Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 82
- Предыдущая
- 82/150
- Следующая
І щойно тут угледів, мов батогом по очах, те, чого вони боялися: сніг зрадив!.. Перший, нетривкий і облудний листопадовий сніг, іно перемінився вітер і дихнуло з полудня теплом, — не витримав, подався, і над місцем, де була їхня криївка, виразно виступила на білім відтала, як прохукане вічко в замерзлій шибі, темна земляна вікнина.
Навіть звідси, з віддалі, бачив, як рудіє на ній падолист. А шляк би то трафив.
Вітер їх «всипав», розконспірував. І мала дитина б пізнала, що в тому місці під землею сидять люди й вариться страва, — три години жевріє гасовий вогник, доки дійде каша… Ах, холера. Недобра тут була криївка, відразу йому не сподобалася: неглибоко копана, невигідна (земля сипалася зі стелі й раз у раз шаруділа, напружуючи й без того випружені нерви!), — й на п'ятеро душ таки фатально затісна. Але наразі не мали іншої ради, як засісти тут і вичікувати. А тепер він ішов до міста й покидав товаришів напризволяще — на ласку південного вітру. До обіда мало б відлигнути, зарябіти такою самою ополонковою чорнотою й по інших відкритих місцях, наново тим маскуючи місце їхнього сховку, — повітря (потягнув носом) було вогке, аби лишень вітер не змінився… Але не було ради — небавом світатиме. Мусив іти. По цьому самому мокрому снігу.
Випростав руку з рукава шинелі — й сквапливим рухом, як колись робила мама, коли він ішов уночі з дому, перехрестив зачаєний у передсвітанній недвижності берег із чорною плямою на білім.
І шубовснув у потік.
Чортів вітер! Проклятий вітер!.. Так декламувала їм Гельця — вона силу-силенну віршів знала напам'ять, а він уже позабував усе зайве, чого колись учився, і з дива не міг зійти, змушуючи її читати ще і ще, аби лиш далі тривати зі звуком її голосу, який у темряві, напханій, як міх лубом, духом четвірка звошивілих хлопів (і вона — Вона! — мусила дихати їхнім сопухом!), ллявся й шелестів, мов шовк, мав враження, наче світиться сріблом: то Тичина? направду? отой самий, що нині славить Сталіна й колгоспи?..
Сам він із гімназійних літ волів Ольжича, «Незнаному воякові» — це було про нього: його життя. Але Ольжича замордовано в німецькому кацеті, і зробив це, казали, не хто, як той самий Віллі Вірзінґ, якого він, Адріян, мав зліквідувати ще у Львові в сорок третьому: двічі брався, й оба рази щось ставало на заваді — ґестапівець був мов дідьком заклятий, гуцули про таких кажуть — має «того»… Звідтоді Ольжича Адріян у собі поховав, разом із почуттям вини за невиконане завдання: за жодні скарби світу не став би читати його вголос.
Навіть їй. Ні, особливо їй. Чортів вітер… Іти під таким вітром, правда, безпечніше: не чути по лісі кроків. Але ж то не тільки його кроків не чути, а й тамтих, наколи би йшли, також…
Колись він мав псевдо «Звір» — давно, ще за німців. Потім, коли за «Звірем» стало шукати емґебе, псевдо довелося змінити, але того старого, «Звіревого» чуття небезпеки, що берегло його крізь роки підпілля, він, Богу дякувати, не втратив, і тепер воно скавуліло в нім, як придавлене песеня: цей вітер ніс із собою запах облави.
