Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 79

• Предыдущая
• 79/150
• Следующая

Ось це, значить, і є головне виправдання його життю? І його власним порожнім рукам — за його шкалою, вони в нього кращі, ніж у тих, хто їв тоді краще за нього, і він хоче, щоб це було визнано? А непоганий, мабуть, із нього викладач — затягує. Настільки затягує, що я тверезію до рівня отої третьої чарки: думка думку доганяє…

І сиджу я навпроти нього, на яких чверть віку за нього молодша, з моїми власними чистими руками, як у Понтія Пілата, — і чую, як блузка прилипає мені до лопаток, і сморід власних підпахов теж чую цілком виразно, це не галюцинація: я теж починаю пітніти, як і він, дзеркальним йому, через стіл, відбитком починаю точити з усіх пор вологу — це в нього, значить, теж — від жалю, шибає в голову осяяння, що здається мені в цю мить надзвичайно глибокодумним: що від такого багаторічного жалю можна плакати, а можна й пітніти, — це вже в кого як виходить… Сиджу, дивлюся на нього — і бачу своє майбутнє. Себе — через яких чверть віку, коли мені також нічого іншого не зостанеться, як переконувати підрослих на той час (кого вдасться зловити за полу!), що я краща за моїх колеґ — бо колись давно не схотіла бруднити рук і зникла з екрана. Більше нічого в мене на тих чистих руках не буде, коли підрослі спитають: а хто ви, власне, така, тьотю, що зробили-сьте?.. Нічого вагомішого, так само, як і в нього.

Це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом (і огидою до власного непогамовного запаху), — по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються… Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш. Я задихаюсь, мене зараз знудить. Адька, щось завваживши чи відчувши (мій запах?), накриває мені руку своєю заспокійливою долонею, — дякую, Адюсь, так, розумію, нам час іти, але я вже мушу дослухати. Все. До кінця.

— Отож Матусевич, — просторікує наш професор (на нього мій запах вочевидь не діє!), — мав тоді цілком реальні шанси змінити своє становище, і Нінель над цим дуж-же енергійно працювала! Сама пороги оббивала, щоб його на премію висунули… А чому б і ні, по лінії КҐБ він був практично чистий, — (а це, цікаво, звідки йому відомо?..), — ну там, дрібнички, те-се, колишні дисидентські знайомства, то в кого їх не було… Головне було їх не підтримувати — так тут у Матусевича досвід був нівроку! Він же, як одружився, то й з ріднею своєю зв'язки обірвав, боявся, щоб йому не пригадали, що його дядько був в УПА. Навіть до матері не їздив — це, до речі, теж Нінель наполягла, перестрахувалася дамочка…

— Чекайте, — я тверезію вже до рівня першої чарки. — Який дядько в УПА? Таж Матусевич був родом із Хмельниччини!

І таки з Хмельниччини, точно, — це туди Влада маленькою їздила до бабусі, до батькової матері на похорон, і там чула надгробне голосіння, яке їй на ввесь вік запам'яталося… І то й був її єдиний про ту бабусю спогад, бо живою вона її справді — не бачила, ніколи.

Лисий поблажливо наставляє на мене сяючі шкельця окулярів (зараз він схожий на Берію):

— А на Хмельниччині, по-вашому, що ж, не було УПА?

— А що, була? — жвавішає й Адька.

— Та де її не було! — сміється Лисий якось уже геть по-простацькому (краватка йому зсунулася набік). — Я от із Сум родом, і то пам'ятаю, як за німців моя мама партизанів переховувала! А потім, як прийшли наші, то мені, хлопчакові, наказано було за те мовчати, щоб ні пари з уст, бо виявилося, що партизани-то партизани, та не ті… Не радянські… А вже в Матусевича на Поділлі, то й зовсім була бандерівська сторона!.. Але того дядька йому мусили давно простити, та й Нінель же була при ньому, як ходяче свідоцтво лояльности — вона ж сама з привілейованих, із номенклатурної сім'ї, батько її за Сталіна ще був на партійній роботі… Так що план у неї був чіткий — випхати мужа нагору. А тут я, хе-хе, молодий правдоруб-ідеаліст, вискакую — і прямо заявляю, що соцреаліст із Матусевича ніякий і що дарма він себе нагинає на те, до чого йому душа не лежить…

— Це теж схоже на донос, ні?

