Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 81

• Предыдущая
• 81/150
• Следующая

— Але Бог — є, є! По трупах ішла, трупи й одержала, — а що, думала, весь вік по її буде? Думала, весь вік, як сир у маслі, — то за чоловіком, а як чоловіка в гріб загнала, то дочку у великі художники випхати?.. Геніальна Влад очка, куди ж пак, — настругало тих своїх лубкових колажиків, як капусти, а Європі що, там давно пустеля, британці оно вже й премію Тернера за яке тільки ге не дають, а наші й вуха розвісили — ах, скажи ж ти, всесвітньовідома художниця, на гоночній машині їздить! От і доїздилася — хай одержує тепер матінка на старість, що заробила!..

Наступним звуком падає стілець. Це з-під мене, — а я, схопившись на ноги, височію над загидженим столом, як Ленін над трибуною в старому радянському фільмі, і вигукую, давлячись, у скельця беріївських окулярів щось малопритомне й на диво жалюгідне, щось, що починається з «та як ви смієте» чи чогось подібного, від чого самій хочеться негайно провалитися крізь землю, — і коли в зчиненій шамотні, в завірюсі з білими сорочками офіціантів та повернутих до мене рясними плямами чужих облич, виринає на ввесь свій монументальний зріст Адька, змахуючи руками, як дириґент над ямою оркестрантів, що перепилися й ріжуть какофонію, я, відступивши йому свою трибуну, найганебнішим чином рятуюся втечею — зашпортнувшись, боляче вдарившись по дорозі стегном об якийсь ріжок столу чи стільця, невидющо рвонувши з вішака кожушанку, — геть, у двері з їхнім розпачливим вереском завіс, у ївку, розмоклу олійну темінь із плаваючими в ній ліхтарями, по сходах, хекаючи й ослизаючись, під гупання власних чобіт, — і вже аж на хіднику, зупинившись, завважую в руці судомно затислу серветку: це ж коли я її вхопила, і навіщо, цікаво б знати, — збиралася жбурнути в обличчя Лисому, чи що?..

…Ніч, замети, опушені мрякою ліхтарі, хмари над Прорізною, що плинуть швидко-швидко, розмотуючись сувоями диму поверх синцюватої місячної підсвітки… В дитинстві тато з мамою катали мене ввечері на саночках — впрягались і бігли довгою зимовою вулицею, і якось на повороті я з саночок випала — і лишилась лежати в заметі, закутушканим недвижним згортком. За ту хвилину чи дві, поки батьки спохопились, цілий всесвіт обрушився на мене одну — як на астронавта, що вийшов у відкритий космос. Пам'ятаю небо вгорі — всіяну зорями чорноту — і неймовірну, вселенську тишу, якої ніколи більше потім не чула. Коли батьки вернулися, з галасом і сміхом, я вже знала, що насправді світ інший, ніж вони мене стараються переконати. Що людина в ньому самотня. І що плакати — а вони тоді дуже дивувалися, що я не плакала, — плакати під цим небом нема кому.

Не знаю, скільки часу минає тепер — теж хвилина чи дві, — поки за спиною озивається квапливе шурхотіння снігу під знайомими кроками, — човг-човг, густа пара віддиху, рідний дух прокуреного вовняного пальта, афтершейву, тепла, шкіри, — дому. Бряжчать ключі:

— Малятко ти моє, ну що ти, ану давай у машину мерщій, а то ще й застудишся…

І аж тепер — розвернувшись до нього, буцнувшись головою в розхристані груди, в рідний запах, прогрібаючись руками крізь м'яку тканину шарфа, крізь вилоги кашемірового пальта, втуляючись, зариваючись у нього цілого, як у землю закопуючись від артобстрілу, я нарешті даю волю всім сльозам нараз, мов за двадцять літ накопиченим — від того самого дня, коли плакала на грудях у Сергія, в першого чоловіка, перед яким розкрилась, — одним вибухом, немов із жахливим, тикнутим схлипом вибило з мене корка, і ридання, що цілий день були підпирали під горло, як гавкіт, вихопились назовні. Як псячий гавкіт.

Мамо, мамочко. Адю, Адюсю. Не відпускай мене.

— Ти вже спиш?..

— Умм…

— Ти якийсь інакший зі мною став, знаєш?

— Ммм?..

— І коли входиш… Всередині… Якось по-іншому… Я більше не жду розв'язки, розумієш? Просто, ти в мені, і все. Як уві сні. Або як дихання.

— Це добре чи зле?

— Дурненький ти мій… Добре, добре… Спи.

— Іди сюди.

— Що, знову?

— Ага. Знову, і завжди. Нащо ти взагалі цю сорочку вбрала?

— Послухай. А ти в це віриш? У те, що він сказав про Владину маму?

