ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 114
- Предыдущая
- 114/119
- Следующая
— Та що ти… їй–Богу…
— Мене ні за що причиняти. Ти й далі топиш грубки в канцелярії?
— Топлю…
— Що ж, будь нелінивим і мудрим рабом Господнім, і тобі воздасться, — мовив я насмішкувато.
— А що ж мені, Іване, робити? Мати, двоє сестер менших.
Мені стало соромно.
— Та то я так — Бувай здоровий, Харитоне. Ліпше буде, якщо нікому не патякатимеш, що бачив мене.
— А нащо мені…
Харитон ступив крок, і я раптом схопив його за плече
— Тобі, дурню, буде ліпше, втямив? Бо візьмуть на спитки… Що скажеш? А випустять — я порішу…
Харитон відступав задки, його рука тіпалася, намагалася покласти хрест. Я був суворий, нещадний, лютий. Ядуча злість переповнила мене. Міг убити і міг… — заплакати.
Вернувся на хутір і довго не спав, думав. Про же, що вчинилося на Україні, в Глухові. Тепер не вспокоїться довго. Либонь, вспокоїться, але не в той бік. Куля і батіг стоять в узголів'ї того спокою. Підкралися вороги, як комишники з хащів, накинули удавку. І нікому ту удавку перерубати…
А мені не можна появлятися в місті… Либонь, вони вже знають, що я уник арешту в Пітері. Та ще й, може, хто–небудь бачив мене в Лубнах чи Чернігові. Персона моя дрібна, але жили, коли їх тягнуть, болять однаково, як і в персони значної. Теперішні урядці мовби й не можуть звати, з якого ранкору і з чим я від'їхав з Пітера… І все ж… Але куди мені подітися? Від'їхати кудись далеко й прилаштуватися в півчу або в школу?.. І жити собі тихо та непомітно до самої смерті…
І почував, що не можу того. Не можу примиритися з таким життям, не можу полишити в біді людину, яка стала світлом серця мого. Либонь, я нічим не запоможу його біді. Маленький я такий, маленький… А раптом? Хоч краплину, хоч цяту… Хоч знатиму все до кінця! І я поклав їхати знову в Пітер. Будь що буде. Втрачу життя, то відатиму за віщо!
Два дні провів у монастирі. Вирішив трохи потинятися в місті, вивідати, що діється в Генеральній канцелярії, в полках, у Малоросійській колегії. Ходив обачно, здебільшого увечері, вдень або спав на монастирському постоялому дворі, або стояв у церкві. І от одного разу, пообідавши в трапезній, сидів у куточці на лаві й дрімав. У трапезній було тепло, пахло свічковим воском і трішки ладаном, отож дрімалося мені солодко. Крізь дрімки чув розмову двох ченців, які примостилися неподалік від мене й гомоніли. Один з них, чорний, високий, обідав, другий, низенький, круглоголовий, сидів просто так. Либонь, то були колишні товариші. Перший працював у свічкарні, другий прислужував дітям, племінникам ігумена. В ігумена нещодавно померли від морового повітря брат та його дружина, й він забрав у монастир братових дітей. Високий чернець випитував про ігумена, низенький оповідав. У ігумена сім світлиць, стіни всіх світлиць завішені килимами, шість лампадок срібних і одна золота, ігумен дуже скупий, поки були живі брат і братова, не дав їм і шеляга, але його, ченця Ілисодора, він не обижає і до хлопчиків ласкавий.
Я все дужче й дужче занурювався в сон, але враз щось мовби підштовхнуло мене зсередини. Вуха мої нашорошилися самі по собі, я ловив кожне слово.
—…Були вчора від пані гетьманші челядники і пиріг з рибою у півтора аршини нашим кухарям замовили.
— Навіщо їй такий пиріг? — запитав високий чернець.
— Кажу ж, банкет робить для гостей пітерських… Взяли вина два барила. Вино якесь особливе, такого немає ніде.
— Яких гостей?
— Ну тих… Що цар прислав. Котрі Гречаного з Леванцем старшими настановили…
Я вже не слухав ченців. Я подумав: було б не кепсько довідатися, хто банкетуватиме й про що там говоритимуть, а відтак, що ще вчинили й збираються вчинити тут пітерські фіскали. Без тих вістей у Пітер мені їхати нічого. Потрібно якось потрапити на банкет.
…Потрапити на банкет мені не вдалося. На воротях стояла варта, і в дворі також, я спробував пробратися через господарські двори, але мене крийма вкрили пси, наледве я од них одбився, й загалакала сторожа, і я втікав поза клунями. І тільки коли поз'їжджалися сани, аби розвозити гостей, котрі жили далеко, вдалося запалити з одним кучером люльки, і я довідався, що це вже не перший банкет, пани гуляли у глухівського сотника Мануйловича, нинішнього соправителя, і в полковника Кошелєва, члена колегії, а завтра дають банкет Марковичі — брат і син лубенського полковника.