Це зривається мені з язика, заки я встигаю його прикусити, — таки ще не протверезіла. Але тепер, у зненацька розчахнутій моїми словами паузі — бездонній, і таким самим бездонним поглядом дивиться на мене Лисий, якому враз перемкнуло мову, наче я йому зацідила хуком у щелепу, — в цій дзвенячій у вухах тиші, мовби цілу кнайпу теж перемкнуло, змінили освітлення й прибрали звук, — я нарешті тверезію остаточно, весь хміль куди й дівається. Хвилиночку. Хто це на мене недавно дивився таким самим поглядом? І чого він так злякався?..

Першим умикається Адька — добродушним смішком: йому в кайф, і він одверто мною милується, бо може собі це дозволити, — тим, яка я класна і яка в мене гарна швидкість реакцій. І, оскільки Адька є той, хто платить, Лисий реаґує на поданий сиґнал — знову, хоч і через силу, зі скрипом, як зламаного механізма, пускає в рух довколаротову мускулатуру: хе-хе-хе. Дама пожартувала. А я й не жартувала зовсім, аніскілечки. І вже й знаю, хто на мене так само дивився зовсім недавно — з таким самим страхом, із ненавистю загнаної в кут тварини, — шеф. Під час нашої останньої розмови, коли я так само випадково нагадала йому про закопаного на його сумлінні трупа. Та сама реакція, один в один, геть і вираз обличчя той самий. Ой, щось ти, дядьку, крутиш, щось недоговорюєш, — що ж ти приховуєш, га?..

— Хе-хе… Погано ви собі, дорогенька, уявляєте ті часи, — він вирішує відновити поблажливий тон, і йому це почасти вдається, лиш сухі іскорки з-за окулярів потріскують рештками короткого замикання. — Якраз мою статтю сприйняли як ковток свіжого повітря! Журнал тоді ще, по старій пам'яті, вільнодумствував, останній острівець такий лишався, то вже після Нінелиного доносу і їм кисень перекрили… Нінель, бачте, мислила дещо подібно до вас, хе-хе, — (ач, який мстивий: вернув мені шпильку!), — ну, вам простимо за незнанням предмета, але жіноча логіка, знаєте… Жінки завжди кидаються боронити своїх, у цьому вони — як євреї…

Він ще й антисеміт?

— Жінки різні бувають. І євреї, наскільки мені відомо, також.

Адька знову схвально гигикає — він уже змирився з тим, що так скоро, як гадалося, ми звідси не вийдемо, і, кивнувши офіціантові, щоб прибирав зі столу, витягає назад сховані, було, до кишені цигарки й закурює.

— Можна й мені? — несподівано просить Лисий. Досі він не курив. Значить, я його таки дістала. І, схоже, непомалу. Блін, Коломбо я чи ні?.. Час перебирати ініціативу в свої руки:

— Тобто, якщо я правильно зрозуміла, Ніна Устимівна вирішила, що Ваш виступ міг зашкодити кар'єрі її чоловіка, й завдала Вам випереджального удару?

Він мовчить — наче повторно перетравлює той удар.

— В спину, — каже по паузі, затягуючись із жадібністю старого курця, аж борлак йому напинається, — і я бачу, який він втомлений. Мокрий і втомлений. І старий. — Це був удар в спину. Вона, по суті, зламала мені життя, ваша, — перекривлює з їдким посміхом, — «Ніна Устимівна»… На відміну від неї, номенклатурного поріддя, в мене ж ніякої протекції не було. Мене й посадити могли запросто — і не по політичній статті, а по кримінальній. За яке-небудь тунеядство чи хуліганство, як садили всіх, хто гучного імени не мав, — робітників, студентів, усяку політичну голоту… І пес би не гавкнув. Ви хоч розумієте, що це було таке, — (голос йому наливається вже сценічним пафосом, враження, наче він сам себе накручує) — бути звільненим за політичним звинуваченням, за «ідейні помилки»? Ви собі уявляєте хоч приблизно, як міг вижити в Києві сімдесятих мистецтвознавець, якого ніде не беруть на роботу? Як прогодувати родину з малою дитиною?.. — (тут я могла б йому зауважити, що я й сама була такою дитиною, і що нашу родину, після того як батька вкинули в дурку, годувала мама, але не думаю, що це б його збило, — він, схоже, досі триває в переконанні, що він один такий зацілів на світі). — Що це значить — поневірятися по випадкових підробітках? Писати під чужими іменами рецензії за дванадцять рублів і вважати це удачею? — (щось подібне, не виключено, може невдовзі чекати й на мене, але краще я промовчу). — Дружина від мене пішла, не витримала, теж комфорту хотіла… Як сказано у Шекспіра, — він кривить рота, як на чергове «хе-хе», тільки цим разом безгучне, — о кволосте, тобі наймення — жінка…

• Предыдущая
• 79/150
• Следующая