Зрештою, думав, бредучи незамерзлою водою «теплиці» (метрів зо двісті ще мав так пройти для певности, чимдалі від криївки, щоб не здемаскувати їх випадковим слідом) і сам себе вспокоюючи, — зрештою, що ж тут дивувати: адже облава йшла по цілому району, вже другий тиждень, і через неї вони й мусили спинитися в лісі, в цій принагідній, «переходовій» криївці, не дійшовши до села, де готувалися зазимувати, — і тут їх і заскочив сніг… В селі виявився большевицький гарнізон, по всіх хатах ішли труси, кілька родин, сповістив зв'язковий, забрали серед ночі зараз по приході, і люди никали по дворах як тіні — вечорами ніхто не світив світла, іно в будинку сільради, колишній плебанії (панотця вивезли з родиною на Сибір ще минулої зими), засідали до світа краснопогонники зі «стрибками» та «для храбрості» кружляли відрами нагарбаний за дня самогон, — селяни швидко навчилися, що то для совєтів найперша валюта, і тепер його гнали мало не в кожній хаті, але від грабунків це людей однак не рятувало, бо, крім самогону, тамті змітали, як сарана, все, що трапиться під руку, — удові, в якої була нарихтована повстанська криївка, прошпигали щупами цілу комору й, не достукавшись, на щастя, до криївки, забрали одинокий, що був у хаті, скарб — хром на чоботи. Орда, казав зв'язковий із неприхованим презирством: літній уже чоловік, він партизанив давно й твердо тямив, що в усякім поряднім війську, як і в УПА, за мародерство належиться розстріл, — но, додавав, але бодай те добре, що хоч хатів цим разом не палять…
Не потребували вже палити, як то робили зразу по приході, коли трактували Західні Землі як ворожу територію — і вивозили на Сибір цілі села в чім стоялося, без суда мордували людей на місці, піднімали на баґнети, прив'язували до коней, розпорювали животи вагітним і ґвалтували дівчат перед очима матерів. Тепер Сталін той наказ відкликав, тепер це вже була територія, яку вони вважали своєю, — і вимагали послуху й континґенту: по сім центнерів від гектара землі, хоч би та земля була й неорна, по чотириста літрів молока від кожної корови в хліві, — як і німці перед ними, лише що німці не завдавали собі труда так безлично брехати — і, зганяючи жидів у ґетто, не запевняли їм найбільшого в світі щастя… В селі вже був колгосп — ще в серпні, на самі жнива, в найгарячішу пору наскочили гарнізонники, привезли з собою шмірака-українця десь зі східних областей, і той, розмахуючи наставленим автоматом, замкнув усіх мужчин в оборі, поставив довкруги цеп солдатів і заявив — оце доки не впишетеся до колгоспу, ні один живим не вийде! Виходити, з піднесеними догори руками, стали на третій день — як уже почали пити власну сечу. Так постав колгосп імени Молотова. Зібране збіжжя сконфіскували, оголосили, що видаватимуть назад тільки тим, хто працює на колгосп, по п'ятдесят грамів за так званий «трудодень», — чистий глум, казали люди, то би хіба світ мав си скінчити, таже й сто літ перед тим, за небіжки Австрії, такої панщини ніхто не робив!.. Але хліб таки вивезли, — хто з селян, надто бідніших, не потрапив сховати свого, тим станиця помагала з континґенту, призначеного на повстанців. Наскільки того могло стачити, Адріянові ще належало вияснити: за два дні мав дістати звіт од свого господарчого референта, тоді буде бачити картину по цілому терену. Гаразд іще, що навесні, коли в Галичину хмарою насунули голодні з Великої України й Бессарабії, наші розмаґазинували тут поблизу, за наказом Головнокомандувача, стратегічний запас іще в німців одбитого збіжжя, так що стало й на поміч голодним, і, казав зв'язковий, до нового врожаю буде, отож той колгосп іще не надто дався людям узнаки… Шмірак дістав усне застереження — його взяла на годинну гутірку кущова боївка СБ, коли їхав через ліс із дружиною. При тому трапилася неприємність: жінка перестрашилася на вид вигульклих із гущавини «бандьор» так, що зомліла, й муж потім висилав її на місяць до Львова на Кульпарків — коруватися од нервів. Сам він звідтоді занишк, бесіда подіяла: до людей зробився чемний, навіть про нинішню облаву станичного попередив, але в селі йому й далі не довіряли — ані йому, ані тій його нещасній жінці, що вернула зі Львова, казав зв'язковий, якась така прибита, мов зацькований крілик… Адріяна це трохи вдряпнуло, як завжди, коли чув про безвинно потерпілих жінок, — 1 тої ж миті впало в вічі, мов вуглем наведене, застигле кожним м'язом обличчя «Стодолі», аж, здавалось, навіч почув приховане стукотіння його думки, як заведеного бомбового механізму: чи та кобіта справді у Львові лікувалася, а чи переходила тимчасом у ґебе аґентурний вишкіл?.. Власне такі крілики часто ж і виявлялися найнебезпечнішими сексотами, — нагнаний у ґебе страх позбавляв їх розсудку й робив непередбачуваними. І «Стодоля» на тім знався. Це була його війна, чувся в ній досконало. Адріян міг хіба тішитися, що з СБ йому пощастило. І він і тішився, бо йому таки пощастило. Хіба ні?
