ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 111

• Предыдущая
• 111/119
• Следующая

У хаті було добре натоплено, навіть жарко, на лежанці, звісивши ноги у вовняних панчохах та шкіряних капцях, сиділа немолода жінка в темній, насуненій майже на очі хустці. Й була більше схожа на чоловіка: обличчя вилицювате, з крутим підборіддям, великий ніс, ще й темний пушок над верхньою губою. Це й була Марія, про яку нам казав гетьман. Ми вклонилися, сказали, хто такі, звідки їдемо. На обличчі Марії не ворухнулася жодна рисочка, я навіть подумав, що вона глуха, повторив усе спочатку, й вона знову нічого не відказала, одначе по її очах я зрозумів, що вона почула все, роздумує. Врешті обізвалася густим, сливе чоловічим голосом:

— Немає молодого пана, поїхав у Лебедин.

— А Гнат? — запитав я.

— І Гната немає, він при панові. Будуть позавтра. А чого це ви роз'їздилися нарізно? — запитала.

— Нарізно з ким?

— Як то з ким? Був уже один сьогодні. Теж з Пітера, від гетьмана.

Я захвилювався.

— Звідки знаєте, що від гетьмана?

— Казав так.

— Як же… Не міг ніхто раніше за нас… А сам подумав, що, може, й справді гетьману вдалося послати ще когось і той гонець добувся поштовим трактом. Марія побачила, що я оглядаюся на челядника, котрий чипів у порозі, звеліла йому вийти. Челядник засопів і вийшов.

— Що хотів той гонець? — запитав я. — Чим довів, що від гетьмана?

— Показав цидулу, там написано: він — канцелярист гетьманський. І сказав, що їде від гетьмана, з Пітера. Гетьману потрібні якісь папери.

— І ви їх дали? — шарпонувся я.

— А хто мені ви, чого присікалися до мене? — суворо звела на переніссі важкі брови Марія. Я показав їй перстень Полуботка.

— Гетьман велів… Він сказав: ви знаєте все. Андрій, Гнат і ви. Пан гетьман у темниці пітерській. Марія зойкнула.

— За що ж його? Як це сталося?

— Об тім — потім, — мовив я. — Хто був той канцелярист? Що він хотів? Як його звати?

— Звати, здається, Ільком… Казав, щоб я показала папери…

— І ви показали?

— Це всі. Ті, що в малій скриньці. І в прискринку. Там — про господарство. Трохи паперів канцелярських… Я не давала, але він мене запевнив, що вони йому потрібні. Для гетьмана.

— Гад! — сказав Миля.

Ми обоє вже здогадалися, хто гостював на хуторі.

— Куди він від'їхав? — знову запитав я.

— А я знаю… Поїхав, і все.

— Тітко Маріє, — сказав я якомога переконливіше. — Він може вернутися. Не сам, а з царськими комісарами. На гетьмана плетуть сільце. Гетьман велів усі папери знищити. Спалити.

— Приїде Андрій…

— Знищити негайно, — обірвав її я. — Може, вони вже десь поблизу.

— Не знайдуть, — відказала Марія.

— Знайдуть. Це такі люди, що знайдуть скрізь. Там буде багато солдатів… І комісари, які вміють шукати. Навчені на те.

Марія посунулася з лежанки. Стояла біля вікна спиною до нас, думала, олійний каганчик, що горів на припічку, кинув на стіну велетенську розкошлану тінь.

— Там багато паперів, — сказала не обертаючись. — Є всілякі… Я мало тямлюся. Є навіть ще зі школи київської… Є кроничка роду їхнього, полуботківського. Він читав з неї. І ще одна кроничка про те, що було до нас, обидві його, власною рукою писані.

— Кронички і все, що не на шкоду пану гетьману, ми залишимо. А решту…

Марія повернулася обличчям до нас.

— Хоч повечеряйте…

— Не вадило б, — прогудів Миля.

Ми повечеряли холодною, в лою, бараниною з квашеними огірками та хроном. Потому Марія внесла великий олійний ліхтар, засвітила його й, обкутавши полою свити, ступила до дверей:

— Ходімо.

Ми перейшли подвір'я й зупинилися перед темною, приземкуватою кам'яницею. Марія передала мені ліхтар, а сама відмикала двері — спочатку відкрутила ключем дві шпуги, відтак ще одним витковим ключем одімкнула внутрішній замок.

Кам'яниця була без вікон. Марія зачинала за собою двері й засунула засув. Ступила кілька кроків і освітила низенькі, заокруглені зверху металеві двері. Знову передала мені ліхтар і довго брязкотіла ключами. Озвалася до Милі:

— Берися за кільця.

Двері відчинилися важко, з іржавим скрипом. За ними були сходи. Спустившись униз, ми довго йшли підземним хідником, котрий завертав то ліворуч, то праворуч, відімкнули ще одні двері й опинилися в продовгуватому льосі. Там стояли дві невеликі скрині, оббиті залізом.

