Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 34
- Предыдущая
- 34/49
- Следующая
Камінь випав сам.
Просто вивалився і все.
Просто посунувся зсередини, трохи подумав, утримуючись на краю своєї квадратної лунки, ще посунувся з легким скреготом, ніби не було між брилами вапнякового і соляного склеювання без жодної щілини, і тихо полетів у воду.
І лише там, унизу, вдарившись об синє скло, здійняв триметрові бризки з довгим тремтливим гулом, котрий розбудив білого кита за багато кілометрів звідси.
Хтось невідомий запустив цей механізм: брили почали вивалюватись самі по собі і падати в океан із закономірною періодичністю з різних боків круглої вежі.
А в порожні квадратні віконця увірвались потоки світла.
Вежа стала решетом, драним капелюхом, одягнутим на місяць, фламандським мереживом, рибальською сіттю, каркасом єгипетського храму, переплетінням судин чим завгодно, тільки не баштою. Камені випадали і випадали.
Струмені яскравого світла рвалися всередину, щоб омити те, що весь цей час перебувало в темряві: можливо, мертву траву, чи сторічний заіржавілий меч, чи слизьких і сліпих жаб із білою тонкою шкірою, чи потьмянілі кістки полонених, щоб нарешті як слід вибілити їх.
Але потоки світла нічого не знаходили в округлій порожнечі. Нічого, крім... світла. Такого ж, яким були і вони. Отже, за тими мурами ховалося світло?
Так, і світло, помножене на світло, давало такий сліпучо-білий колір, що його стовп, що вирвався назовні, на тому боці океану було сприйнято за нове, ще не вивчене явище природи. А пізніше в різних кутах світу через належний проміжок часу майже в один день народилося мільйон немовлят. Але це явище лишилося незафіксованим, адже діти в тій чи іншій кількості народжувалися завжди... Чому ти плачеш?! Я не хотів тебе засмутити! Навпаки…
Я бачила цей сон сто разів! Я сто разів йшла до тієї вежі! Тепер я знаю, для чого аби зруйнувати її! З мене так само вивалюються брили просто зараз…
З мене також…
…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я вийшла з тролейбуса, притискаючи до грудей сумку з дитячим капцем, і з задоволенням зауважила, що все тут лишилося таким самим, як і день тому: симпатичні триповерхівки, дворики, порослі хащами кущів і дерев, пісочники під проржавілими дашками, зграйки «козлістів», що з усієї сили стукають кістками доміно по неструганих поверхнях саморобних столів.
Я прожила без цих двориків лише один день, точніше одну добу. Але скільки всього трапилось! В місті свого дитинства я зустріла того, на кого чекала все життя, і того, з ким прожила чималу його половину. Тепер я мусила винести все це «за дужки» іншого складного рівняння, яке маю розв'язати.
Я йшла, похитуючись, мов п'яна, і відчувала, що мій шифоновий топ теліпається на мені, мов на вішалці, я не спала і не їла, скинула, певно, зо три, а то й більше, кілограмів. Найрозумніше, що могла зробити, викинути капець біля дерева і пірнути назад у свій дім і час поїсти, відіспатись, помитись і переодягтись. Обміркувати все, що відбулося, піднабрати харчів і таке інше…
Але я не могла, не могла цього зробити. Адже мені хотілося скоріше побачити дівчинку. Я скучила за нею.
Особливо тепер, коли носила в собі той давно забутий дар любові, що був у ній.
День перейшов на другу свою половину.
Мережані тіні дерев обплітали дворики синім павутинням, чіткіше проявився аромат бузку. Я помітила, що, переходячи з арки до арки, починаю впізнавати мешканців і вони приязно кивають услід. Певно, звикли.
У нашому дворі на звичному місці стояли сині «Жигулі». Це означало, що сусіди повернулися з дачі. Слава Богу!
Я вкотре оглянула двір. Увечері він був переповнений спраглим до вечірньої прохолоди людом. Так само в центрі купчились за столиком доміношники, на лавах сиділи бабусі на чолі з тітонькою Ніною. На пожежних сходах гронами висіла дітвора. З вікон линули спокусливі запахи був час приготування вечері.
Моя дівчинка висіла вниз головою на металевій перетинці сушки для білизни. Впізнала її по квітчастій сукні, що повністю спадала на другу частину тіла, накриваючи її голову, мов парашут. Під перетинкою стояв Ярик і жував булку.
У мене завмерло серце: Ніка розгойдувалась на нетривкій перетинці, мов мавпочка, все швидше і швидше, а потім, зробивши сильний поштовх вперед, стрибнула вниз і, зробивши у повітрі гак, приземлилася на обидві ноги. Ненормальна! А якби забилася?!
Ніко! не втрималась я.
