоч протягом місяця мати приблизно таку голову, як у нього.

Сигнал проспівав запрошення на вечерю, і я з прикрим почуттям згадав, що я тут уже не сам. З секунду міркував, чи не повечеряти в своїй кімнаті. Мені стало соромно самого себе. Жбурнув під ліжко той жахливий костюм, що робив мене схожим на мавпу, накачану повітрям, одягнув свій безцінний старий просторий светр і спустився в їдальню. Вони вже були за столом. Обмін привітаннями — і мовчанка. Та й вони, власне, не розмовляли. Слова не були їм потрібні. Посмішка, рух голови, промовистий погляд. І поволі в моїй душі почала наростати холодна хвиля, я відчував, як сверблять мені руки: схопити, стиснути, розчавити! «Чому я такий дикий? — думав я з розпачем. — Чому замість того, щоб міркувати про книжку Ферре, про проблеми, розроблені Старком, замість дбати про свої справи я мушу стискати щелепи, щоб не втупитися в дівчину, як вовк?»

Але це було ще нічого. По-справжньому я злякався лише тоді, коли нагорі зачинив за собою двері кімнати. В Адапті сказали, що я цілком нормальний. Доктор Жюффон повторив те ж саме. Але чи могла нормальна людина відчувати те, що відчував я в цю мить? Звідки це в мені взялося? Я був не дійовою особою, а лише свідком. Відбувалося щось невідворотне, як рух планети, майже непідлегле контролю. Я підійшов до вікна, глянув у темний сад і зрозумів, що це відчуття з’явилося в мене під час обіду, з першої ж хвилини. Саме тому я і поїхав до міста, саме тому забув про голоси в темряві.

Я був готовий на все. Заради цієї дівчини. Я не розумів, як це сталося, чому так сталося. Не знав, чи це кохання, чи божевілля. Мені було байдуже. Я знав лише те, що для мене вже ніщо не мало значення. І я боровся з цим, стоячи біля відчиненого вікна, притиснувшись чолом до холодної фрамуги й відчуваючи страх перед самим собою.

«Я мушу щось зробити, — говорив я собі. — Мушу щось зробити. Це минеться. Вона не може мене хвилювати. Я її не знаю. Вона навіть не така вже й гарна. Адже я нічого не зроблю. Не зроблю, — благав я себе, — не зроблю жодної… О небо!»

Я увімкнув світло. Олаф. Олаф мене врятує. Розповім йому все. Він мене забере. Поїдемо кудись. Я зроблю, що він скаже, все. Він зрозуміє. Він буде тут уже завтра. Як добре. Я ходив по кімнаті. Відчував кожен м’яз: не тіло, а клубок звірят; вони напружувалися, боролися одне з одним. Я кинувся на ліжко, затиснув зубами край ковдри і скрикнув; крик був не схожий на схлипування — сухий, огидний. Не хотів я, не хотів нікого скривдити і водночас знав, що мені нема за що собі дорікати, що не допоможе мені ні Олаф, ні хто інший.

Я підвівся. За десять років я навчився вирішувати все моментально. Мені доводилося вирішувати питання життя і смерті — свого й інших. У такі хвилини мене проймав холод, мозок мій ставав немовби апаратом, створеним для того, щоб підрахувати «за» і «проти», все зважити і розв’язати одразу й остаточно. Навіть Джімма, який не любив мене, визнавав мою безсторонність. Зараз, коли б і хотів, я не міг діяти інакше, ніж тоді, за крайніх обставин; тепер теж настав такий момент. Я побачив у дзеркалі власне обличчя, світлі, майже білі очі, збільшені зіниці; дивився з ненавистю, а потім відвернувся, я не міг навіть думати про те, щоб лягти в ліжко. Звідти, де стояв, я перекинув ноги через підвіконня. До землі було чотири метри. Я стрибнув, безшумно торкнувся ногами землі і тихо побіг у бік басейну. Обминув його. Вибіг на дорогу. Шосе вело в узгір’я, звиваючись серед них фосфоруючою змійкою, вужем, аж поки не обривалося в темряві світлою рискою. Я біг чимраз швидше, щоб знесилити своє серце, — воно билося розмірене й потужно; мчав, може, з годину, поки не побачив попереду вогнів якихось будинків. Я повернув назад. Був уже втомлений, але саме тому не зменшував темпу. «Так тобі! так! так!» — говорив я собі й біг далі, біг, аж поки не наскочив на подвійний ряд живоплоту — то був сад вілли.

• Предыдущая
• 31/53
• Следующая