Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/68
• Следующая

Чи мав місце факт прискорення обертання планети Леонія, чи ні, автор того достеменно не відає, бо він не астроном і не планетолог. Можливо, планета Леонія і справді у деяких випадках швидше крутиться навколо своєї осі (як, між іншим, у подібних випадках завжди крутиться швидше й Земля).

А ще автор з усією серйозністю і достовірністю заявляє, що 22 липня Першого року нової ери на планеті Леонія (сузір’я Центавра) народився перший поцілунок закоханих. Перший за всю її мільярднорічну історію.

Перший і, зрозуміло, не останній.

І ще автор хоче зауважити: якщо на безлюдній планеті народилася любов, то така планета вже не може бути безлюдною. Бо де любов, там будуть і люди.

І вперше на планеті лунали ніжні слова:

- Любиш?..

- Люблю!..

Ніколи за всю свою історію не чула Леонія таких слів.

Можливо, з часом, як минуть десятки й сотні літ, дехто й вимовлятиме ці слова байдуже, аби лише закрутити їй голову й зірвати “квітку задоволення” (як то іноді ще буває на Землі), але то буде колись.

Можливо, згодом на цщ планеті (під час абсолютно нетипових сімейних сварок) вона кричатиме йому:

- Коли б не ти, я знайшла б іншого! І була б з ним щасливою!

- А ти думаєш, я не знайшов би іншу? - огризатиметься він. - Так ти ж мені голову закрутила, що я стратив розум!

(Що іноді ще чується на Землі).

Цього, на жаль, автор не може передбачити.

Звичайно, колись це буде на Леонії, як будуть люди, і перша зрада, перша нещирість, перша фальш, перша підступність, перші сімейні батальні сцени з биттям посуду та перші розлучення, перші суди і поділ майна... Все це колись буде, а поки що існувала любов - чиста і щаслива. Та був ще перший поцілунок...

І тотем, охоронець нового роду гомо на Леонії, надійно розпростер над закоханими крила Птиці Грому, захищаючи любов. Тому будемо вірити, що любов віднині і назавжди на Леонії стане крилатою.

Вранці Адам, вискочивши з печери, прикотив до тотема камінь, став на нього і, мугикаючи щось розвеселе, заходився вирізати бронзовим ножем літери на стовпі. Робив це старанно, дбайливо, час од часу милуючись своєю працею.

Із-за Східних Мідних гір, із-за хребтів віялом у небо вдарили золотисті стовпи, і невдовзі врочисто зійшло сонце Толіман, а за ним і його супутник. Адам привітно помахав їм рукою. І для того у нього були підстави. Єва всю ніч називала його: “Ти ж моє сонечко!..”

Починався новий день, другий день Першого року Леонії.

Над бухтою, як завжди, кружляли чайки і жалібно кричали.

З печери вийшла Єва. За одну лише ніч вона розквітла, помолоділа, посвіжішала, що й не впізнати. Це була інша Єва, інша жінка. Вона глянула на Адама закоханими очима, хитнула головою, розсипаючи по плечах світле волосся, і сказала:

- Доброго ранку, чоловіченьку мій! - не сказала, а проспівала. (“Спершу вони всі співають, а потім?..” - можливо, буркне досвідчений читач. А втім, певен, таких читачів на Землі немає).

- Яка ж ти... гарна! - захоплено прошепотів Адам. - Я раніше думав, що найкращою ти була на Памірі, і помилився. Найкраща ти зараз.

- Гарна, бо щаслива, - одказала Єва, підставляючи вранішньому сонцю своє обличчя. - А жінки завжди гарні, коли сповна спізнають любов. І щастя.

І хода її змінилась - стала м’якою, плавною, граційною.

- Що ти вирізуєш на охоронцеві нашого роду?

- Деяку інформацію.

Вона підійшла ближче і прочитала:

- “Адам + Єва”. Здорово і, головне, точно. Ніякої помилки немає.

- Це замість реєстрації у загсі, - пояснив Адам. - Віднині і назавжди нас мусить поєднати знак “+”. А свідком нашого з тобою шлюбу буде тотем і Птиця Грому.

Він зіскочив з каменя, обхопив Єву, і вони закружляли у вальсі. І хоч ніде не чути було музики (бо на Леонії ще не ревіли звідусюд транзистори і магнітофони), однак двоє зосереджено і плавно танцювали старовинний вальс, бо музика лунала у їхніх серцях.

А закінчився танець поцілунком.

- У мене вже губи спухли від поцілунків, - не всерйоз поскаржилася Єва. - Звичайно, я не закликаю до регламенту, але...

- То більше... не дозволяєш?