Вона не одразу зрозуміла, звідки її гукають, озирнулась розпашіла, з шаленими після стрибка очима, з ореолом скуйовдженого волосся довкола червоних від напруги щік. А потім вони з Яриком навперейми кинулися до мене. Ми щойно повернулися! вигукнули майже разом. І я дізналася купу важливих новин: тепер вони будуть виховувати метеликів! Метелики живуть в трилітрових слоїках, вистелених травою. Ярикового звуть Боб, у Ніки «дівчинка» Мірабела. Метеликів уже «виводили на прогулянку» на нитках, прив'язаних до ніжок. Тепер вони втомилися, наїлися трави і сплять кожен у своєму скляному будиночку. Почуваються добре. Завтра вони будуть вчити підопічних відгукуватись на імена, а потім дресирувати, щоб виступати з ними в цирку.
Від їхніх голосів у мене задзеленчало в голові, мов її переїхало два трамваї.
Я обійняла їх обох, погладила по головах.
Відчула, як запищало у вухах, падав тиск.
Ніко, дівчинко, я піду трохи посплю… спроквола сказала я.
Добре. Але я прийду до тебе, коли ти виспишся, підморгнула вона.
Здіймалась сходами на свинцевих ногах, засинаючи на ходу. Треба щось сказати домашнім, якось пояснити свою відсутність цієї ночі. Хоча не думаю, що їх це сильно хвилювало.
Двері відчинив батько.
О, а ми вже думали, чи не пропала наша квартирантка! посміхнувся він.
Довелося ночувати в інституті, пояснила я. Досліди затяглися. Треба було робити купу діаграм… Безсонна ніч.
Я ледь ворушила язиком. З кухні виглянула мати.
Вечеряти будете?
Від втоми, котра несподівано зрушилась на кожну клітину мого тіла, я б не змогла проковтнути ані крихти. Тому я подякувала і попросила одного: спати. Вона знизала плечима і вказала на кімнату:
Будь ласка. Кімната поки ваша. Відпочивайте…
Я була щаслива, що зараз не доведеться ворушити язиком, і поплелася до ліжка.
Причинила двері і впала, не роздягаючись…
З 7 на 8 червня
Слухай, Ніко, можеш принести щось поїсти?
Дівчинка, як і позавчора, сиділа на моєму ліжку. Вона радо кивнула і навшпиньках в темряві пішла до кухні. Повернулась із кавалками хліба і сиру.
Я аж слину проковтнула разом з язиком. Ми роздерли на шматки хліб, мов звірі, поділилися і почали жувати.
Фух! Я відкинулася на подушці.
Вона тихо засміялась. Звісно, вона теж полюбляла їсти вночі.
Гарно було на дачі? запитала я.
Гарно. Ми спали в гамаках! А що робила ти?
Я замислилась, як відповісти на це складне запитання. Нічого вигадувати я не хотіла.
Я знайшла людину, в яку закохалася з першого погляду, сказала я.
Ви одружитесь? з тривогою запитала вона.
Ми не можемо одружитись, сказала я.
Чому?
Тому що… Я не знала, як відповісти їй на це запитання, і замовкла.
Вона прискіпливо дивилась на мене, і її очі світилися в темряві, мов у кішки.
Чому, чому???
Тому що зараз я для нього надто маленька… сумно посміхнулася я і поворушила її волосся. А потім, коли я виросту, він буде для мене надто дорослим…
Хіба це заважає любити? здивувалася вона.
Цим запитанням вона загнала мене в кут. Я мовчала. Вона притислась до мене і прошепотіла в саме вухо: Я тобі теж скажу дещо… Ярик, дурний, думає, що одружиться зі мною, коли виросте. Він вчора сам про це сказав. Але я розкрию тобі секрет: коли я виросту, то одружуся тільки з Богданом Ігоровичем!!! Знову цей Богдан Ігорович, з жахом подумала я, але спробувала не виказати жодним рухом своєї огиди чи здивування, хоча це повідомлення мене неприємно кольнуло, аж холод пішов до шлунка. Якомога спокійніше я сказала: Але ж він надто дорослий. Коли ти виростеш, він, певно, вже… Ну, розумієш? Його вже може не бути на світі… Вона вмить сильно вхопила мене за обидві щоки, стисла так, щоб я не могла більше вимовити ані слова. Ні! Ні, сказала вона, не кажи так! Я злякалась, що засмутила її, і поквапилась відступити: Це я сказала, не подумавши. А цей Богдан Ігорович знає про твої плани? Звісно, ні, зітхнула вона. Мені хотілося дізнатися якомога більше. Одне запитання нестерпно мучило мене: якщо припустити, що цей блазень в чорному капелюсі дійсно не має до моєї вади жодного стосунку, то хто тоді? Адже я пам'ятаю цю чорну тінь і свій жах, відчай, огиду, істерику цілий букет почуттів, що вилились у душевну руйнацію. Згадаю навіть липку кров на своєму обличчі і долонях… Але тепер, коли Ніка так спокійно і з такою ніжністю говорила про винуватця всього цього, я нічого не могла збагнути. Невже він міг бути таким підступним розповідав байки, дурив безборонній дитині голову, аж доки не досяг своєї мети? Ну от бачиш, сказала я, якби він знав про твої плани, він би посміявся.
- Предыдущая
- 34/49
- Следующая
