Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 180

• Предыдущая
• 180/181
• Следующая

Папа Лев Х намагався домовитися з російським урядом про церковну унію і спільну боротьбу з турками. Хоч йому це не вдалося, папа Климент VII продовжує політику перетягування Москви на свій бік. Відомий з тих часів великий лист астронома й теолога Альберта Піттіуса, що писав під псевдонімом Кампензе, — це фактично перша політична брошура про Московську державу. Цікавість до Московії була така велика, що на замовлення архієпископа Казенського італієць Паоло Джовіо робить опис Московської землі зі слів Дмитрія Герасимова, посла Василія III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI століття — це наростання зацікавленості католицького світу своїм імовірнимспільником у боротьбі проти поганих, про що свідчать досить відомі посольства в Москву Сигізмунда Герберштейна, а також його славетні «Записки про Московські справи», так само, як «Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського (Краків, 1517, 1521).

Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили, яка могла б виступити проти султана, Роксолана, що прекрасно знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд па далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? Таємний посол турецької султанші міг бути саме потрібним поштовхом для спорядження експедиції Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї ніякого вірогідного пояснення. Історики й не пробували знайти це пояснення, бо їм бракувало документів. Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології.

Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце і під час роботи над першою книгою Я не можу сказати, що написав занадто багато, історичних романів, зате можу з усією відповідальністю стверджувати, що списав уже досить багато паперу на ці книжки.

І що ж?

Головне в літературі — написати. Але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригнутися. Бо коли немає отого здригання людського серця, немає й літератури, хоч що б там хто казав. Час можна приголомшити на якусь коротку мить, але підкорити, примусити схилятися перед фальшивими цінностями — ніколи не вдавалося і не вдасться нік «Роксолани». Втішання історією? Якби ж то! В написаній п’ять років тому «Євпраксії» я згадував книжку вбитого напівписьменним варварським монархом Теодоріхом католицького філософа Боеція «Соnsolatio рhilosophіае» («Втішання філософією»). В першій книзі своєї праці Боецій писав: «Якої ж свободи ми могли ще сподіватися? О, якби хоч яка-небудь була можлива!» Я відчував дедалі виразніше, що «Роксолана», коли й лишає мені якусь свободу, то хіба що свободу для сумнівів і зневіри.

І ось я в Стамбулі і стою коло південної, поверненої до Мекки, стіни найбільшої стамбульської мечеті Сулейманіє перед гробницею-тюрбе жінки з України. Роксолана, Хуррем, Хасекі— все це її імена, під якими вона знана світові. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем. У Стамбулі велика міська дільниця носить ім’я Хасекі, на тій дільниці — збудована Роксоланою мечеть, притулок для убогих, лікарня — все це на місці Аврет-базару, на якому колись продавали людей у рабство. А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею, — теж кам’яна і теж восьмигранна усипальниця його жони Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі.

Чотириста років стоїть ця гробниця. Всередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю гак само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін.

Де ті смарагди? Надто багато тяжких часів було за ці чотириста років, щоб збереглися безцінні коштовності. Але гробниці стоять. І біля узголів’я Роксоланиного кам’яного саркофага лежить на потемнілій від часу дерев’яній підставці ветхий коран. Понад триста років читав тут ходжа священну книгу мусульман. У ній можна знайти чимало гірких слів про людське життя. «І коли похована живою буде спитана: за який гріх вона вбита?» На жаль, таких слів тут ніколи не читали, а тільки ті, де аллах великий і всемогутній і де він грозиться простій людині, де невтомно закликає: «Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях!»

І ось там, стоячи коло Роксоланиної гробниці, автор чомусь подумав, що ця жінка мав помогти йому в його намірах, хоч би які зухвалі (або й безнадійні!) вони не були.

Взагалі коли починаєш писати роман (надто ж історичний), створюється враження, ніби все тобі йде до рук, з’являється безліч людей, що готові прийти на поміч, несподівано виходять з друку потрібні тобі книжки, хоч досі вони могли лежати десь цілі віки, археології викопують те, про що ніхто й не мріяв, теоретики висувають теорії, без яких твій роман був би неможливий. Чим це все пояснити? Містика, неприродність? Може, це те, що звуть осяянням? Ти відчув ту мить, коли можна братися за те чи інше, і тоді як винагорода за сміливість — злива несподіваних дарунків.

Ти син часів своїх і маєш відчувати їхній голос, їхній поклик.

Можна було б назвати безліч людей, які прийшли авторові на допомогу в його роботі над цим романом, чи то даючи поради, чи надсилаючи рідкісні книги, чи роблячи виписки з архівів і навіть таких славетних книгосховищ, як єреванський Матенадаран. Можна б перелічити праці великих наших тюркологів Кримського й Гордлевського, австрійського орієнталіста Хаммера і югославського Самарджича. Можна б описати мандри авторові в усі ті землі, про які йдеться в книжці. Можна б просто укласти список джерел, як це водиться в учених публікаціях.

Але ж література — не наука і автор — не дисертант.

«Роксолана» — це тільки роман. Автор зробив усе, що міг. Тепер настала черга для читача. Може, йому буде часом тяжко над сторінками цієї книжки. Авторові теж було нелегко. Історією не завжди можна втішатися — в неї треба ще й учитися.

–––––––––––—

Примітки:

[1] Кадрига — галера.

[2] Миср — давня назва Єгипту.

[3] Джамія — велика (соборна) мечеть.

[4] Аспра — грошова одиниця.

[5] Улем — мусульманський вчений.

[6] Бастурма — шашлик з яловичини.

[7] Хамам — лазня.

[8] Хафіз — чоловік, який знає напам’ять коран.

[9] Уртак — купець.

[10] Бейефенді — вельмишановний (звертання)

[11] Чарчаф — жіноче запинало для обличчя.

[12] Лут — міра

[13] Чи робила ти, як інші жінки, для вдоволення своєї хтивості…

[14] Бак — дивись.

[15] Чухраї йаджеми — придворні пажі.

[16] Баб-ус-сааде — Брама блаженства в султанському палаці. Так називано також султанський гарем.

[17] Кадій, каді — мусульманський суддя.

[18] Абу Ханіф, Малікі, Несай — найвідоміші авторитети в галузі мусульманського права — шаріату.

[19] Суфій — вчений. Послідовник однієї з мусульманських сект.

[20] Бейт — двовірш.

[21] Чауш — нижчий чин в армії, а також слуга, що виконує різні доручення.

[22] «Тасаввурат» — «Метафізика» Арістотеля в мусульманській обробці.

[23] Тогра — печать, в якій зашифровано ім’я султана і його титул.

[24] Санджак — область.

[25] Диван — тут збірка віршів.

[26] Сераскер — головнокомандуючий.

[27] Райя — феодально-залежне сільське населення в Турецькій імперії.

[28] Невбет — щоденне биття в барабани на знак торжества незалежності. Тут іронія: сова кричить невбет — знак втрати незалежності

[29] Пердедар — той, що відсуває запону, щоб впустити до палацу відвідувачів. Павук-пердедар — так само іронія.

[30] Міхраб — частина мечеті типу вівтаря в християнських храмах.

[31] Девшірме — так званий «податок крові», який Османи збирали в підкорених християнських країнах. Маленьких хлопчиків силоміць забирали в батьків, везли в Стамбул, де віддавали в школи аджемів, які готували майбутніх яничарів.

[32] Кизилбашами звано тоді персів.

• Предыдущая
• 180/181
• Следующая