Мати все - Дашвар Люко - Страница 43
- Предыдущая
- 43/72
- Следующая
— Олег?! — навіть зрадів.
— Я не сам. Із подружкою…
— Та хоч із двома! Проходь!
— А Ліда…
— Лежить. А ти думав, ми тебе надурили? Що захотіли зірватися кудись, тому…
— З Новим роком, Стасе! — поруч з Олегом стала Зоряна. Усміхалась привітно.
Стас розгубився.
— Зоряна?
— Ми з Олегом тільки пані Ліду привітаємо…
— То ви знайомі? — Стас очам не вірив.
— Що тебе дивує, друже? — знизав плечима Олег.
Обійняв Зоряну демонстративно ніжно.
— Ми на хвилинку, — заспішила Зоряна. — Нам ще треба встигнути…
Стас плентався слідом за Олегом і Зоряною до вітальні, все дивувався:
— Чекайте! А якого дідька ви не сказали… Ми хотіли вас… А ви… І давно?
Зоряна не відповіла. Похапцем до Ліди.
— Пані Лідо, ви температуру міряли? Я залишуся. Вам треба…
— Не треба, Зорянко, — так гірко видихнула Ліда, що Зоряна відсахнулася.
— Але ж ви…
— Іди, — пошепки попросила Ліда.
Зоряна закивала, поставила на підлогу біля дивана торт і шампанське. Пішла до Олега.
— Нам справді треба йти, Олеже…
Стас розходився. Сміявся, як дурний. Сіпав Олега. Ухопив за руку Зоряну.
— Ta що відбувається?! Ви з мене знущаєтеся?! Коли ви познайомилися? Я вам не вірю. Ви з нас жартуєте! Ви… Я хочу доказів!
— Та прошу! — Олег розсміявся, глянув Зоряні в очі й повільно простягнув до неї руку.
Зоряна знітилася. Застигла. Звела брови. Олег раптом шумно видихнув, подався до львів’янки, припав вустами до її шиї трохи нижче вушка. Вона вигнулася, намагалася повернути до нього голову, сказати щось ввічливе і водночас категорично жорстке. Та коли врешті це вдалося, її вуста натрапили на пуста Олега. І вітальня зникла. Зоряна не бачила збудженого, скаженого Стаса, що стрибав навколо них і улюлюкав, безпорадної ошелешеної Ліди, що привстала на лікті й зачудована — тільки вологі очі блищать захватом — дивилася на завжди стриману шляхетну колегу, не чула гучних пісень із телевізора й передчасних салютів, що гриміли за вікном. Дивний, несподіваний поцілунок ніс її в інші виміри, і Зоряна відчувала на вустах лише збудливий присмак крові. І точно знала: та кров не її, і не Олега, чиясь чужа, жертовна і чиста, ніби комусь цієї миті випало померти заради того, щоби вона могла цілувати цього іронічного, схожого на полярника незнайомого чоловіка.
Він відірвався від неї, знітився, розсміявся. Ухопив за руку, потяг до передпокою. Кричав на ходу:
— Все, все! З Новим роком! Одужуй, Лідо! Стасе! Дякую, чуваче! Я женюся! їй-богу, женюся!
— Навіть не думай, бовдуре! — крикнув Стас у вже зачинені двері.
Зоряна й Олег не чули. Бігли сходами вниз. З усіх дверей-квартир-вікон, з усіх усюд — бом-бом-бом!
— Новий рік! — розсміялася Зоряна.
Вибігли з під’їзду. Звідусіль — такі сподівання! Олег обхопив Зоряну, притис до себе:
— Встигну загадати бажання. Щоби ти завжди була поруч зі мною. І що для цього треба? А виходь за мене!
А по вітальні бігав збуджений Стас:
— Моє бажання… Я бажаю…
«Я так і не дізналася, хто в мене мав народитися — хлопчик чи дівчинка… — гірко видихнула Ліда й заплющила очі. — Ох і питань назбиралося за рік! Як мідяків у фонтані. Тільки говорити… Говорити нема про що!»
