Мати все - Дашвар Люко - Страница 44

• Предыдущая
• 44/72
• Следующая

Іветта озирнулася — нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом — й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.

Розділ 6

На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П’яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.

Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причетність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.

Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.

Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли — ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити — так і дух геть.

— Температуру зіб’ю! — сміялася власним дурним думкам. — До остаточного, повного нуля!

Рукою смик — кухоль додолу. Навколо п’яного Стаса — наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп’ялася на ноги й пішла до матері.

Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула — й очі на лоба.

— Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.

— Не помру, — прошепотіла Ліда. — Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.

— Ой, святі-грішні, — зітхнула нянька. — А ще лікарка!

— А де мама? Як Платон?

— Доброго ранку, — почула від дверей вітальні.

Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча — коса довга, очі насторожені, на зап’ястку смішна золота браслетка теліпається.

Ангеліна заметушилася.

— Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…

Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.

— Ти… звідки?! — прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.

— Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…

— Ти звідки?! — Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті.

— Із села, — прошепотіло дівча й уклякло.

Ліді — чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти:

— Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас — золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз…

Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки І легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з’явилася тремтяча від люті молода жінка, І варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? І її ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай — проп’є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема — мамка вб’є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила.

— От циганка клята… — прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані І к)селила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього!

Платон спав. У кріслі біля нього тремтіла Ліда. Очей від брата не відводила. За спиною бурмотіла Ангеліна.

— Чого ти, Лідусю, казишся? Наче не знала? Дівчину перелякала. Воно, бідне, мало не звалилося — так ти на неї визвірилася! А воно ж — хіба від гарного життя тут сльози ковтає?! Воно ж…

— Скільки їй років? — прошепотіла Ліда.

— Каже, шістнадцять, а насправді — хтозна. Чи мені перевіряти? Ти ото краще піди полежи у батьковому кабінеті, а я тобі травичку заварю…

— Ні, — прошепотіла. — Тут буду.

— От біда! Ще з тобою марудитися! — роздратувалася нянька. — Мало мені двох блаженних на шиї, ще й ти викаблучуєшся! Скоріше би мати з лікарні повернулася!

Ліда підхопилася й геть.

— Та що з тобою? — бігла нянька слідом. — Сиди вже, де сиділа! Слова їй не скажи.

Ліда мовчки вскочила в чобітки, шубу до душі та надвір. Прихистку не було. Хоч очі собі виїж — нема! Брести навмання, і ото поки рухаєшся — ще живий, а як зупинишся…

Ліда стала посеред безлюдного подільського провулку, бо на білосніжному тлі нелогічною плямою чорнів великий целофановий мішок: у такі зазвичай — чи наглих небіжчиків, чи сміття. У мішку вошкався чоловік, дмухав на закоцюрблені пальці.

— А… Мати Тереза! — узнав її. Та й Ліда не помилялася. Це ж йому вона щедрою рукою колись кинула сотню. Він — хоч капюшон на носі, лиця не видно.

— Ти… Як? Ще живий? — мало не розплакалася. Та не за бідахою. За собою.

— А сама! — пхикнув. — І що?.. Нічого не подаси? Новий рік, хай йому грець!

Ліда провела гарячою долонею по гарячому лобі. Озирнулася.

— Де би тут… зігрітися?

Чоловік кивнув — знає! — важко піднявся, обкрутив мішок навколо тулуба.

— Що? Дах загубила? — і не зрозуміти: про дім чи про голову.

Недовго човгали. На Межигірській чолов’яга пірнув у дворик, там до живих будинків тулилися дві покинуті двоповерхові будівлі, старі й обдерті, як сам волоцюжка. Чоловік повів Ліду за один із них, показав дірку в стіні.

— Тут усередині, на першому поверсі, є батарея гаряча. Певне, вона в одній системі з тими будинками, із яких людей не виселили. Тільки — нікому. Це моя таємниця.

— Добре…

— Гроші давай і чекай мене тут. Хавки принесу.

Ліда дістала з сумки гаманець, звідти двісті гривень. Безхатченко взяв гроші, підштовхнув Ліду до дірки в стіні.

— Тільки щурів від батареї віджени…

А як?! Щури обсіли батарею так щільно, що підлога в покинутому домі скидалася на вишуканий сіро-коричневий килим. Ліда притулилася до стіни і відчула нудоту. «Мамо, мамо! Стасе… Куди ж це ви мене загнали…»

Вона б ще довго розжовувала цю думку, та в покинутому домі раптом з’явився новий звук, Ліда озирнулася на нього і побачила кремезного, як боцман із радянських кінофільмів, широкогрудого рудого кота. Морда у шрамах, очі — мерзла лють. Жодного натяку на звичайну котячу граціозність. Кіт явно був тут не вперше, бо щури враз заметушилися, розірвали свій килим, забігали. Та не тікали. Кіт зупинився, ніби вирішував, із чого розпочати — поїсти чи погрітися.

— Киш… — слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув.

Пригнувся, — пузо до землі, — пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися.

— Тікайте… — чогось схлипнула Ліда.

Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить — перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, — топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить — жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу.

• Предыдущая
• 44/72
• Следующая