ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 110

• Предыдущая
• 110/119
• Следующая

— Немає його, от їй–Богу.

Я пригадав тупотіння, гупіт у проміжках між нашим калатанням й зрозумів, що Яків від'їхав щойно, по тому, як йому доповіли про наш приїзд, і губився в здогадах, чого він утікає. Він знає, що я приїхав з Пітера від Полуботка, здогадується, що маю від нього якесь доручення, й не хоче те доручення виконувати. Але ж він хитрий, міг би пообіцяти виконати, й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.

Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому, хоч більше доби відпочивав у титаря.

— Я від твого тата, Оленко…

— Татусь передав поклін?.. Як він там?.. Кажуть, у тому місті страшенно холодно… Чи він не мерзне?

Думки застрибали в моїй голові, неначе сполохані коники в траві. Отже у вона не знає, що Полуботок в тюремнім в'язанню… Вони тут ще не відають про те? Але ж… Рум'янцев не сказав? Чи утаїв Яків? Чого приїздив Рум'янцев? І що тепер робити мені? А потім: казати Оленці про батька чи не казати? Певно, треба сказати. Вона має знати страшну правду.

— Твій тато, Оленко,. а мій дядько, ув'язнений царем, — мовив тихо.

Оленка скрикнула, її очі розчинилися на цілий світ, вона дивилася на мене з жахом.

— Неправда!

— Правда. І Чарниш, і Савич, і всі наші.

Оленка сіла на стілець. Тримала руку біля рота, мовби й далі гасила крик.

— За віщо? — прошепотіла.

— За Україну! — твердо сказав я. — За те, що любить її, як самого Бога.

— Ні, ні, — знову застогнала Оленка.

Я підвівся з лави, повернувся спиною до Оленки. Розстібнув кожух і кунтуш, розмотав пояс. і з потайної складочки дістав перстень, поклав його на стіл.

— Татків! — скрикнула Оленка. Взяла перстень і тримала на розкритій долоні, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.

А я розмірковував, я вже розумів майже все і уклав рішення.

— Як це сталося? — прошелестіла.

Я розповів, як ми їхали, як нас прийняли в столиці, до кого ходили з візитами і як привезли коломацьку грамоту та як вручали її цареві. А як цар скаженів, не сказав.

— Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! — заломила руки Оленка. — Невже він… Адже Яків не підписав її на Коломаці. Яків розуміє, а він…

— Ти звідки знаєш?

— Зізнався мені…

— А про те, що гетьман у тюрмі, він тобі не сказав?

— А хіба він?..

— Знає! Знає напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивід, збирає все погане про нього…

— Вони довго гомоніли наодинці. Й годив йому Яків…

— Через те й годив. Він утік? Щойно? Оленка похилила голову.

— Посіпака, — сказав я. — Шкура!

Оленка тремтіла, немов у пропасниці, її точене личко стало дрібне, носик вигострився. Я поспівчував їй у душі: вона любить батька і є жоною Якова. Як поєднати те…

І однак простягнув руку:

— Дайї

— Це татків перстень…

— Він мені потрібний.

— Для чого?

— Зробити те, що мав би зробити Яків. — Спалахнув і одразу пошкодував і на свої слова, й на свій гнів. Узяв її руку в свою разом з перетнем, і тримав довго, не знаючи, що мені робити. Потому сховав перстень. Оленка зітхнула й заговорила мовби сама до себе:

— А я тепер розумію… чому ми тинялись по далеких хуторах, чому перестали їздити в Глухів. Яків ховався від тата. Боявся. Він… Він розумний, — підвела голову й знову опустила. — Ну, може… хитрий. Через те й Артельний… і інші офіцери… У карти їм програвав, і цьому Рум'явцеву також… А сам… Та його чорти обіграти не зможуть, якщо захоче. Жид же… — І несподівано: — А що буде з батьком?

Я намагався заспокоїти її, але й сам гаразд не знав, що загрожує гетьману. Одначе відав: цар із своїх кам'яниць випускає рідко кого. І не випадково чинить усі ці дізнання сам. Він не лише проти Полуботка, а проти всієї України. Задумав так…

Все ж сказав:

— Не знаю. У пана гетьмана гріхів немає. Либонь, потримають і випустять. Цей Рум'янцев визбирує всілякі колючки. Хтось комусь щось недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж… Ось і у вас побував. А надісь, від'їхав задоволений?

