Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 43

• Предыдущая
• 43/113
• Следующая

Артільник поглянув, не розуміючи:

– За що платити? Це ж наш промисел. Що добули, те й маємо.

– Ви ж людей від лиха рятуєте, – сказав Розвіяр.

– Атож, – озвався інший артільник, давно не митий, порослий дикою бородою. – Тільки що нам до їхнього лиха? Ми зі Смерті світило висмоктуємо.

– Що? – здивувався Лукс.

– А світиться вона, бо всередині в неї світило, – пояснив ватаг. – А світило, це ніби чорнило, тільки навпаки. За нього, братця, таку ціну дають, що й ризикнути можна.

* * *

Другого дня, ще до обіду, артіль дісталася до місця. Лукс, що ніколи не дозволяв себе в’ючити, цього разу взяв на спину таку купу спорядження, що цікавість мисливців перетворилася на стійку симпатію. Розвіяр мовчав; на цих землях за всі щасливі збіги водилось дякувати Імператору, а за нещастя й знегоди – проклинати Шуу. Аби Розвіяр був змалечку громадянином Імперії – дякував би тепер Імператору без упину.

Широка рівнинна річка, що вигиналась біля селища Журки, давно спростила шлях, пробивши собі нове річище, а внаслідок цього відділене озеро місцеві прозвали Стариганем. Снігу майже не було – його здув вітер, і поверхня Стариганя біліла матовим, де-де пузирчастим льодом. Біля дерев’яних містків під правим, високим берегом темніла покинута ополонка – її теж затягнуло, але лід був трохи тонший і зеленкуватий. Краї ополонки стовбурчились пощербленими крижинами, і лежало на боці м’яте, до половини вмерзле цеберко.

– Туди затягнуло, – сказав свекор загиблої жінки і тицьнув пальцем, указуючи під лід. – Казав я їй воду звідси не брати. Тут каламутно, і пісок попадається.

– Ага, – ватаг артільників також не збирався жахатись чи сумувати. – За розламом видко – зі старих… Років із десять їй, а може, й усі п’ятнадцять. Вони в себе в підземних річках такого м’яса нарощують…

– І світила у ній три мірки, – мрійливо припустив волохатий. – Або чотири.

– Від берега відійди, – різко сказав ватаг Луксові, схиленому над ополонкою. – Зараз подивимось, чи ще тут вона, чи пішла. Може, нажерлась та й пішла собі в нори – грітися…

Ватаг вийняв дерев’яну трубку, пусту зсередини, засипав у неї жменю круглого насіння, блискучого й гладкого, і, надувши щоки, натужившись, видув на лід, ніби вистрілив. Кульки розкотились і завмерли. Артільники теж завмерли, застигнувши хто де, уп’явшись у лід; лід здвигнувся, кульки знову покотились – і знову завмерли.

– Ту-ут, – протягнув ватаг із лютим задоволенням. – Сидить, любася, усеїд її кишку.

Артільники заметушились. Хтось напинав намет на добрій відстані від берега, хтось розпаковував поклажу. Розвіяр став допомагати, щоб не замерзнути. Лукс застиг над мисливським арсеналом: непоказні з вигляду мужички підходили до справи серйозно. Тут були арбалети різних систем і розмірів, набір болтів, покованих залізом, гарпуни й піки, сіть зі сталевих кілечок (така важка, що доводилось нести її, розібравши на дві частини). Ватаг, забравшись на самісіньку верхівку єдиного в околі пагорка, оглядав звідти річку й Стариганя. Повернувся стурбований, зсунувши шапку на одне вухо.

– Велика, видно, тварюка. І розгін вона має, коли що, і дірка вже пробита, лід тоненький… Анумо, хлопці, далі за берегом спробуємо. Де лід міцніший. Тягніть дерев’янки, приманку… А ти, – він повернувся до Розвіяра, – що вмієш? Товаришок твій тюки добре носить, це нам потрібно, а ти от сам – на витрішки прийшов?

– Він уміє стріляти, – поквапився з відповіддю Лукс.

Ватаг примружився:

– Стріляти? Звідки?

Розвіяр довго й промовисто поглянув на звіруїна. Знизав плечима:

– Було… Служив у варті.

– Покажи, – наказав артільник.

Розвіяр вибрав найменший арбалет, наклав легкий болт, поскрипів коліщатком. Прицілився в пожмаканий цебер, що так само ще лежав на краю замерзлої ополонки. Спустив тятиву. Арбалет був погано пристріляний: стріла пройшла на долоню правіше від цеберка й упала на лід.

– Мазило, – сказав Лукс.

– Та нічого, – ватаг поблажливо всміхнувся. – Навчиться.