…То був дивний стан, як уві сні, — цілі ці сім місяців, відколи після поранення вийшов зі шпитальки, він прожив як уві сні з розплющеними очима (тільки зрідка, в ті поодинокі хвилини, коли, як тепер, опинявся на самоті, бачив, мов зі сторони, їх усіх трьох нараз — себе, Гельцю й «Стодолю», якого Гельця звала Михасем, — ізнечулено, ніби під дією етеру перебуваючи, де думка не сягає на глибину живого болю, напівпритомно чудувався — як же таке могло статися, й чому мусило статися?..), — і в тому сні він і справді не раз тішився на свою Службу безпеки, на кожну вдалу акцію, яких їм, нівроку, випало немало, — це було гаряче літо, літо Року Божого сорок сьомого, коли супроти нашого руху об'єдналися спецслужби СРСР, Польщі й Чехословаччини, як один гігантський, на три країни розкинутий червоний спрут, — і ми це літо не змарнували, не сплямили чести й присяги… Їм зі «Стодолею» таки незле працювалося разом — як двом альпіністам у парі, де кожен зі шкури ладен вискочити, аби довести другому, що й він чогось вартий. Таке ніби повсякчасне взаємне підживлення, Що не дає піддатися втомі, ані ослабнути змислам. Навіть по триденному неспанню — як тоді, серед літа, коли вони мали умовлену зустріч і Адріян прийшов на неї, третю добу не спавши: відмикався вже на ходу, на щокілька секунд мов у темний колодязь западав, поки чутке тіло само продовжувало рух, — «Стодолині» люди теж були перемучені, сам «Стодоля» очі мав як у тих, одбитих нашими коло С. в'язнів: криваві, мов м'ясо в рані, зі світлими, коли кліпав, плямами повік на зчорнілому лиці, — іне «Стодоля» тоді, а він, Адріян, устиг завважити, як «Стодолин» охоронець забирається до чищення зброї, й сказав йому, мов крізь товщу води вже, — перевірте, друже, чи не маєте кулі в люфі. І добре сказав, бо, як виявилося, той якраз і мав. І Гельця була при тому, він запам'ятав її погляд. Був тоді щасливий — і не лише з того, що запобіг нещасливому випадкові (таких випадків уже не один числився на терені, а двоє повстанців і згинуло, так поранившись — при чищенні зброї, коли з перевтоми тратили пильність). А він не втратив, і Вона це бачила. І «Стодоля» бачив теж. Боже, як же він тоді виспався — як за ціле літо… А потім, наминаючи гарячу кулешу, оповідав їм, сп'янілий од напливу сил, як напередодні зі своєю боївкою був розклепав цілу сотню краснопогонників, — ті запрудили галявину в низині, гей отара на заріз, іно скорострілами з узлісся встигай на всі боки водити, і тут ми їх і накрили… Аж скупомовний «Стодоля» вголос пошкодував, що його там не було. Ні, таки вдало вони двоє до себе допасувалися, — ліпшого добору кадрів для справи не потрапили б вигадати і в Проводі, жодна людська голова не вдала б такого навмисне: як організаційний референт, мав часом охоту поплескати по плечу того, хто отак звів їх докупи, навіть якби то був сам дідько… І ще — десь на дні того багатомісячного сну-з-розплющеними-очима цілий час жевріла в ньому, мов незамерзаючий потічок-«теплиця», таємна гордість перед самим собою — за те, що не піддався був весною після поранення слабині, що поборов себе — і не попросив переведення на інший терен з особистих причин.
- Предыдущая
- 82/150
- Следующая