- Хто тобі сказав таку дурницю?! - удавано обурилась вона. - Ми ж розписалися на тотемі, і віднині ти мій законний чоловік. Сам же щойно вирізав: “Адам + Єва”. Отже, між нами віднині знак плюс, що об’єднав нас навічно. А мінус...

- Мінус ми виженемо геть!

- Ні, мінус нам теж потрібний.

- Для чого?

- Хоча б для того, щоб ми могли сказати: мінус байдужість, мінус нещирість, мінус неправда, мінус зло, мінус зрада... Як бачиш, мій дорогий чоловіченьку, для мінуса теж знайдеться робота. А плюс хай завжди буде з нами.

І вони знову цілувалися довго, жадібно.

- Ой Адаме, за один раз не можна випити всю радість. Ще звикнемо, перенаситимось...

- Хіба можна звикнути до сонця? До неба? До повітря? До життя?

І їм вірилось, що вони ніколи-ніколи не збайдужіють до життя.

Та через якийсь час Єву наче хто підмінив. Усмішка її згасла, і вся вона мовби зів’яла, ходила, як у воду опущена.

- Адаме! Ти чуєш? - застигала на мить, прислухаючись до чогось. - Звучить...

В її очах були сльози.

- Що з тобою? - обережно запитував Адам.

- Додому хочу, - крізь сльози мовила Єва. - Ой Адаме, хочу на Землю! На рідну Землю! Щастя може бути тільки на Землі. А тут... усе імітація.

- Ти завдаєш мені болю.

- Хіба я винна, що хочу додому? - Вона припала до Адама, ткнулась лицем у його плече і затихла. Але ненадовго. По хвилі заговорила знову: - Чуєш, звучить?.. Пам’ятаєш, як ми сідали в ракету, що мала доставити нас на орбіту до “Геліоса”? Ми робили тоді останні кроки по Землі. А на зеленому полі Космопорту цвіла кульбаба. Рясно-рясно і жовта-жовта... По всьому полю жовтіли тисячі крихітних очок, наче Земля дивилася на нас востаннє. Нас проводжало багато людей, вони стояли, а ми йшли. Йшли, стараючись не наступати на жовті очка кульбаби. Нас було восьмеро землян-астронавтів. І раптом... Ти пригадуєш? До мене підбігла дівчинка років дванадцяти з золотистим волоссям. Як кульбабка. Мені здалося, що то й справді ожила кульбаба і підбігла до мене. “Як тебе звати, дівчинко?” - запитала я. “Зея”, - відповіла вона. У ту мить, коли ми робили останні кроки по Землі, її ім’я видалось мені символічним, ніби в давньогрецької богині Землі. І мені здалося, що то юна богиня Землі прощається зі мною. З усіма нами. Дівчинка простягнула мені квітку кульбаби. А простягнувши, махнула рукою, і з її годинничка, в якому був вмонтований міні-магнітофон, раптом полинула незвичайна музика. Я завмерла... Наче хтось хотів вийняти моє серце, душу хотів хтось вийняти. “Це вам”, - сказала дівчинка Зея, схожа на кульбабку. І тільки тоді я збагнула, що то за мелодія. То був прадавній полонез “Прощання з Батьківщиною”. Всі астронавти застигли, зачувши ту мелодію. Тоді до дівчинки Зеї підбігли якісь суворі люди, вимкнули її міні-магнітофон і сказали їй сердито: “Не треба астронавтам такої музики. Вони не прощаються з Землею назавжди. Вони повернуться. Їм потрібна музика бравурна, мобілізуюча...” А ми прощалися тоді з Землею назавжди. Принаймні шість із восьми вже ніколи не повернуться на Землю. Вони навіки попрощалися з нею...

Та переходи від одного настрою до іншого у Єви були швидкі і раптові. Вона враз стріпнула головою, ніби проганяла од себе те видиво, і ледь посміхнулася.

Й останні сльозинки висохли на її обличчі. Адамові ж здалося, що на Великих Рівнинах після дощу виглянуло сонце.

І вже її світлі очі були повні тепла, любові, радощів...

- Ходімо, - сказала Єва з милою лукавинкою в очах.

- Куди?

- А туди... - вона махнула на Великі Рівнини. - У нас медовий місяць. А в молодих мусить бути весільна подорож, так заведено. От і пішли у нашу з тобою весільну подорож.

Обнявшись, вони пішли, пішли по планеті, куди очі бачать. Але далеко не відійшли, бо зненацька попадали у високу траву, і було над ними тільки небо, небо, небо... Хто міг сказати, чи порушують вони моральні принципи, творячи свою любов у траві, під небом дзвінким та бездонним, хто міг це сказати, коли на планеті їх було лише двоє? Раніше б сказали: бог їм судія. Але й бога на Леонії не було. Була лише любов.

• Предыдущая
• 47/68
• Следующая