Довкола глухівської садиби Марковичів я не блукав, а пішов туди наступного дня, по банкету. Яків і його дядько ще спали, й мені вдалося без особливих клопотів покликати молоду панянку — видав себе за челядника з її батьківського чернігівського маєтку. Оленка здивувалася й приховала здивування, й повела мене в хату для челядників — вони вже були на роботі. Сіли на лаві біля столу без обрусу, з видовбаними у товстій дошці мисками, в які насипають їжу. Оленка розстібнула гаки білого, опушеного рудою лисицею кожушка, розв'язала кінці хустки, й мені чомусь згадалося, як бігали вони з Уляною по саду, наче дві лисички, і як пантрував за ними я, і як хвилювався. Але думка–спомин майнула лиш на мить… Розповів коротко, де був, що бачив, що робив. Не згадав ні Ілька, ні Милю, якого вона, либонь, і не знала. Але згадав її брата Андрія, і Марію, й челядника Гната.
— Пітерські вивідці сидять у Михайлівці, — схвильовано повідомила Оленка. — Гната і Марію взяли під сторожу, чинять вивід. Загоровський, давній батьків ворог, подав чолобитну, буцім батько хотів через Гната його вбити. Загоровський ще раніше їздив з позовом на батька в Пітер, там йому не пойняли віри. І ось тепер він… Жураковський також взятий під варту…
Я хитнув головою.
— Він знав, що їде Рум'янцев, і розіслав научительні пункти, аби ніхто не відступався від своїх попередніх слів і підписів не знімав. Але декотрі вже познімали. Полковник Ганський…
Я з гіркотою подумав, що ж воно таке є людина, і чого варті її совість, її доблесті. Цей самий Ганський ходив із шаблею на мушкети, й жодна куля його не вцілила, стрибав, утікаючи від погоні, з кручі, видряпувався по драбині на фортечні стіни, з яких порскала гаряча смола… І ось тепер зів'яв після кількох застрашливих слів… Неймовірна сила слова… Надто лихого…
— Цей самий Рум'янцев вже об'їхав половину наших міст… Стародуб, Чернігів, Ніжин, Корець, Переяслав, Полтаву, Гадяч. Арештовує або відправляє в абшид одних старшин і настановляє інших. У Переяславі замість Лукаша — Афендика, в Полтаві замість Буцького — Тарануху, в Гадячі замість судді Грабянки — Шташевського. І скрізь опитує людей, збирає скарги…
— Та знаєш, що ті скарги — супроти твого батька?
Оленчині губи здригнули, в очах полетіли чорні вогники.
— Знаю, звичайно…
— І як… Ти… З ним… на банкетах?..
— А що ж мені робити? Можу ще більше зашкодити батьку. Сиджу, дивлюся, слухаю… Тамую біль і плач. Сльози — отуто, — показала на груди. — Вчора говорив на банкеті, буцім батько мав через листи перемову з Орликом. Мовляв, Михайло Борковський це ствердив. Але ж то давній батьків недоброзичливець, він ствердить будь–що…
— Ти не сказала йому цього?
— Я й не чула… Він говорив тільки при чоловіках, у кімнаті, де вони курили. Яків вже потім розповів. А при жінках… Він такий кавалір, цей Рум'янцев. Ґречний, запобігливий. Так і грає очима, так і сіє дотепами. Всіх жінок заворожив. Офіцер гвардійський!
— Собака, поганець… — І вогонь спалахнув у моєму серці. Згадався Ілько… — Не годен він жити… Я… Оленка скрикнула й заплакала.
— Не чіпай, не чіпай його, Іване. Тоді батьку стане ще гірше. Не помилують його…
Я понурив гадову.
— І всі вони… Ґречні та чемні… Налетіли, як вороння. Два брати бригадирові, зять, ще якісь родичі. Розбирають хутори, села… Хабарі страшенні беруть… — і всі такі милі, ввічливі. Все по гостях ходять, і наші до них також. Яків усім кланяється, всім першим руку несе… Вже й молиться в церкві тільки на Веригіні. А ті — наші, що насправді чесні, позачинялися по хатах, пороз'їжджалися по хуторах. І тільки стогнуть. Бо всюди військо московське… Всюди вивідці… За одне необережне слово тягнуть до цюпи… Отако ми живемо.
- Предыдущая
- 114/119
- Следующая
