Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 47
- Предыдущая
- 47/69
- Следующая
— Жіноче єство тяжіє до розбещеності, — роздумливо прорікає Жура. — Так само, як і жіноча творчість…
— Ну, не погоджуюсь, Борисовичу. Жіноча література, як підказує досвід, утримує в собі преференції цнотливості навіть краще за чоловічу. А цей вірш, до речі, отримав почесну відзнаку одної з модерних літературних академій.
— Як казав один механік: ані там, в ставкє Гітлєра, все малахольпиє… А мій досвід мені підказує: всі жінки — курви…
— Маю з собою текст нової повісті, — перериває мовчанку Корват. — Хочеш почитаю? Все одно ці шкрябучі тварюки нам спати не дадуть.
— Не дадуть… — погоджується Жура. — Ти цю повість постійно з собою тягаєш?
— Постійно. Маленька така письменницька шиза.
— Приймається. Теж про курвів?
— Про лицарів.
— Хто ж це читати буде? Ти б краще про курвів писав.
— Послухай спочатку.
— А про курвів в тебе нічого немає?
— Будеш слухати?
— Хіба маю вибір?
— Тоді не буду читати.
— Не ображайся, Аристиде Михайловичу. Вже й пожартувати не можна. Тонка, я бачу, у тебе письменницька натура!
— Анє…
— Читай.
— Не хочу.
— Я прошу.
Корват витягає стос листів а-четвертого формату, підсувається ближче до нічника і починає читати.
Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.
Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі гросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.
На пупці Всесвіту, на вершечку пагорба, подібного до врослого у землю велетенського кадуба, серед ранкової вегетативної сили, котра напинає деревами і травами вітрила збитошної змуленої життєвої послідовності, стояв 23 липня 1649 року старий китаєць Чунь.
Він був одягнений у теплий засмальцьований халат і оновлені гостроносі чоботи: на лівому була латка з видубленої шкіри рабина Тойва, на правому — із свіжої шкіри костянтинівського ксьондза Коцького. Повстяний капелюшок прикривав укладену спіраллю сиву косу і волосяну схованку з діамантом, поцупленим з вівтаря Барської Катедри.
Чунь дивився на північ, де перед мурами Збаража сходила чадом руїна козацького гуляй-города — великого п'ятиповерхового белюарду [38] , названого гетьманом Хмельницьким Reqiem'ом. За димовою завісою гострі очі степовика бачили земляний насип і дерев'яну закопчену вежку із штандартом подільського воєводи коронного хорунжого Конєцпольського.
Ближче до пагорба розкинувся строкатий ординський табір, захищений з фронту трьома лініями громіздких маж [39] . На сусідньому узвишші, оточені шкіряними наметами панцерних охоронців-джур, стояли великі кольорові юрти най-шляхетніших ватажків: біла — Великого хана Іслам Ґірея, зелена із золотом — шадхана Чингізида Амурата, червоно-біла, бунчужна — мурзи Тугай-бея, жовта — Карач-мурзи і срібно-чорна — тархана Ісмет-бея. В таборі палали багаття, верещали дівки, ржали коні, сварились перекупники, і сморід виходив з того табору разом з життями конаючих від ран татарських багатурів, у черговий раз відкинутих від контрескарпів упертої польської фортеці.
Китаєць Чунь несхвально похитав головою: така була багата країна, а тепер Небесний Володар Нефритового палацу невдоволений і карає страшними карами — бунтом рабів та ординською навалою — зарозумілих, непоштивих і заблуканих у неправдах місцевих князьків. Всюди одне й те саме. На всіх берегах Великого Степу.
Чунь нахилився і продовжив свою щоранкову справу — збирання корисних і сильних духом трав для Ісмет-бея, для гостей і жінок могутнього господаря срібно-чорної юрти та його шляхетних бранців, постраждалих у цій небаченій за лютістю і зрушеннями посполитих юрмищ війні. Досвітня зволожена герба сама тяглась до шерехатих рук травника; шляхетні трави повставали зустрічати Сонце і піднесли стеблини над сонним та ледачим рослинним непотребом. Ось він підрізав на висоті трьох пальців над ґрунтом Chelidonium majus, ластовине зілля або чистотіл — жовті субтильні хрестики квітів посеред сивуватої порості. Корінь чистотілу Чунь витягнув із землі окремо, проказавши перед тим, як корінь побачить Небо, молитву до володаря лікарських рослин Жовтого Шень-нуна. Потім попростував до лілуватих вінчиків золототисячника. Обережно кам'яним ножем навкіс перерізав стебло, славлячи упівголосу Вісім Безсмертних і, окремо та особливо, Лі Те-гуая, кульгавого і довгокосого батька хінських травників. З сумом згадав, що закінчуються запаси калганового настою, котрим зберігалось від отрут та несвіжого м'ясного духу дорогоцінне тіло тархана. Але де тут знайдеш калган…
Травник зітхнув (коротко-стимано, на хінський штиб) і завернув до табору. З-під найближчої мажі раптом виліз величезний заспаний козарлюга — з предовгим, заплетеним гарматним лонтом [40] , оселедцем і товстезним (з католицького паникадила знятим) срібним ланцюгом на волохатих грудях. Козак випростався, перехрестився на схід Сонця і привітав китайця запитанням:
— Все нишпориш, ханська формозо?
Замість травника йому відповів недорізаний алектор [41] з фортечного муру Збаража. Малий Чунь оббіг велетня, а той, обернувшись в бік табору, побачив, як до намету Великого хана суне юрба, протискуючись крізь поставлені сторчма тулумбаси, юрти, загони для ясирних й худоби:
— Га! Диви! Гетьман! — здивувався лицар, забув про китайця і почав чухати груди під ланцюгом.
Хмельницький ішов пішки, у крислатому шведському капелюсі і блискучому панцирі, випереджаючи на три кроки Пушкаря, Зорку та довготелесого Ганжу. Охоронці з відбірної сотні Пушкаревого полку розкидували перед ним войлоки сплячих ординців і розганяли худобу з гетьманового шляху. Обличчя полковників, тверезі та злі, здавались мертвотно-зеленкуватими у рефлексах ранкового світла.
- Предыдущая
- 47/69
- Следующая
