Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 32

• Предыдущая
• 32/53
• Следующая

Захеканий, я зупинився перед басейном, присів на бетонний край, схилив голову і побачив зірки. Я не хотів їх бачити. Вони були мені непотрібні. Я був божевільний, скажений, коли боровся за право брати участь в експедиції, коли давав робити з себе в гравіроторах мішок з кров’ю. Нащо мені це було потрібно? Чому я не знав, що треба бути звичайною, звичайнісінькою людиною, що інакше не можна, не варто жити?

Я почув кроки. Вони пройшли повз мене. Він обіймав її плечі, вони міцно притиснулись одне до одного. Він нахилився. Тіні їхніх голів злилися.

Я підвівся. Він цілував її. Вона гладила його волосся. Я бачив білі смуги її рук. Сором, ще не знайомий мені, мов гостре лезо, прошив мене наскрізь. Я, зоряний мандрівник, товариш Ардсра, повернувшись на Землю, стояв у саду и думав лише про те, щоб відняти дівчину в якогось чоловіка, не знаючи ні його, ні її, — тварюка, справжня тварюка з зірок, навіть гірше, гірше…

Я не міг дивитися. І дивився. Нарешті вони, не поспішаючи, відійшли, обнявшись, а я, оббігши басейн, помчав уперед. Раптом перед моїми очима виріс великий чорний силует, і майже водночас я вдарився об щось руками. Це був автомобіль. Навпомацки я знайшов дверцята. Коли відчинив їх, спалахнула лампочка.

Тепер я робив усе поспіхом, але цілеспрямовано, зосереджено, неначе мав кудись їхати, наче мусив…

Мотор озвався. Я повернув руль, включив фари і виїхав на шосе. Руки мої злегка тремтіли, і я міцніше стиснув руль. Раптом я згадав про чорну скриньку, різко загальмував, аж машину винесло на край шосе, вискочив, підняв капот і почав гарячкове шукати її. Мотор виглядав не так, як ті, з якими я колись мав справу, і я не знав, де її шукати. Може, аж там, спереду. Проводи. Чавунний блок. Футляр. Щось незнайоме, прямокутне — так, вона. Інструмент. Я працював швидко, але уважно і тому майже не подряпався. Нарешті я обома руками видер цей важкий, наче литий, чорний куб і жбурнув його в придорожні зарості. Я був вільний. Грюкнув дверцятами, рушив. Засвистів вітер. Швидкість зростала. Рівно гув мотор, глухо шурхотіли шини. Поворот. Я, не гальмуючи, обрізав його зліва. Другий, крутіший. Надсадно заскрипіли колеса; я відчував, як страшна сила притискає мене разом з машиною до зовнішнього боку дуги. Але мені було замало. Ще поворот. В Аппреноусі були спеціальні автомашини для пілотів. Ми робили на них карколомні трюки, щоб виробити швидку реакцію. Це дуже корисні вправи. Для чуття рівновагії — також. Наприклад, на повороті нахилити машину на праві колеса і їхати так якийсь час. Колись я це вмів. І зробив зараз, на безлюдному шосе, врізаючись п пробиту фарами темряву. Не тому, що хотів загинути. Просто мені все було байдуже. Якщо я нещадний до інших, то мушу бути таким і до себе. Я зробив поворот, підняв машину так, що вона хвилину йшла на двох колесах, які несамовито вищали, і знову кинув у протилежний бік; сильно вдарився кузовом об щось темне — може, дерево? Нічого вже не було, лише виття мотора, що наростало разом із швидкістю, і бліді відбитки шкали приладів у склі, і сичання вітру, на мить я побачив навпроти глідер, який намагався обминути мене, з’їхавши на самісінький край шосе, і злегка повернув кермо. Важка машина закрутилась як джміль, почувся глухий брязкіт, скреготіння понівеченої бляхи і — темрява й тиша.

…Я глибоко вдихнув повітря. Я був неушкоджений, навіть не ударився. Спробував запалити фари. Марно. Підфарники. Один засвітився. Я запустив мотор. Машина, важко хрипучи, вилізла на шосе. Одначе це б.ула добра машина, якщо слухалась мене після всього того, що я з нею виробляв. Назад я їхав повільніше. Але коли я побачив поворот, нога сама натиснула на педаль, і знову я видавлював з мотора все, що він міг дати, аж шини вищали. Загальмував я перед самим живоплотом. Потім повів машину в зарості. Продершись крізь кущі, вона наїхала на якийсь пень і стала. Я не хотів, щоб бачили, що я з нею зробив, а тому накидав на неї гілок; перед був добре-таки побитий, а ззаду лише невелика вм’ятина від першого удару об стовп чи щось інше там, у темряві.

