Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 33

• Предыдущая
• 33/53
• Следующая

Я засміявся.

— Де ти дістав рукавиці?

— Не вгадаєш.

— Замовив?

— Де там. Украв.

— Ого!

— Їй-бо. З музею… Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?

— Тоді ходімо.

Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.

— Нам краще вийти на задній двір, — сказав я. — Там ніхто не побачить.

Ми зупинилися біля високих кущів. Прим’яли траву, хоч вона й так була досить низька.

— Буде слизько, — сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.

— То нічого. Буде важче.

Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав’язати, а викликати робота я не хотів. Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле. Я сказав:

— Ти ще не загорів.

— Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.

— Гонг.

Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався. Йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п’ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.

— Так не піде, — сказав він.

— Що не піде?

— Кинь, Халь. Або справжній бокс або ніякого.

— Гаразд, — сказав я, вишкіривши зуби, — бокс!

Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу — він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм’як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись. Його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований — вона була у вікні першого поверху; обличчя Зіліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Зід сильного удару я впав на коліна.

— Пробач! — почув я вигук Олафа.

— Нема за що… то був добрий… — пробурмотів я, підводячись.

Вікно було вже зачинене. Ми боксували ще, може, півхвилини, коли раптом Олаф відскочив назад.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Неправда.

— Гаразд. Мені розхотілося. Ти не сердитимешся?

— Чого там. Ми й так перебрали міру, як на перший раз. Ходімо.

Ми пішли до басейну. Олаф стрибав краще за мене. Просто чудово. Я спробував зробити сальто назад гвинтом, як він, але тільки боляче вдарився попереком об воду. Сидячи на краю басейну, я поливав водою шкіру, що палала вогнем. Олаф сміявся.

— Ти не в формі.

— Та ні. Я ніколи не вмів добре робити гвинти. Такі, як ти!

— Цього не можна розучитися. Сьогодні я вперше. Аж відтоді.

— Справді?!

— Так. Це чудово.

Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.

— Де… вони? — спитав він після довгої паузи.

— Не знаю. Напевне, в себе. їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.

Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.

— Так, це через те, — сказав я.

— Вони нас бачили?

— Вона.

— Злякалася… — пробурмотів він. — Га?

Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.

— Халь!

— Що?

— Вони вже майже не літають, знаєш?

— Знаю.

— Знаєш чому?

— Запевняють, що це ні до чого…

Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.

Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.

— Ти читав Шеплі?

— Ні. Якого Шеплі?

— Ні? Я думав, що ти прочитав усе… То астроном, жив у двадцятому столітті. Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.

— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.

— Тобто як?

— Так. Здається, я знаю, що сталося.

— Що?

— Бетризація. Це мене вразило.

— Гадаєш?!

Він розплющив очі.

— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…

— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…

— Значить, ти не знаєш?

— Що?

— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.

— Не може бути!

— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.

— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?

— Не знаю… Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації… на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.

— Чого?

— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.

— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем…

— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його й самого вб’ють, чи не так? Я мовчав.

— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.

— Жінки?

— Не лише жінки. Всі. Слухай… Він раптом сів.

— Що?

— Тобі дали гіпнагог?

— Гіпна… той апарат для навчання під час сну? Так.

— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.

— Ні… а в чому річ?…

— Твоє щастя. Кинь його в басейн.

— А що? Що це таке? Ти користувався ним?

— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!

Я теж сів.

— А що там таке?

Він похмуро дивився на мене.

— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний. Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка, наприклад, — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.

— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.

— Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось — то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто призводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б’ються лише звірі, що…

— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір… Правда, вже немає диких звірів…

— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.

— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?

— Авжеж.

— Звідки ти знаєш?

— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?

— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?

— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…

— Ми?

— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.

Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.

— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…

— Перестань.

— З тобою вже щось.було?

— Так.

— Ти мене розумієш?

— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.

• Предыдущая
• 33/53
• Следующая