— Оце ось, — показала рукою Марія на скриню, що стояла праворуч, й відімкнула два висячі замки, повісила ліхтар на цвяшок у стіні. Мовчала.

Страшно їй стало, шкода — не знаю. У мене в самого калатало серце.

— Дивися, одбирай, палити будемо разом, — сказала Марія. — Можеш сісти на ослінчика. І ти теж.

Тільки тепер я помітив біля лівої скрині два невеликі міцні ослінчики. Одначе ослінчика не взяв. Нагнувся й почав переоглядати папери. Вони були акуратно поскладувані в грубий папір — позав'язувані, їх було багато.

Розв'язав першу паку, в ній на жовтому папері шикувались стовпцями якісь обрахунки, біля них — незрозумілі позначки. Я не знав, що робити з тією течкою, відклав убік. Подібних течок було кілька. Й сьогодні не знаю, що то за папери й для чого їх тримав у такій глибокій схованці гетьман. Запитав Марію. Вона відказала:

— Не чіпай їх. Завтра приїде Андрій… Він тямить, що то таке.

У скрині зберігалося кілька течок з паперами Леонтія Полуботка, гетьманового батька, в одній надибав на Мазепині листи. Либонь, загрози гетьману ті листи не становили, Леонтій був з Мазепою в розмирі. А далі почали трапляти папки з листуванням Павла Леонтійовича з полковниками, генеральними старшинами, управителями маєтків. Кожна така цидула, навіть написана сільському старості, могла стати лихим свідченням проти Полуботка. Адже Рум'янцев збирає все: купчі, які хоче потрактувати як неправдиві, скарги селян, козаків, незалагоджені справи, супліки, навіть пасквілі п'яниць і просто зледачілих людей. Там, у Пітері, на чорні терези покладуть увесь вантаж.

Доводилося перечитувати все.

— Я тут сидітиму довго, — сказав Марії. — Може, й до ранку.

— Що ж, сиди, — погодилась вона. — Принесу тобі ще свічок. Тільки ж кажу — без мене нічого не пали.

Я знизав плечима. Вона, либонь, неграмотна, а наполягає, аби не палив нічого без неї. Може, хоче кудись переховати? Нехай палить при мені!

Марія прошаркотіла підошвами шкарбанів за двері. Кроки стихли враз.

— Чуєш, Іване, вона не пішла по хіднику, яким привела нас. Може, вона того?.. Здиміла. Чи на мітлі вилетіла? А нас замкнула…

— Не бридь ледачого, — гримнув я на Милю. — Десь тут є інший хідник. Коротший. Він веде просто в покої.

— А може, й не один. Як ішли сюди, я бачив ще двоє дверей, вони майже непомітні. Ти не знаєш, що там?

— Не велено знати, й не хочу знати. Сядь у кутку й не заважай. Покуняй.

— А палити тут можна?

— Пали.

З неімовірним хвилюванням читав тестамент Полуботка, писаний за тиждень до рокованої поїздки схвильованою рукою на одній стороні аркуша:"…Якову для подарунків і для прочого прибирання по тому акту весільному повинно п'ять тисяч із суми моєї оставлено бути і сукна андріївські…"І далі писано про інший, коштовний, але не великої ціни спадок, що кому належати має, про суми грошові великі не йшлося зовсім.

Ще раз вихоплюючись наперед власної оповіді, скажу, що в описі Полуботкового майна, зробленому царськими конфіскантами, куди були вписані всі маєтки, коні й корови, чарки, сережки, перстені, каптани та кунтуші, шматки парчі, атласу та штофу, коляски, горілки й наливки, грошей було нараховано вісімдесят чотири мішки, по двісті карбованців у мішку, двадцять чотири мішки єфимок, по двісті єфимок у мішку, і в сундуках тисяча сімсот карбованців та чотири пуди срібла. Це увесь власний статок Полуботка, зазначений у раніших його тестаментах, гетьманських грошей не знайдено ані шеляга, та сума мала бути вельми поважна, адже тільки те, що вдалося захопити Мазепі з собою до Туреччини, мало лічбу чотириста тисяч золотих.

Миля випалив кілька люльок, кілька разів передрімав, доки я переглянув усі папери. Мені ломило спину, й руки стали, неначе граблі. Серед паперів справді було чимало таких, які могли зашкодити гетьману. Чи не найдужче — два листи Орлика. Проте чорнових для відповідей не було. Либонь, гетьман Орлику не одписував. На всі інші листи малися чорнові. Й на промеморії, на чолобитні, писані цареві та в Сенат. Гетьман завбачливо переправив їх з Глухова сюди. Отже, він знав, що його можуть схопити в Пітері, розпочати проти нього вивід. Знав і не зупинився. Бо вини за собою не мав. Ішов прямою стежкою, обстоював правду. Але знав і вдачу царя та його посіпак.

• Предыдущая
• 111/119
• Следующая