— Що вона на нього стукнула? Та схоже — а то чого б стільки років чужу жінку ненавидіти, як рідну…

— Ні, не це, а те, як він казав про Владиного батька — що вона його вбила? Ти віриш, що таке буває?

— В тебе ніжки й досі холодні, ах ти ж каченя мале… Давай їх сюди… Всяке в житті буває.

— Ти коли-небудь був із такою жінкою? Яка тебе вбиває, і ти це чуєш — з дня на день?

— Я вже забув. Усе забув, що було раніше. Інтерв'ю не в тему.

— Ну ти даєш, а в кого ж мені тепер про таке питати?..

— Смішне, я тебе хочу. Весь час. Уявляєш?

— Ні, ти послухай… Я ще вдень, коли від Вадима вийшла, про Владу думала те саме. Ну, що в неї не було з ним іншого виходу, з Вадимом. Знаєш, як у тунелі, де можна тільки вперед… Може, це взагалі так — у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. От же і в давнину до вдів недарма ставилися з підозрою… І до вдівців…

— Ммм…

— Ні, я серйозно… Той, хто вижив, того другого, так виходить, ну ніби як не втримав — відпустив… Віддав смерті, розумієш?

— Чшшш… Не думай про таке. Ми з тобою будемо жити довго й щасливо, і помремо в один день.

— Справді? Ти мені обіцяєш?

— Слово-мур. В разі чого, підірвемось одною гранатою.

— Чому ти це сказав? Про гранату?..

— Звідки я знаю. Я взагалі вже спав.

— Бідняточко!

— Ага. А ти мене розбуркала — і, замість зайнятися ділом, стала допитуватись, кого я вбив.

— Чудо ти моє. Поклади лапку от сюди, угу, так добре… Я знаю, що ти нікого не вбивав. Чесно.

— Чесно-чесно? Ти мені віриш?

— Вірю, Адюсь.

— Тоді спімо.

І нам буде снитися той самий сон. Той самий сон, моя маленька, — тільки дивитимемось ми його з різних кінців. Ти де, Адріяне? Я тебе не бачу… Я тут. Не бійся. Дай мені руку…

…Вночі гув вітер, і жалібно свистало в продухах, мов плакали гнані над землею сонми занапащених душ. Велетенські ялини над входом до криївки загрозливо метляли лапами навсібіч, загрібаючи повітря, — й Адріянові на мить було здалося, наче то десятки рук із тріском розсувають віття, проламуючись крізь ліс, і в завиванні вітру вчулися, далеким відгомоном, чужинські крики й валування псів. Але то був лиш вітер — «лем вітер», як мовляли прибулі з Закерзоння лемки: ті, проблукавши ціле літо спустілим тереном, серед спалених поляками сіл, де йно здичавілі коти вибігали назустріч людям, вірили, ніби повітря вміє берегти відлуналі голоси, — запевняли, що вітер нерідко приносив ураз із запахом згарища шум великої маси людей: плач дітей, рев худоби, диркотання моторів — всі неомильні звуки 24-годинної депортації, хоча в дійсності тому минав уже другий місяць. Адріян щоразу терпляче тлумачив їм на таке, що тривання звуку без носія є фізично річ неможлива, і навіть малював патиком на землі спектр загасаючих коливань, — одначе останньо й йому подібні звукові галюцинації траплялися дедалі частіше: стоншувались нерви, і це було зле, бо ж попереду манячила ще ціла непочата зима, як мур, через який не перескочиш — який можна долати тільки підкопом, повзком, терпляче скреслюючи в криївці з календаря день по дню… «Вдурію!» — подумав нагло, як зблиском, — і розсердився на цю думку, скочив на стовбур поваленої смереки, перевернувсь, обхопивши його знизу руками й ногами, безсоромно-радісно відчуваючи пробудження тіла з безруху кожним м'язом (чисте дітвацтво, пустощі, таже міг би перейти й верхом, замівши чатинням слід за собою!), — тіло ввімкнулось, умент пригадавши собі давнозабуті навики, поховану десь глибоко в ньому павучо-звинну чотирирукість альпініста, із якою колись, в іншому житті, долало гірські провалля в пластових походах, — це було те саме тіло, пружне й послушне, і вибухом правдивої втіхи було отак по-ведмедячи перекидати його низом по стовбуру, стараючись не порушити налиплої зверху мокрої снігової напушки, — вмить упрілий, загрітий ізсередини здоровим, як із печі, жаром, він доповз до місця, звідки мав скакати в незамерзаючий потік-«теплицю», знов осідлав стовбура верхи й переможно перевів дух, озираючи цілу, підсвічену потемки снігом лісову розпадину з потоком на дні…

• Предыдущая
• 81/150
• Следующая