Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 80
- Предыдущая
- 80/150
- Следующая
Шекспір, Брехт — теж якась своєрідна нувориська позолота, як на єврованнах, всі ці його цитати… Він не бреше — він тільки якось химерно фальшивить, ніби виконує свій монолог на розстроєному інструменті. А може, це отой гнівний пафос мені деренчить, заважає? Все-таки їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття на перед, не лишило нам нічого, що б могло звучати природно, без скреготу по денці… Як то кепкувала Влада з матері — «Ну сомм лез артіст, маман!..» Ніно Устимівно, ах, Ніно Устимівно…
— А ви кажете — випереджальний удар! Підлість це, дорогенька, звичайна людська підлість! Рефлекс людоїдки, яка відкушує голову кожному, хто їй трапиться на дорозі, й двигає далі не озирнувшись! — (Я мимоволі заплющуюсь під цим градом слів — так, ніби це Влада сидить на моєму місці й змушена їх вислухати). — І власного чоловіка вона так само схрупала й не помітила! Премії йому таки не дісталось, ні тоді, ні опісля, на самий верх не пустили його, — він знову зловтішно кривить рота, — знайшлися конкуренти, на яких Нінель уже обламала зуби, не безмежні були й її можливості… Але тавро на моїй біографії ця дама зуміла поставити на багато років. Один час я був просто викреслений із життя — в повній безвиході! Розумієте? Повній!..
— І тоді вас завербувало КҐБ…
Він так і залишається з незакритим, на вдихові, ротом: стоп-кадр. Нічого не можу з собою зробити — це в мене професійна звичка до ефектів: ніби справді живу всередині якогось детективного серіалу, де мушу одночасно дбати про драматургію, і щоразу, коли трюк спрацьовує, отримую маленьку виробничу втіху. Адька, моя аудиторія (вся, що мені зосталась!), і він же й мій боковий зір, мій режисерський голос із-за кадру, оператор потойбіч камери і візажист із пудреницею напоготові, як же швидко я передала йому всі повноваження своїх колишніх контролюючих інстанцій! — видає короткий горловий звук, що його при бажанні можна прирівняти до оплесків: розумничка, своїм чіпким математичним розумом він умить склав докупи всі частини рівняння, і якби навіть і лишався ще в кого з нас сумнів, чи я справді вгадала розв'язок, а чи навмання тицьнула крейдою мимо дошки, то досить глянути на Лисого, щоб усякий сумнів розвіявся: враження таке, наче на ньому враз висох увесь піт. Як при наглій зміні сезону: вдарив мороз, і все заклякло.
Вгадала я, вгадала. Дарма він так уже покладався на моє незнання предмета, — я все-таки сотні інтерв'ю зробила, з дуже різними людьми, і в голові маю свій персональний Ґуґль. Я навіть знаю, скільки їм платили, отаким штатним сявкам-стукачам, за їхні щомісячні письмові звіти про те, що їхні підопічні ляпали за чаркою, — шістдесят рублів. Гарна цифра, подвійна Юдина ставка, — не без дотепу ж хтось і придумав. Гроші, на які, від біди, можна було й прожити. От він і жив.
В одному він має рацію: я справді не можу собі уявити, як він жив. Як таскався роками, непрошений, у гості по чужих хатах, по ще не зметених тоді новою забудовою старокиївських дерев'яних фліґельках і горищах андеґраундних майстерень, де ловив свою дрібку позиченого тепла — сьорбав насипаний господинею борщ, пив коньяк — дешевий, вірменський, іншого тоді не було, — лаяв радянську владу, оглядав господареві роботи й виголошував над ними свої ненаписані рецензії, — либонь же й натхненно виголошував, сипав цитатами, відточував стиль, — і цілий час при тому пітнів: сочив із усіх пор мутну вологу, як недодавлений сир, під гнітом свого таємного доручення… А потім брів додому — й переробляв усе почуте на «сторі» для свого капітана. Не уявляю я такого життя. Ані як його можна було роками витримувати.
Не напише він нічого про той «маловідомий пласт нашої культури». Ніколи не напише, хай хоч як бадьориться перед Адькою. Я йому зараз могла б це сказати просто в живі очі, розгрішити його, щоб він більше не мучився, щоб раз і назавжди перестав пітніти під своїм незнятим тягарем: не напише тому, що один раз він усіх тих людей вже описав — у доносах. Зробив із того «сторі» — таку, якої від нього вимагали. І ця «сторі» залишилася з ним, замкнула йому пам'ять. Бо зі «сторі» завжди так буває, знаю з власного досвіду — людей, живих чи мертвих, пам'ятаєш потім не такими, якими їх знав, а такими, якими про них розповів. Байдуже, кому — телеглядачам з екрана, а чи каґебісту в кабінеті за зачиненими дверми: другої «сторі», щоб закреслила першу, новим текстом поверх старого, з того самого матеріалу вже не вийде, — матеріал «згорів». Згорів, перевівся, спікся на жужелицю, тільки й зоставивши по собі — гіркий смак обиди, вічне почуття обділености, скорбною рисою протравлений рот. Його «сторі» йому колись одняли, забрали. За його згоди, його ж таки руками, ніхто тепер не винен. Може, якби він не дав своєї згоди, він і справді б загинув, — гинули ж то якраз ті, хто її не давав… А ті, хто лишився жити, тепер не можуть нічого нам розказати, бо один раз уже розказали. І, на жаль, не нам.
