Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 44
- Предыдущая
- 44/113
- Следующая
– А може, вона здо… – почав молодий артільник.
У цю мить лід вибухнув, розлітаючись білими скалками. За декілька кроків од Лукса, біля самого берега знялося з води біле, з величезною головою, з роззявленою пащею чудовисько.
Розвіяр ніби вмерз у холодне повітря. Подумки десять разів кинувся, подолав відстань між ними, підскочив до цього йолопа з недбало скинутим списом…
Закричали люди далеко позаду – глядачі. Тонкими голосами заверещали жінки. Ватаг чи то завив, чи то засварився, молодий артільник завищав, а Лукс, не розмахуючись, всадив свій спис у глибінь роззявленої пащеки над своєю головою, і враз майнув убік, а там, де він щойно стояв, устромились у крижану кірку зуби…
І тільки тоді полетіли стріли, списи й один зазубрений гарпун, що його кинув ватаг.
* * *
Коли Смерть витягнули на берег, цікавих довелось відганяти мало не палками. Розвіяр не став дивитись – відійшов трохи далі, сів просто на промерзлу землю й обійняв плечі руками, мимохіть наслідуючи Лукса.
Звіруїн підійшов не одразу. Він переживав мить слави – ватаг, спершу давши Луксу потиличника, одразу ж після цього урочисто повідомив, що такий умілий і вдатний мисливець має, звісно, залишитись у його артілі. Решта, переживши прикру хвилину, гучно раділи, плескали Лукса по шерстистих боках і пропонували сьогодні ж випити.
Але, коли радість минула й артільники заходились патрати й розбирати тушу, Лукс таки підійшов до Розвіяра, що сидів самотою.
– Ну, ти чого?
– Нічого, – Розвіяр закинув руки за голову.
– Оце, принаймні, схоже на чоловічу роботу. – Лукс потягнувся. – В’юки тягати я їм більше не буду.
– Не тягай.
– Ну, що ти такий кислий? Ревнуєш?
Визволена вода в Старигані темніла, погойдувались плавучі білі острівці.
– Ти бачив, яка тварюка? – тоном нижче спитав Лукс.
– Бачив.
Смерть ще посіпувалась на мерзлій землі – кутаста туша була обплутана, мов жилами, живими трубками. Артільники, озброєні ножами, видоювали в приготовані фляги густу світну рідину. Важкий ядучий запах піднімався над берегом, а вітер, як на зло, ущух. Розвіяр часто ковтав.
– А наші перекупникам світило продають, а ті везуть просто до Столиці, – сказав Лукс, і Розвіяр завважив, як той назвав артільників: «наші». – От якби самим до Столиці дістатись і продати якому-небудь магу…
– Було б непогано. – Розвіяр піднявся. – Чудовий удар, насправді. Молодець.
* * *
Він пішов удосвіта – узимку світало пізно. Переночував на постоялому дворі, виклав за нічліг мало не останні гроші і пішов. Нічний вітер змів сніг із дороги, іти по твердій глині було легко, а дороговказ не давав помилитись: Розвіяр і досі йшов на південний захід, до узбережжя.
Навіщо він туди йшов?
Йому хотілося сісти на узбіччя, але було холодно, і він продовжував іти. Ніколи в свідомому житті Розвіяр не прагнув до будь-чого – він або тікав від чогось, або просто жив, як дерево, радіючи дощу, а в сонячну погоду кидаючи тінь. І ось тепер він усвідомив, як ніколи, марність будь-яких зусиль; треба б повернутись і піти назад. Треба дістатися до центру Імперії, а коли пощастить – до Столиці, і знайти собі кінець кінцем місце переписувача. Уступити до гільдії, носити перо за вухом, як колись хазяїн Агль. А може, вдасться розшукати самого Агля – чому ні? Переписувач – фігура примітна. Нехай майнове право хазяїн утратив, скинувши раба за борт «Крилами» – він радо візьме Розвіяра за писарчука. А Розвіярові однаково доведеться з кимось ділитись прибутком від нових копій, то чому не зі старим хазяїном, який колись був до нього добрий?!
Він тонув у цих думках, мов у поганому сні.