Тої ночі не тільки Олег із Зоряною вирішили одружитися. Куранти ще не встигли означити закінчення старого року, коли Платон запитав Іветту;
— Бажання вже можна загадувати?
— Саме час!
— Хочу, щоб Рая завжди була зі мною. Вона вже моя?
Нянька зойкнула, штовхонула Платона в бік.
— Та що ти таке кажеш, сорому в тебе нема!
Іветта недобре примружила очі, подивилась на няньку.
— З Новим роком, Ангеліночко!
— Та й вас, Іветто Андріївно, тільки…
Іветта поглядом примусила няньку замовкнути, обернулася до занімілої дівчини. На мить лише випустила найманку з поля зору, а та вже від страхів аж прилипла до спинки крісла. А все Ангеліна, хай би їй язик відсох.
— Раєчко… — Іветта демонстративно радісно всміхнулася дівчині. — Загадуй скоріше бажання, люба! От побачиш, воно обов’язково збудеться. Ти… про що мрієш?
— Мамо! Рая вже моя? — перебив матір Платон.
Іветта розправила крила і полетіла рятувати ситуацію. Ангеліна слухала й дивувалася: «Ох Іветта Андріївна! Ох актриса! А ручки… Ручки як красиво склала. Я б так нізащо не змогла. А словами крутить! Як циган сонцем. От кожне окреме слово — зрозуміло, а все гамузом — наче рій бджолиний: усе гуде, дзижчить, а яке увіп’ється й отруїть — не розібрати».
— Ти полюбив Раєчку, Платоне? Ти полюбив її з першого погляду і назавжди?! Яка приголомшлива правда! — вела соло Іветта. — Звичайно, я вірю в такі сильні й несподівані почуття… Я знаю твоє світле романтичне серце, але навіть я трохи збентежена, а Раєчка, певно, геть спантеличена. Так, Раєчко?
— Не знаю, — прошепотіла жертва.
— І я не знаю відповіді на твоє питання, Платоне. Не мені вирішувати. Раєчка повинна захотіти цього так само сильно, як і ти… Повинна полюбити тебе так само сильно, як її любиш ти.
Платон нахилив голову до плеча, проникливо подивився на дівчину.
— Ти любиш мене. Раю?
Рая затамувала подих і з острахом глянула на красиву пані.
— Якщо люди люблять одне одного, вони повинні одружитися, — обережно сказала Іветта. — І якщо ти, Платоне, справді бажаєш ніколи не розлучатися з Раєчкою… Ти повинен запропонувати їй руку і серце. Ось тоді ви таки ніколи не розлучитеся.
Дівчина не здивувалася. Здавалося, вона вже не розуміє ні слова з того, що кажуть цієї чарівної новорічної ночі у розкішній квартирі красивої пані. Страшенно хотілося в туалет і нудило. Босі ноги змерзли, а по спині бігла цівка холодного поту. Хитнулася. Тої ж миті підхопилася нянька, бризнула дівчині в обличчя холодною водою зі жменьки, за руку вхопила.
— Ходімо, дитино. Щось ти зблідла… Ходімо. Умиєшся. Полежиш трішечки. А й то! Скільки можна святкувати? Треба й перепочити…
Іветта стисла губи від наглої няньчиної самодіяльності, але дівчина справді здавалася ошелешеною, тому вона лише видушила схвильовану усмішку і сказала жертві надобраніч, побажала щасливих снів і здійснення найзаповітніших мрій.
— Я теж хочу спати, — сказав Платон. — Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися?
— Добраніч, синку. Поговорімо зранку, — якомога спокійніше відповіла Іветта.
Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко — пожежа! — подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко.
— Мамо… — шепотіла, мов божевільна. — Не можу більше! Дай мені сил!
Присіла біля столика — ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, ужене розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев’ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»…Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» — «Мама померла! — плаче Іветта. — Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала — і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!»
Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:
— Не буду, Марто. Царство небесне…
О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило — розслабляло думки — і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.
- Предыдущая
- 43/72
- Следующая