Тепер вони мали б розказати нам іншу історію — історію віднятих «сторі». Історію своєї поразки, але ніхто того робити не хоче. Влада теж, напевно, ніколи не чула від матері про той епізод із Лисим — та й чи пам'ятає про нього сама Н. У.?.. Люди часто забувають зло, яке заподіяли іншим, але назавжди зберігають почуття неприязні до тих, кому його заподіяли, — причини вишукуються й підставляються в пазл уже потім, заднім числом. Влада могла чути вдома ім'я Лисого, вимовлене з глумливою ноткою, з поблажливим осміхом, як звичайно говорять про амбіційних невдах, і таким його і вважати. І чомусь мені за це кривдно — так, наче її обдурили, Владуську. Наче всі її обдурили, і дурили весь вік, із самого малечку, — і всі разом, спільними зусиллями, загнали в кювет.
Я втомилася. Боже мій, як же я за сьогодні втомилася, — невже оце тільки нині вранці я збиралася на зустріч до Вадима, повторювала подумки свій заготовлений прокурорський спіч про дівчаче шоу, вмисне добирала піджак і ґольф — ті самі, в яких була в нього на Тарасівській у день Владиної смерти, з розрахунком, що у Вадима спрацює на них павловський рефлекс, увімкнуться підсвідомі механізми вини й пам'яти, ідіотка, — ніби чоловіки взагалі помічають, у що вбрана жінка, якщо тільки не мають наміру з неї те скинути… Бр-р. Забагато мені того всього на один день — відчуття таке, наче сьогоднішній ранок був десь із тиждень тому. І хміль уже перейшов, звітривсь дощенту, і мені холодно, таким знайомим, мерзлякуватим дрижачком продирає поза плечі, — можливо, це починається застуда, грипозний сезон, а ще цей протяг від дверей…
І не треба на мене кричати, будь ласка, — я й так утомилася понад всяку міру і не здужаю більше реаґувати на жодні подразники, хіба би вже взяв ножа й розрізав мене навпіл, як циркову кобіту в ящику, тільки навряд чи я після того складуся докупи, — Адю, зроби що-небудь, ну чого він так кричить?..
А почервонів як густо, лелечко, — цілою лисиною, наче бутель із вишнівкою під шкірою йому розлився, не приведи Боже, ще його тут зараз шляк трафить, як Адька любить казати, по-нашому це буде інсульт… До свідомості мені дотираються тільки поодинчі фрази («Хто тут потерпілий? Що, може, через мене хтось потерпів? Ні, через мене ніхто не потерпів, шукайте скільки хочете, не знайдете такого!»), — в цілість його монолог мені вже не в'яжеться, дробиться, до того ж, він кричить, а крик я й по-притомному сприймаю погано, — кричить уже не баритоном, а фальцетом, з істеричними бабськими модуляціями, і теж якимись фальшивими, ніби заздалегідь завчив, що саме так треба кричати від обурення, коли тебе підозрюють у співпраці з КҐБ, а може, за роки подвійного життя він взагалі розучився говорити незавчено, просто забув, як це робиться — говорити що думаєш, не маючи в умі наперед заготовленого тексту?.. («Це мене викинули на вулицю, як собаку, і винувата в цьому ваша Нінель! Саме вона, і ніхто інший! І ви цього не заперечите!») Адька щось заспокійливо туркоче йому, як і цілий вечір туркотав, — тепер би вступити й мені, примирливо почовгати ніжкою, може, навіть перепроситися, сказати, що я нічого такого не мала на думці, і взагалі, хочу додому, — все, годі вже, годі всіх цих спогадів, роздирання виразок, вічного вкраїнського саможерства, — Адька плеще долонями по столу, ніби заганяє назад у стільницю всіх, понавикликуваних мною джинів, — все, пора на повітря, тут душно, погана вентиляція і смердить шкарпетками, — він бридливий, Адька, тільки ніякі це не шкарпетки, відсторонено, мов чужою головою, думаю я, — це сморід розкладених душ, я сьогодні цілий день їх до себе притягую, намотую їх на себе, як на котушку, — спершу Вадима, тепер ось цього, і якщо це й називається моїм журналістським розслідуванням, яке я сама собі завдала, то в гробу я бачила такі розслідування… І тут із мови Лисого прорізається вже не фальшивий, а незаперечно щирий звук: поспішно, захлинаючись, останнім клекочучим арґументом із закрученого крана — переможний викрик задавненої ненависти:
- Предыдущая
- 80/150
- Следующая