— Ще й як. Рота до вух розтягував. Яків йому подарунків надавав.

Ми ще погомоніли трохи, і я сказав:

— Оленко, накажи, щоб поставили наші коні, та й ми в тій дорозі далекій животи не розпасли.

— Ой, яка я… — скрикнула Оленка, а поза тим кинула на мене пильний погляд: її, либонь, здивувало, що я майже віддав їй веління.

Оленка пішла, а я підвівся, аби розім'ятися, знову розглядався по світлиці. Ті самі ікони, картини: гармата, а біля неї козак; бичок з головою ведмедя; у німецькій шафі біля вікна на полицях вишикувалися пляшечки з ліками, ступки, стояли там і штандглази, аби брати точну міру ліків."Боїться смерті Яків, боїться", — подумав я злостиво. На маленькому столику з різьбленими ніжками лежав товстий зшиток. Я не втримався й заглянув до нього, а далі перегорнув кілька сторінок."Присланий з Малоросійської колегії ундер–офіцер з указом брати штрафи з бородатих купців", — читав я. — "У лазні з братом Андрієм мився й коня дарував йому молодого, гуляного"."Пригощався"."П'явки приймав і пігулки, й лексацію після них мав хорошу"."Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанів З"."Метіль була велика, тетеруків і рябчиків повно"."Золотарю Івану за позолоту до рондів і шаблі дав червінець"."Дав Чубу за чинбу зайців і куниць 9 копійок. На нитки до кунтуша 3 копійки"."Програв у карти 5 карбованців"."Переглядав табуни: лошаків 42, телят 49"."Принесли вовка","Прийшов указ втікачів з Ладоги всіх розшукати"."Февраля 7 неділя — сирні запусти"."Розказував один чоловік, що десь у річці риба запливла, 24 аршини, вода спала, і вона осталася"."Кагви напився. Кав'яру купив 1 пуд за один карбованець, і шкури шкапині дешеві".

Далі я не захотів читати. Бридко мені стало й образливо страшенно. Рушиться небо, світ наш український рушиться, а він у своєму даріуші… про свині поросні та шкури шкапині. Довго проживе цей чоловік, пожитково… і — порожньо.

Вечеряли ми з Оленкою в тій самій кімнаті, наріжній, що й колись. Слугувало дві наймички. Оленка розпитувала про Пітер, звичаї й порядки московитів, в що одягаються тамтешні молодиці (звичайне, жінка!), а потім запитала, що я збираюся робити далі.

Я відказав: сповнятиму гетьманове веління, а яке, сказати не можу. Вона допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнівалася, одначе й одійшла одразу, мовила:

— Якийсь ти не такий, Іване, як був колись.

Я подумав, що за кілька останніх днів чую це вдруге.

— Як це не такий?

— Ну, зовсім–зовсім одмінився. Я усміхнувся.

— Може, й так… Хоч… ніби такий самий, як був. Але знаю правду людську, це правда батька твого, а тепер і моя. І не боюся нічого, навіть смерті, за правду стоятиму до загину.

Довго бесідували ми того вечора.

Рано–вранці ми з Милею посідлали коні. Треба було поспішати до Михайлівки, доки туди не допався Вельямінов.

* * *

Через два дні під'їжджали до Псла. Було це увечері, нам не радили переправлятися в сутінках на той бік, Псьол — річка швидка, в багатьох місцях крига підлизана водою, але я не захотів чекати ранку. Взявши палицю, перейшов по кризі сам, подекуди пританцьовував — випробував її міць, потому вернувся, й перевели з Милею коні. Вийшли на берег за сто сажнів від маєтку Полуботків. Перед нами зводилася крута громада, я подивився вгору й не побачив неба, то були горби чи гори, на яких стояв ліс, велетенські дерева розчепірили, неначе покалічені руки, голе віття, праворуч сіріли будівлі маєтку. Ми постукали у ворота, завалували собаки, челядник по той бік воріт довго розпитував нас, хто ми й звідки, нарешті впустив, біля його ніг стояв величезний пес, він не гарчав, тільки очі горіли, либонь, пес учений, решта бісилися на ретязях. Челядник, похмурий і мовчазний, повів нас до хати, яка стояла з правого боку двору, панський будинок темнів трохи далі.

• Предыдущая
• 110/119
• Следующая