Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 33

• Предыдущая
• 33/49
• Следующая

Гамір в черзі стояв неймовірний. Щасливці виринали з натовпу, несучи в руках паперові квадратні тарілки зі своєю здобиччю, і прилаштовувались з ними на високих круглих стійках-столиках, через які в гастрономі взагалі не було де яблуку впасти.

Мирось вказав нам очима на вільні місця довкола стійки, а сам пірнув у натовп. За моїми розрахунками, стояти йому випадало не менше сорока хвилин.

Так ось що означає тут «запросити на каву», подумала я. Вся ця атмосфера здавалася мені екзотичною.

Ми з Томочкою пробилися до стійки і зайняли ліктями побільше місця. На нас гнівно засопіла парочка синюшного вигляду, що поглинала з картону ковбасу, густо намащену гірчицею. З-під столу вони розливали у філіжанки горілку, яку, вочевидь, принесли з собою.

Побачивши мою розгубленість, Томочка підбадьорила мене:

Тут чудова кава! А черги завжди. Не зважайте, ми вже звикли. Інше місце далеко. Та й не таке комфортне...

Отже, для них це було звичне і комфортне місце.

Нормальненько...

Запах розпеченого асфальту, рукотворна кава, ці побиті вищерблені філіжанки з розчерком «Общєпіт», хтиві роти, що припадали до кружалець рожевої, мов попка немовляти, ковбаски, шурхіт промасленого коричневого картону, тихий спів за однією з круглих стійок, блаженні вирази облич, об'єднаних під дахом цього доісторичного «сільпо», все говорило про миті безхмарного і бездумного щастя, де немає місця боротьбі за життя, де завтрашній день гарантовано схожий на минулий. І через те єдина радість ось так пити каву в гастрономі на розі вулиць, гомоніти і мати на те час. Купу часу, видовженого, мов тінь після полудня, часу безкінечного і не напакованого, мов валіза, мільйоном справ. Часу, що зупинився і стоїть, мов пам'ятник посеред скверу, і не може зійти зі свого п'єдесталу, аби сказати: «Поховайте та вставайте…»

Хвилі запахів і звуків накривали мене з головою.

Вам зле? почула я турботливий голос Томочки.

Я поглянула на неї і в черговий раз замилувалась її вишуканістю, жіночністю і схожістю на голлівудську кінозірку 50-х.

Але серце стислось від жалю. Я таки не помилялась: ані тепер, ані потім в ній не було жодної зазубринки, що за них полюбляють чіплятися чоловіки. Це ніжне створіння, що стояло переді мною, думаючи, що знайшло собі оригінальну і освічену співрозмовницю, вже відтепер було приречене на самотність. Через свою правильність запеклої відмінниці? Надмірну відданість першому-ліпшому? Через легковажність свого обранця? Через брак досвіду? Через мене???

Треба негайно виправляти ситуацію! Доки Мирось стоїть в черзі, витираючи спітніле чоло бездоганно складеним в чотири рази носовичком.

І я поставила питання руба:

Ви його любите?

Томочка перелякано зиркнула мені в очі і ніяково опустила погляд в кавову калюжу на столику, ніби хотіла остудити. Вона не звикла відповідати на такі прямі запитання.

Мені так закортіло говорити правду, правду і лише правду, що я вже не контролювала себе:

Дорога моя, доки не пізно, тікайте від нього. Цей хлопець промучить вас все життя, до старості, до безвиході. Одружиться з молодою лише тому, що вона носить коротесенькі спідниці і брутально плюється крізь зуби, а ще тому, що з нею гарно займатися сексом. А ви будете носити пиріжки йому та його дружині й ніколи не дізнаєтесь, що таке справжнє щастя. Вам буде здаватися, що воно запечене у ваших пиріжках разом із печінкою, грибами чи сиром. Між вами немає нічого спільного, крім підпису викладача у заліковках. Це єдине, що вас об'єднує. Повірте, я знаю, що кажу. Вважайте, що я провидиця, гостя з майбутнього, відьма, старша сестра, стерво, байдуже! Тільки тікайте. Бо бачити ваші чесні довірливі очі нестерпно навіть мені… Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього. Потім вона зробила дивну річ притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті. Тут… сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище… З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше. Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває… Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва». Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків. Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам… Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось просто сліпим. Вибачте, сказала я, поклавши свою руку на її, я не мала права так говорити з вами. Вона посміхнулася до мене: Нічого. Ви така дивна... Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою… Якою? Вона помовчала, підшукуючи слова. Сміливою… Незалежною… Ну так і будьте! сказала я. Тобто? не зрозуміла вона. Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!

Я так не можу… розгублено сказала Томочка.

Можете! впевнено сказала я і, поглянувши на чергу, в якій Мирось плавився, мов шматок сиру у фондюшниці, рішуче взяла її за руку. Ходімо!

Вона трохи повпиралась, але послухалась і пішла за мною до виходу.

Вивівши її на вулицю, я сказала:

Увечері він прийде до тебе, мала! Головне, не вибачайся! І нічого не пояснюй. Затямила?

Вона боязко кивнула, все ще вагаючись, чи не повернутися їй назад. Але, вочевидь, мій авторитет вже став для неї безперечним. Я перевела її через дорогу і силоміць увіпхнула в переповнений тролейбус, щоб знати напевно: не повернеться! За склом пропливли її перелякані очі.

Я махнула рукою.

Точно знала: увечері він обов'язково прийде до неї.

Мирось не любить втрачати те, що належить тільки йому, і лякається незрозумілих вчинків.

Дивлячись в бік тролейбуса, що, мов комаха, повз угору, я думала, що багато чого встигла за час, доки дівчинка була на дачі.

Тепер маю повернутися до неї. А все, що стосується інших, хоча й не менш важливих подій, відкладу «на завтра».

Принаймні сьогодні Томочка жива і здорова, пече свої пиріжки та філософствує з Миросиком на нашій кухні, а Іван…

Він поки що живе в своїй вежі на березі океану. А я йду до нього і весь час прокидаюсь, так і не дізнавшись, що криється за її мурами.

...Вежа стояла на самісінькій маківці гори.

Гора здіймалась над океаном.

Океан з шипінням і піною, схожими на велетенське багаття, бився об гору, посилаючи потужні розряди хвиль аж до її зубчатої верхівки. Сіль вибілила стіни, але триметрові брили не піддавались ані солі, ані хвилям, ані вітру.

Ніхто не знав, що криється за цими щільними, круглими, сивими від часу і солі стінами.

...Це трапилось в один з найбільш тихих днів, коли сонце підсвітило воду і перший шар її був зовсім прозорим, а крізь сьомий світилася підводна біла пустеля, по якій снували каравани дрібних червоних риб.

• Предыдущая
• 33/49
• Следующая