Потім я прислухався. Будинок стояв темний і мовчазний. Велика тиша ночі линула до зірок. Додому іти не хотілося. Я відійшов від розбитої машини, а коли трава, висока волога трава досягла мені колін, я впав у неї і лежав так, аж поки не заснув.

Збудив мене чийсь сміх. Я впізнав його. Я знав, хто це сміється, ще до того, як розплющив очі, й сон мій одразу зник. Я змок до нитки, все було вологе від роси — сонце стояло ще низько. На небі — мереживо білих хмаринок. А навпроти мене на маленькому чемодані сидів Олаф і сміявся. Ми підхопилися водночас. Рука в нього була така сама, як і в мене — велика й тверда.

— Коли ти приїхав?

— Тільки що.

— Ульдером?

— Так. Я теж так спав… дві перші ночі, розумієш?…

— Он як?…

Він уже не посміхався. Я теж. Наче щось стало між нами. Ми мовчки дивились один на одного — вивчали.

Він був високий, може, навіть на кілька сантиметрів вищий за мене, сухорлявий. Борода була зовсім ясна. Орлиний ніс і коротка верхня губа, яка охоче показувала зуби; його очі так само охоче сміялися (блідо-блакитні, вони в такі хвилини темнішали); тонкі губи ледь помітно кривилися, наче він усе сприймав скептично — може, саме це було причиною того, що ми зблизилися не відразу. Олаф був старший за мене на два роки; його найкращим другом був Ардер. Лише коли той загинув, ми подружили по-справжньому. І вже до кінця.

— Олафе… — сказав я. — Ти голодний, га? Ходім, з’їмо чогось.

— Стривай, — сказав він. — Що там таке? Я простежив за його поглядом.

— А це… нічого. Машина. Купив, знаєш, щоб пригадати…

— Була аварія?

— Так. Їхав уночі, ну й…

— У тебе була аварія? — повторив він.

— Атож. Але то дурниці. Зрештою, нічого не трапилось. Ходімо… Якщо ти не заперечуєш, я візьму твій чемодан…

Він узяв його сам. Мовчки. Не дивився на мене. М’язи його щелеп ворухнулися.

«Відчув щось, — подумав я. — Не знає, яка причина аварії, але здогадується».

Нагорі я сказав йому, щоб він вибрав собі з чотирьох вільних кімнат яку схоче. Він вибрав ту, з якої відкривався гірський краєвид.

— Чому ти сам її не взяв? А, знаю, — посміхнувся він, — оце золото, правда?

— Так.

Він торкнувся рукою стіни.

— Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?

— Будь спокійний, — я посміхнувся й собі. — Це справжня стіна.

Я подзвонив, щоб подали сніданок. Хотів поснідати з ним сам на сам. Білий робот приніс каву. І ще тацю, повну всього: це був чудовий сніданок. Ми їли мовчки. Я з задоволенням дивився, як він жує, — аж ворушилося пасмо волосся над вухом. Потім Олаф спитав:

— Ти ще палиш?…

— Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?

— Дай.

Ми закурили.

— Як нам бути? Відкриємо карти? — спитав він по довгій паузі.

— Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?

— Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.

— Скажи одне: що найгірше?

— Жінки. Знову помовчали.

— Так це тому? — спитав він.

— Так. Побачиш за обідом. Вілла здана в оренду навпіл — мені і їм.

— Їм?

— Це молоде подружжя.

Знову ворухнулися м’язи щелеп.

— Це гірше, — сказав він.

— Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але… вже коли розмовляли… Без жодного приводу, без ніяких… ні, ні. Зовсім ні.

— Цікаво, — сказав він.

— UI,o цікаво?

— Я так само.

— То чому ж ти приїхав?

— Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?

— Тобі?

— Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.

— Чому.

— Ти або знаєш, або не розумієш.

— Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?

— Не знаю. Десять років без жінок. Пам’ятай про це.

— Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?

— Ще зважаєш, синку, — сказав він, — зважаєш…

— Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.

— Знаю.

Знову помовчали.

— Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? — запитав він.

• Предыдущая
• 32/53
• Следующая