Тим часом артільники видовбали яму в землі на віддалі від ополонки, вкопали в неї велику рогачку й прив’язали до її «рогів» висушену кишку всеїда. Набили ганчір’ям старі сорочку й штани, перетягнули мотузками, «зарядили» в рогачку. Ватаг ходив навколо, перевіряв кріплення, стурбовано хитав головою:

– Ой, чи не близько стали, миленькі… Оце я тепер куточок позначу, щоб не далі… Вона ж розбіжиться, сволота, а берег похилий…

Він знов набив свою трубку круглим насінням і «виплюнув» його на лід. Забарвлені червоним, кружальця виднілись на льоду, мов крапельки крові.

– От навіть ближче… Ось так. І заждіть, нехай тільки Вухань буде біля рогачки, а решта давайте навперейми – вона ж стара, може кинутися. Луксе, – він мало не прохально звернувся до звіруїна, – а ти зі списиком ходив коли-небудь?

– Ще й як, – сказав гордий Лукс. – Давай свій списик. Тільки поясни, куди бити.

Розвіярові роботу цього разу не запропонували. Він відійшов убік і став дивитись. Дивно, що його так засмутив невдалий постріл по цебру; Лукс, бавлячися списом, вислухував напучування артільників, а Розвіяр дивився на нього й думав: це я вбив володаря в камінному замку. Це я застрелив мага. Я жодного разу не казав тобі про це, тому що… цим безглуздо хвалитись. Справжніми звитягами хвалитись не годиться… А може, це була й зовсім не звитяга. Я зробив те, чого ніхто не зумів, а ти називаєш мене мазилом через те, що я не поцілив із чужого поганого арбалета по старому відру!

І знов поглянувши на цеберко, він подумав про жінку, яка тут загинула. Нахилилася, щоб набрати води – квапилася, мабуть, додому, до сім’ї…

Односельці загиблої юрмились на чималенькій відстані. Цікавились і боялись.

– Готові? Закидай! – тонким від напруження голосом крикнув ватаг. Артільники – вісім людей – стояли півколом, зі зведеними арбалетами й піками навпереваги. Волохатий Вухань натягав рогачку – відходив усе далі, тягнув кінець вірьовки. Ватаг, примруживши очі, перевіряв приціл.

– Усе! Стоп! Тут… Ну, Імператор помагай, братця. Раз, два, три!

Вухань вистрілив із рогачки. Змахнувши рукавами, безголове опудало з ганчір’я злетіло в повітря, окреслило дугу й бебехнулось на лід. За ним тягнулась, наче хвіст, вірьовка.

Усі завмерли. Розвіяр затамував дихання.

– Вибирай, – пошепки скомандував ватаг, і Вухань повільно потягнув мотузку на себе. Він тягнув, перебираючи руками, із рота його виривалася пара, а оперезане мотузкою опудало повзло по льоду, розметавши «руки» та «ноги». Стрільці підняли арбалети, списарі напружилися за мить до кидка, а опудало повзло, повзло, дісталось до берега й вибралось на сухе. Вухань так само перебирав руками, опудало доповзло спершу до рогачки, а тоді до самих його ніг.

Була довга пауза. Потім ватаг, покректуючи, піднявся – він сидів навпочіпки.

– Не взяла, – сказав крізь зуби. – А піти ж не могла, ми-бо помітили б… От погань.

– Може, чує? – припустив наймолодший артільник, той, що спершу злякався Лукса.

– Нічого вона не чує! – гаркнув ватаг. – Це все дурниці, усеїд її кишку, що Смерті розумні бувають. Нема в неї мізків, у неї тільки кості, шкура, жир та світило! Сита, мабуть, або лінива, або підмерзла. Давай опудальце прилаштуємо та й спробуємо ще раз!

Усе повторилось. Вухань вистрілив, опудало, обтяжене набитим у черево камінням, полетіло й упало на лід. Арбалетники напружилися, завмерли списарі, а опудало повзло по льоду, то підбираючись до берега, то зупиняючись, і ватаг пошепки командував:

– Притримай… Пішов. Притримай… Пішов. Притримай!

І знову нічого не сталось. Опудало вибралось на береговий пруг і зачепилося за камінь. Вухань усе смикав і смикав мотузку, але опудало застрягло, і камінь не хотів одпускати. Ватаг залаявся.

– Усеїд її кишку! Ах ти… Та що ж ти за шмаркля, витягти не можеш!

Арбалетники перезирались, хтось нервово посміювався. Лукс, що стояв найближче за всіх до берега, недбало підняв свій спис і сунувся до опудала, явно наміряючись посунути його з мертвої точки.

• Предыдущая
• 43/113
• Следующая