Інакше – що? Усе життя драїти казани по харчівнях? Йому доводилось командувати людьми й вогнянками, убивати, щадити, рятувати. Можливо, володар зробив би його своїм спадкоємцем і Розвіяр постарів би в камінному замку з мерцем у підземеллі, нічого не потребуючи, посилаючи вартівників полювати й убивати, викликаючи до себе в покої жінок – щоразу нових… А тепер він бродяга, голодранець, «молодший громадянин» без права носити на поясі навіть ножичок. Лукс має рацію: теперішнє життя Розвіяра гідне раба, він знов повернувся до рабського стану, але рабів хоча б годують…
Розвіяр подумав про Лукса, і йому стало ще гірше. Що знає звіруїн – щеня, чужинець – у законах незнайомого йому світу? Це не «матінку Воф» шанувати, яка завагітніла від водоспаду. Він думає, артільники йому будуть шкуру вичісувати срібними гребінцями. «Не буду більше в’юки тягати»… Куди він пнеться, дуринда, нав’ючать його, умовлять або змусять. І буде він бродити з артіллю, і ночувати в смердючому наметі, і тягати його на спині, поки одного разу яка-небудь Смерть не відкусить його пелехату голову…
Розвіяр зупинився. Виходячи з селища, він певно знав, що Лукс просто знайшов собі нових, кращих вершників. Тепер йому заболіло серце: він уявив, як безголовий Лукс лежить на березі, а поряд артільники спокійнісінько вибирають світило з туші дохлої Смерті. Нещасний син проклятих нагорів; можливо, Ранок-Без-Похибки знав і його долю також. Він знав долю всіх своїх одноплемінців, точніше, він готував цю долю, коли правив своє прокляття. Можливо, він знав, що Розвіяр кине Лукса, коли той стане тягарем.
Він озирнувся через плече. Піднімалося сонце, на дорогу падала ламана тінь снігового насипу при узбіччі. Поселення вже не було видно, зате попереду, за сто кроків, темнів указівник на роздоріжжі.
А що Розвіяр може дати Луксові, гордому нагору Місячному-До-Речі? Другий кінець колоди, яку треба перевантажити з хури на стіс колод? Чи перемазане чорнилом перо? Звіруїн навіть читати не вміє…
Повільно, крок за кроком, Розвіяр знов рушив уперед. Ярмарковий балаган – от де звіруїн привітає свою старість. Розвіяр побачив, ніби наяву: товста жінка з бородою балансує на кулі, й виходить із-за дертої завіски сивий, скулений, утомлений Лукс зі слідами батога на смугастій шкірі. І дурні діти аплодують…
Він довго стояв на перехресті. Одна дорога вела прямо на південний захід, друга завертала на північ. Не знаючи навіщо, Розвіяр повернув і скоро дістався до людського житла – маленького селища на березі озера, де біля пристані самотньо стояло, вмерзнувши в кригу, рибальське суденце.
Робітників у трактирі не потребували. Оповідки слухати теж ніхто не жадав – ні про далекі краї, ні про корабель жінок, ні навіть про ситуху, яка забажала стати криламою. Трактирниця, молода й дуже груба жінка, спершу вилаяла Розвіяра брудно й дзвінко, а потім сказала крізь зуби:
– А втім, вогонь розклади. Хтозна… Запали вогнище, погрійся й забирайся на всі чотири вітри.
Розвіяр не сперечаючись увійшов у дім, просторий, з ледь вловним запахом кислятини, що просякнув дерев’яні стіни й столи. Хлопчик-робітник з наказу хазяйки пригасив уже розкладений вогонь – усім своїм виглядом показуючи, що не розуміє, для чого ці дурниці. Розвіяру тільки й залишалося, що сунути у вугілля в диму кілька сухих трісок і притиснути згори вже обгорілим полінцем. Вогонь знову загорівся; Розвіяр стояв на колінах, простягнувши до нього замерзлі руки. Повертатись назад, думав він. Шукати ловців Смерті. Перепрошувати в Лукса за те, що пішов. Вухокрутці голови не треба, їй ніг досить – так казали пригірці про нерозумну, але діяльну людину. Так казали пригірці, з’юрмившись у домі, розсівшись по лавках, а батько сміявся, сидячи за важким дерев’яним столом: вухокрутці голови не треба…
Розвіяр роздивився в пічці, серед попелу, шматок паперу з химерними літерами. Думав, привиділось: хто ж топитиме папером?!
Уривок спалахнув й обернувся на попіл. Розвіяр перевів очі: поряд із пічкою, у розсохлому барильці, зберігалися тріски, скіпочки й деревне сміття на розпал. Наполовину засипана крученими стружками, лежала книга без оправи – просто стіс розтріпаних подертих сторінок.
– Як?!
Розвіяр висмикнув книжку з барильця. Розсипалися стружки, хлопчисько-робітник уперся руками в боки, ніби йому від обурення навіть мову забрало. Розвіяр стряхнув сміття, розгорнув сторінку: «…ахи, що ширяли над водою, бували перехоплені нею й тонули. Страшний вітер дме в цей час на березі. В один день зникають безодні, западаються зубчасті скелі – усе ховається під водою, і протока Осиний Ніс стає суднохі…»
- Предыдущая
- 44/113
- Следующая
